З ноги в нього текла кров. До хлопця підійшла Пеппі й повелася дуже дивно. Спершу вона підняла Томмі вгору, тоді так обняла, що він мало не задушився. Нарешті вона відпустила Томмі, сіла на камінь, затулила обличчя руками й заплакала. Томмі, Анніка і всі малі химеряни дивилися на неї зачудовано й стривожено.
— Ти плачеш тому, що Томмі мало не з'їла акула? — запитав нарешті Момо.
— Ні, — невдоволено відповіла Пеппі й витерла сльози. — Я плачу тому, що бідна акула голодна й не змогла поснідати.
ПЕППІ ДОМОВЛЯЄТЬСЯ 3 ДІКОМ І БАКОМ
Акула встигла тільки здряпнути шкіру на нозі в Томмі. І, трохи заспокоївшись, він знов захотів добратися до великої печери. Тоді Пеппі сплела з лика довгу мотузку й міцно прив'язала її одним кінцем до каменя. Потім спритно, мов сарна, полізла до печери й припнула там другий кінець мотузки. Тепер, коли було за що триматися, навіть Анніка зважилась залізти до печери.
Печера справді була чудова і така велика, що в ній вистачило місця на всіх дітей.
— Ця печера навіть краща за дуплистий дуб у тебе в садку, Пеппі, — сказав Томмі.
— Не краща, а така сама гарна, — заперечила Анніка. В неї аж серце тьохнуло, коли вона згадала про дуба вдома, і вона не захотіла визнати, що на світі є щось краще за нього.
Момо показав білим дітям, скільки в печері кокосових горіхів і плодів хлібного дерева.
Тут можна було прожити кілька тижнів і не голодувати. А Моана показала їм бамбукову трубку, повну чудесних перлин. Вона дала по цілій жмені перлин Пеппі, Томмі й Анніці.
— Ну й гарними ж кульками ви тут граєтесь! — мовила Пеппі.
Дітям приємно було сидіти біля входу в печеру й дивитися на осяяне сонцем море. А ще приємніше було лягти на живіт і плювати у воду. Томмі запропонував улаштувати змагання, хто кого переплюне. Момо був справжній мастак плювання, та однаково не міг зрівнятися з Пеппі. Вона вміла плювати крізь зуби так, як ніхто з них.
— Якщо сьогодні в Новій Зеландії йде дрібний дощ, то це моя вина, — сказала Пеппі.
Томмі й Анніка плювали найгірше.
— Білі діти не вміють плювати, — зверхньо сказав Момо. Пеппі він не вважав за справжню білу дитину.
— Як це білі діти не вміють плювати? — обурилася Пеппі. — Ти сам не знаєш, що кажеш. Та їх у школі вчать плювати з першого класу! Плювати в довжину, плювати у висоту і плювати на бігу. Аби ти побачив коли вчительку Томмі й Анніки — ото вже плює! Вона завоювала перший приз в плюванні на бігу. Коли вона біжить і плюється, ціле містечко аж вив з захвату.
— Ох! — тільки й сказали Томмі й Анніка.
Пеппі приклала долоню дашком до чола й глянула на море.
— Сюди пливе якийсь корабель, — мовила вона. — Маленький пароплавчик. Дивно! Що йому тут треба?
І справді було чого дивуватись. Бо пароплав досить швидко наближався до острова Химерії. На його борту, крім матросів-негрів, було двоє білих чоловіків, їх звали Джім і Бак. То були дужі, засмаглі здоровила, схожі на бандитів. І вони дійсно були бандитами.
Якось капітан Довгапанчоха купував у крамничці на сусідньому острові тютюн, і там були тоді Джім і Бак. Вони побачили, як він поклав на прилавок незвичайно гарні й великі перлини, і почули від нього, що на острові Химерії такими перлинами граються діти. Відтоді в них була тільки одна мета: поїхати на острів Химерію і заволодіти тими перлинами. Вони знали, що капітан Довгапанчоха страшенно дужий, та й команда "Стрибухи" теж їх відлякувала, тому вони вирішили завітати на острів тоді, коли всі мешканці виберуться кудись на полювання. Тепер саме була така нагода. Сховавшись за сусіднім островом, Джім і Бак побачили в бінокль, як капітан Довгапанчоха з своїми матросами й химерянами відпливали на човнах. Вони почекали, поки човнів зовсім не стало видно, й рушили до острова.
— Кидайте якір! — скомандував Бак, коли пароплав наблизився до Химерії.
Пеппі і всі діти мовчки стежили з печери за прибульцями. Пароплав об'якорився, Джім і Бак пересіли в невеличкий човен і повеслували до берега. А всі матроси-негри лишилися на пароплаві.
— Зараз підкрадемося до селища й приголомшимо їх своєю появою, — сказав Джім. — Там, мабуть, залишилися самі жінки й діти.
— Мабуть, — озвався Бак. — Хоч на човнах було стільки жінок, що, я думаю, на острові лишилися самі діти. Сподіваюся, що вони вже награлися перлинами, ха-ха-ха!
— А що? — гукнула їм Пеппі з печери. — Ви теж любите гратися перлинами? Бо мені більше подобається гра в підкиданку!
Джім і Бак вражено обернулися й побачили Пеппі і всіх інших дітей, що визирали з печери. Прибульці задоволене всміхнулися.
— Онде сидять діти, — сказав Джім.
— Чудово, — мовив Бак. — Нам буде легко взяти те, по що ми приїхали.
Але вони вирішили вдатися до хитрощів. Адже невідомо, де діти тримають перлини, тому краще виманити їх з печери ласкою. Вони вдали, що приїхали на острів просто задля розваги. Дорогою вони спітніли, їм було жарко, і Бак запропонував найперше скупатися.
— Я тільки вернуся на пароплав по купальні костюми, — сказав він.
І поплив човном назад. Тим часом Джім залишився на березі сам.
— Тут гарно купатися? — улесливим голосом запитав він у дітей.
— Чудесно, — відповіла Пеппі. — Особливо акулам. Вони тут щодня купаються.
— Ти, певне, жартуєш, я не бачу тут жодної акули, — мовив Джім.
Але все-таки він трохи злякався і, коли Бак вернувся з купальниками, переказав йому слова Пеппі.
— Дурниці, — відповів Бак. Він обернувся до Пеппі й гукнув: — Це ти кажеш, що тут небезпечно купатися?
— Ні, я такого не казала, — відповіла Пеппі.
— Дивно, — обурився Джім. — Хіба не ти казала, що тут є акули?
— Про акули я казала, а що тут небезпечно купатися — ні. Торік мій дідусь щодня тут купався.
— Ось бачиш, — мовив Бак.
— Але це торік, а цієї п'ятниці він повернувся додому з лікарні, — мовила далі Пеппі. — Зате з такою чудовою дерев'яною ногою, що кращої ні в кого немає. — Вона задумливо плюнула в море. — Тому не можна сказати, що тут небезпечно купатися. Хоч дехто втрачає то руку, то ногу. Але ж дерев'яні ноги коштують по кроні пара, то, мабуть, не варто вам бути такими скупими й відмовлятися від задоволення скупатись у цьому місці. — Вона знов плюнула в море. — До речі, мій дідусь тішиться своєю дерев'яною ногою, як дитина. Каже, що вона просто незамінна, як треба з кимось побитися.
— Здається мені, що все це ти брешеш, — сказав Бак. — Адже твій дід, певне, вже старий. А хіба старі діди встряють у бійку?
— Ще й як! — захоплено вигукнула Пеппі. — Він найлютіший дід у світі — лисий і з дерев'яною ногою. Він не може жити без бійки, б'ється з ранку до вечора. Якщо нема кому давати стусанів, він з люті кусає себе за носа.
— Не верзи дурниць! — сказав Бак. — Як можна вкусити себе за носа?
— А от і можна, — мовила Пеппі. — Він стає на стілець і дістає до носа.
Бак хвилину подумав, тоді вилаявся і сказав:
— Досить з мене твоїх дурних теревенів. Ходімо, Джіме, переодягнемося.
— Хоч треба визнати, — гукнула їм Пеппі, — що в мого дідуся найдовший у світі ніс! У нього є п'ять папуг, і всі вони вміщаються на носі, коли посідають рядком.
Бак не на жарт розсердився.
— Слухай-но, руде опудало, такої брехливої дівчинки, як ти, я ще зроду не бачив. Як тобі не соромно! Невже ти хочеш, щоб я повірив, ніби п'ять папуг можуть сидіти на носі в твого діда? Ану, признайся, що це брехня!
— Так, брехня, — сумно сказала Пеппі.
— От бачиш, а я що казав!
— Це страшна брехня, — ще сумніше мовила Пеппі.
— Я теж так думаю, — сказав Бак.
— Брехня, бо п'ята папуга, — крикнула Пеппі й заплакала, — бо п'ятій папузі доводиться стояти тільки на одній нозі!
— А хай тобі всячина! — вилаявся Бак і пішов з Джімом за кущі переодягатися.
— Пеппі, в тебе ж немає дідуся, — дорікнула їй Анніка.
— Немає, — радісно відповіла Пеппі. — А хіба неодмінно треба, щоб був дідусь?
Бак перший переодягся. Він граційно стрибнув з каменя у воду й поплив від берега. Діти напружено стежили за ним з печери. Раптом вони помітили акулячий плавець, що, мов блискавка, розітнув водяну поверхню.
— Акула! Акула! — закричав Момо.
Бак, який досі плив з великою насолодою, повернув голову й побачив, що на нього мчить страшний хижак.
Мабуть, ніхто ще не плавав так швидко, як Бак, рятуючись від акули. За дві секунди він досяг берега й вискочив з води. Він перелякався і лютував на Пеппі, ніби вона була винна, що в морі є акули.
— Безсоромне дівчисько! — крикнув він. — Тут же повно акул!
— А хіба я казала, що їх немає? — запитала Пеппі, мило схиливши набік голову. — Розумієш, я не завжди брешу.
Джім і Бак знов пішли за кущі й одяглися. Видно, вони вирішили, що час уже подумати про перлини. Бо хтозна, скільки капітан Довгапанчоха з своїми людьми пробудуть на сусідньому острові.
— Слухайте, дітки, — почав Бак. — Я чув, що в цих місцях є гарні перлові скойки. Ви не знаєте, це правда?
— Ще б пак! — відповіла Пеппі. — Тут на дні повно перлових скойок, аж ступати важко, коли зайдеш у воду. Можете самі залізти й переконатися.
Але Бак не захотів лізти у воду.
— І в кожній скойці велика перлина, — повела далі Пеппі. — Десь така, як ця.
Вона показала йому незвичайно велику, блискучу перлину.
Джім і Бак так розхвилювалися, що насилу встояли на місці.
— Ви маєте багато таких перлин? — запитав Джім. — Бо ми хотіли б купити їх.
Вони казали неправду. В них не було грошей на перлини. Вони хотіли задарма виманити їх у дітей.
— Тут у печері є не менше як п'ять або й шість літрів таких перлин, — мовила Пеппі.
Джім і Бак не змогли приховати своєї радості.
— Чудесно! — сказав Бак. — Несіть їх сюди, ми всі купимо.
— Е ні, — відповіла Пеппі. — Чим тоді бідні діти гратимуться, га?
Бак і Джім довго вмовляли дітей, поки нарешті зрозуміли, що не видурять у них перлин.
І тоді вони вирішили забрати силоміць те, що не змогли видурити. Добре, що вони знають, де перлини. Треба тільки добратися до печери, і перлини будуть їхні.
Добратися до печери! Гаразд, але як? Поки тривали переговори, Пеппі непомітно відчепила мотузку і втягла її до себе.
Джімові і Баку не дуже хотілося лізти по кручі в печеру. Але вони бачили, що інакше не здобудуть перлин.
— Лізь ти, Джіме, — сказав Бак,
— Ні, лізь ти, — сказав Джім.
— Лізь, кажу! — мовив Бак.
Він був дужчий за Джіма, і Джімові довелося лізти.