Може, скажете, що це не дивно?
Пеппі взяла ще один сухарик. Тітка Лаура підвелася.
— Тітонько Лауро, ви ж хотіли розповісти про те, що вчора у вас була дивна пригода, — нагадала пані Сетергрен.
— Мабуть, я почекаю іншої нагоди, — відповіла тітка Лаура. — Я подумала, і тепер та моя пригода здається мені не такою дивною.
Вона попрощалася з Томмі й Аннікою. Тоді погладила Пеппі по рудій голові й мовила:
— До побачення, люба дитино. Ти правду казала, я видужаю. І вже відчуваю, що стала не така нервова.
— О, яка я рада! — втішилася Пеппі й обняла тітку Лауру. — А знаєш, тато був задоволений, що прийняв Теодора в Гонконзі. Казав, що тепер вдвічі дужче може лякати коней.
ПЕППІ ЗНАХОДИТЬ БРУМА
Одного ранку Томмі й Анніка, як завжди, примчали до Пеппі на кухню й гукнули з порога:
— Доброго ранку!
Але відповіді не одержали. Пеппі сиділа посеред кухонного столу, тримаючи на колінах мавпочку, й щасливо всміхалася.
— Доброго ранку! — ще раз привіталися Томмі й Анніка.
— Ви тільки подумайте, — замріяно мовила Пеппі, — ви тільки подумайте, що це вигадала я. Саме я, а не хтось інший!
— Що ти вигадала? — в один голос запитали Томмі й Анніка. Вони нітрохи не здивувалися, що Пеппі щось вигадала, бо вона завжди щось вигадувала, але хотіли якнайшвидше довідатися, що саме. — Що ти вигадала, Пеппі?
— Нове слово, — відповіла Пеппі й глянула на своїх друзів так, ніби вперше їх побачила. — Нове-новісіньке слово.
— Яке слово? — спитав Томмі.
— Чудове слово, — відповіла Пеппі. — Одне з найкращих, які мені доводилося чути.
— То скажи ж його й нам, — попросила Анніка.
— Брум, — переможно мовила Пеппі.
— Брум? — перепитав Томмі. — А що ж воно означає?
— Аби ж я знала! — відповіла Пеппі. — Відомо тільки, що це не пилосос.
Томмі й Анніка розгублено замовкли. Нарешті Анніка сказала:
— Коли ти не знаєш, що воно означає, то з нього немає ніякої користі.
— Не знаю, і це мене найдужче дратує, — відповіла Пеппі.
— Скажи, а ти не знаєш, хто придумує, яке слово що означає? — спитав Томмі.
— Мабуть, гурт старих професорів, — мовила Пеппі. — І можу сказати вам, що вони великі диваки! Напридумували повно всіляких слів, про які ніхто не знає, звідки вони взялися: "діжка", "чіп", "мотузка" тощо. А от "брум", таке чудове слово, вони поминули. Яке щастя, що я на нього напала! І я зроблю все, аби тільки довідатися, що воно означає.
Пеппі трохи помовчала й додала:
— Брум! Я думаю, чи це часом не верхівка пофарбованого в блакитний колір флагштока?
— Але ж немає флагштоків, пофарбованих у блакитний колір, — заперечила Анніка.
— Ні, немає, ти правду кажеш. Ну, то я вже не знаю. Може, це той звук, який чути, коли босоніж ступиш у намул і він попаде між пальці? Спробуймо, як воно звучатиме: "Анніка почалапала по болоті, і зразу ж почулося "брум", "брум".
Пеппі похитала головою.
— Ні, не виходить. Треба було б сказати: "І зразу ж почулося: "чвак", "чвак".
Вона почухала потилицю.
— Це слово здається мені дедалі загадковішим. Але хоч би там як, а я неодмінно дізнаюся, що таке брум. Може, його купують у крамниці? Ходімо спитаємо.
Томмі й Анніка не заперечували. Пеппі зайшла до вітальні й дістала свою торбу з золотими монетами.
— Брум, — проказала вона. — Звучить як щось дороге. Краще взяти з собою більше грошей.
І вона набрала повну жменю монет. Пан Нільсон, як звичайно, стрибнув їй на плече. Потім Пеппі взяла на руки коня.
— Поїдемо верхи, щоб не спізнитися, — пояснила вона Томмі й Анніці. — Бо поки ми прийдемо, то, може, не залишиться жодного брума. Я не здивуюся, як бургомістр вихопить у нас з-під носа останній його шматок.
Коли Пеппі, Томмі й Анніка верхи на коневі мчали вулицями, підкови так лунко цокали по бруківці, що всі діти в містечку чули той цокіт і радісно вибігали надвір, бо вони дуже любили Пеппі.
— Пеппі, куди ти їдеш? — гукали діти.
— Купувати брум! — відповідала Пеппі, ледь притримуючи коня.
Діти спинялися й спантеличено кліпали очима.
— Це щось смачне? — спитав один хлопчик.
— Ще б пак! — мовила Пеппі й облизалася. — Як мед. Принаймні смачно звучить.
Нарешті вона скочила з коня перед кондитерською і допомогла злізти Томмі й Анніці. Вони всі троє зайшли всередину.
— Дайте мені, будь ласка, пакуночок брума, — мовила Пеппі. — Але свіжого.
— Брума? — вражено перепитала вродлива продавщиця за прилавком. — Ні, мабуть, його в нас немає.
— Мусить бути, — сказала Пеппі. — Він в у всіх пристойних кондитерських.
— Так, але в нас він сьогодні скінчився, — мовила продавщиця.
Вона ніколи не чула про брум, та не хотіла визнати, що їхня кондитерська не така пристойна, як інші.
— О, то вчора він у вас був! — зраділа Пеппі. — Будьте ласкаві, скажіть мені, який він! Я зроду не бачила брума. Він що, з червоними смужками?
Продавщиця дуже мило почервоніла й призналася:
— Ох, і я не знаю, що таке брум! Так чи так, а в нас його нема.
Цепні вийшла з кондитерської дуже розчарована.
— Будемо шукати далі, — заявила вона. — Без брума я додому не вернуся.
Поряд стояла крамниця залізних виробів. Продавець чемно вклонився дітям і запитав, що вони бажають.
— Дайте мені, будь ласка, брума, — попросила Пеппі. — Але найкращого гатунку, такого, що ним можна вбити лева.
Продавець хитро всміхнувся.
— Зараз поглянемо, — сказав він і почухав за вухом, — зараз поглянемо.
Він узяв з полиці залізні грабельки й простяг їх Пеппі.
— Такий буде добрий?
Пеппі сердито глянула на нього.
— Це те, що професори назвали граблями, — мовила вона. — А мені сьогодні випадково знадобився брум. Негарно дурити невинних дітей!
Продавець засміявся і сказав:
— На жаль, в нас немає того, що ти хочеш. Спитай у крамниці швацького приладдя на розі вулиці.
— Він мене посилає до крамниці швацького приладдя! — невдоволено сказала Пеппі Томмі й Анніці, коли вони вийшли на вулицю. — А я добре знаю, що брума там немає.
Вона спохмурніла, але за мить обличчя її знов проясніло.
— А може, брум — це якась хвороба? — почала вона розмірковувати вголос. — Ходімо спитаємо в лікаря.
Анніка знала, де мешкав лікар, бо він їй щепив віспу. Пеппі подзвонила в двері, їй відчинила медична сестра.
— Можна бачити лікаря? — спитала Пеппі. — Тяжкий випадок. Страшенно небезпечна хвороба.
— Прошу, заходьте, — мовила медсестра й показала їм на двері кабінету.
Лікар сидів за письмовим столом, коли з'явилися діти. Пеппі відразу підійшла до нього, заплющила очі й показала язика.
— Що в тебе болить? — запитав лікар. Пеппі розплющила свої ясні блакитні очі й сховала язика.
— Боюся, що в мене брум, — почала вона. — Все тіло свербить. І очі заплющуються, як я сплю. Часом на мене нападає гикавка. А в неділю я погано почувала себе, коли з'їла тарілку вакси з молоком. Але апетит у мене добрий, тільки їжа часто попадає не в те горло, що треба, і не дає мені ніякої користі. Мабуть, я таки хвора на брум. І ще скажіть мені одне: чи він не заразний?
Лікар глянув на Пеппі, на її рожеві щічки, і сказав:
— Думаю, що ти здоровіша за багатьох дітей. І певен, що ти не хвора на брум.
Пеппі жваво схопила його за руку.
— Виходить, є така хвороба, га?
— Ні, немає, — сказав лікар. — І якби й була, то не думаю, що ти могла б нею заразитися.
Пеппі спохмурніла. На прощання вона зробила реверанс перед лікарем, Анніка також зігнула коліна, а Томмі вклонився. Діти пішли доконя, що був прив'язаний до лікаревої огорожі.
Поряд із садибою лікаря стояв триповерховий будинок. Одне вікно на верхньому поверсі було відчинене. Пеппі задерла голову й показала на нього пальцем.
— Мене зовсім не здивує, коли брум виявиться он там. Я вилізу туди й погляну.
Пеппі спритно полізла ринвою вгору. Опинившись на рівні вікна, вона сміливо гойднулася вбік і схопилася за підвіконня. Тоді підтяглася на руках і зазирнула всередину.
В кімнаті біля вікна сиділи й спокійно розмовляли дві жінки. Можна собі уявити, як вони здивувалися, коли раптом за вікном з'явилася руда голова й почувся голос:
— Я хотіла спитати, чи тут є брум?
Жінки зойкнули з переляку.
— Ох, лишенько, що ти кажеш, дитино? Сюди хтось заліз?
— Саме про це я й хотіла дізнатися, — ввічливо мовила Пеппі.
— Ой, може, він під ліжком? — закричала одна жінка. — А він кусається?
— Здається, кусається, — мовила Пеппі. — З назви наче видно, що в нього гострі зуби.
Жінки злякано припали одна до одної. Пеппі зацікавлено оглянула кімнату і врешті сумно сказала:
— Ні, його тут і сліду немає. Пробачте, що я вас потурбувала. Мені просто здалося, що треба заглянути й сюди, коли вже я випадково опинилась на цій вулиці.
Вона з'їхала ринвою додолу.
— На жаль, у містечку немає брума. Треба вертатися додому, — заявила вона Томмі й Анніці.
І діти повернулися до вілли. Зіскакуючи з коня перед верандою, Томмі мало не наступив на жучка, що ліз стежкою.
— Обережно, не розтопчи жука! — крикнула Пеппі.
Діти присіли, щоб краще роздивитися на нього. Жук був маленький і мав зелені крильця, що полискували, наче метал.
— Який гарний жучок! — мовила Анніка. — Цікаво, як він зветься.
— Це не хрущ, — сказав Томмі.
— І не гнойовик, — додала Анніка. — Та й не жук-рогач. Усе-таки цікаво, як же він зветься. На обличчі в Пеппі засяяла радісна усмішка.
— Я знаю як, — заявила вона. — Брум.
— Ти певна? — засумнівався Томмі.
— Думаєш, я не впізнала брума, як тільки побачила його? — мовила Пеппі. — Ти бачив коли щось бруміше за нього?
Вона обережно перенесла жука в безпечне місце, щоб на нього ніхто не наступив.
— Любий мій брумчику, — ніжно мовила Пеппі, — я добре знала, що колись таки знайду тебе. Але дивно. Ми ганялися за тобою по цілому містечку, а виявляється, що ти весь час сидів перед моєю віллою.
ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ УРОК ЗАПИТАНЬ І ВІДПОВІДЕЙ
Одного дня довгі, чудесні канікули скінчилися, і Томмі з Аннікою знов почали ходити до школи. Пеппі все ще вважала, що вона вчена і без школи, тому вирішила, що ноги її там не буде, хіба що їй колись до смерті закортить довідатись, як пишуться слова "морска хороба".
— Але я ще ніколи не хворіла на морську хворобу, то поки що проживу, й не знаючи цього. А якщо я справді колись захворію на неї, то навряд, чи захочу знати, як вона пишеться, в мене буде інший клопіт.
— До того ж, у тебе ніколи й не буде морської хвороби, — сказав Томмі.
І це була правда.