Над прірвою у житі (Ловець у житі)

Джером Девід Селінджер

Сторінка 3 з 37

Та хіба ж його спиниш! Розходився, як порожні жорна.

— "Шановний містере Спенсер! — голосно почав він.— Оце все, що я знаю про єгиптян. Особисто мене єгиптяни чомусь не дуже цікавлять, хоч від ваших уроків просто дух займало. І я не ображусь, якщо ви мене зріжете. Однаково я провалюся на решті предметів, крім англійської літератури.

З повагою

Голден Колфілд".

Спенсер відклав мою трикляту роботу і глянув так, ніби щойно розбив мене у пінг-понг абощо. Я, мабуть, повік йому не забуду, що він прочитав оту муру вголос. Принаймні я не став би читати перед ним те, що понаписував би він, голову даю. А головне, оту-ідіотську приписку я нашкрябав тільки для того, щоб старому було не так важко мене провалити.

— Ти дорікаєш мені за те, що я тебе засипав, хлопчику? — запитав він.

— Та що ви, сер! Я вам не дорікаю,— кажу. Оте його "хлопчику" та "хлопчику" вже сиділо у мене в печінках. [13]

Покінчивши з моєю екзаменаційною, Спенсер і її спробував кинути на ліжко. Та в нього, звісно, й цього разу нічого не вийшло. Довелось мені знов уставати й підбирати її з підлоги. Я поклав аркуш на "Атлантік манслі". Тільки те й роби, що зривайся щохвилини на ноги та нахиляйся, хай йому грець!

— А як би зробив, бувши мною, ти? — запитав Спенсер.— Тільки по щирості, хлопчику.

Ага, думаю, виходить, сумління тебе все ж таки мучить, що засипав мене! І я вирішив трохи спекульнути. Як завів торочити йому про те, що, мовляв, я вчинив би точнісінько так само, багато хто взагалі навіть не здогадується, як важко вчителям... Одне слово, наплів йому сім мішків вовни. На таке я мастак.

Але найсмішніше те, що я, поки розводив усю цю бузу, думав зовсім про інше. Я живу в Нью-Йорку і думав про . озеро в Центральному парку — оте, що поруч із Південними воротами. Цікаво, міркував я, чи воно замерзне до мого приїзду додому, а якщо замерзне, то куди дінуться качки? Я одно сушив собі голову: куди ж діваються качки, коли все озеро вкривається кригою? Може, хтось бере машину й перевозить їх у зоопарк абощо? А може, качки просто кудись відлітають?

Одне слово, я це вмію. Тобто я спокійнісінько пудрив старому мізки, а сам тим часом думав про качок. Умерти можна. Коли розмовляєш з учителем, особливо напружувати звивини в голові не треба. Та раптом каналія Спепсер перебиває мене. Він узагалі має таку моду.

— А Що ти сам про все це думаєш, хлопчику? — питає.— Цікаво мені знати. Дуже цікаво.

— Ви маєте на увазі те, що я вилетів із Пенсі? — перепитую я. Господи, думаю, хоч би вже ти затулив свої курячі груди! Теж мені шоу влаштував!

— Якщо не помиляюсь, у тебе і в Хутоні та Елктон-хіллі теж не дуже ладилося?

Він промовив це не тільки глузливо, а й досить-таки злісно.

— Не скажу, що в Елктон-хіллі у мене дуже не ладилось,— відповідаю.— І мене звідти зовсім не вигнали. Просто пішов, і квит.

— А чому, дозволь запитати?

— Чому? О, це довга історія, сер. Усе це взагалі досить складно.

Страх як не хотілося розповідати йому, що й до чого. Однаково ніякого біса не зрозуміє. Не його це діло. Елктон-хілл [14] я покинув переважно через те, що кругом там саме свинство. Оце й усе. Воно в них, як то кажуть, з усіх кутків пре. Взяти хоч би самого директора, містера Гааса. Другого такого паскуди світ не бачив. Куди там старому Тернерові! По неділях, наприклад, Гаас швендяв з кімнати в кімнату й тиснув ручки всім батькам, які приїздили до хлопців. Подивишся на нього — ангел, та й годі. Але не з усіма. У декого 8 хлопців батьки були вже не молоді а чи на вигляд простіші. Побачили б ви,— як Гаас обходився з батьком і матір'ю мого сусіда в кімнаті! Коли чиясь мати не дуже струнка чи недорого вдягнена абощо чи коли на чийомусь батькові піджак із надто намощеними плечима та старомодні, чорні з білим черевики, то каналія Гаас тільки мимохідь тицьне їм руку, скривить рота в нещирій посмішечці, а тоді круть — і відвернувся до інших батьків, та як заведе балачку — на добрих півгодини. Такого паскудства я не можу терпіти. Злість бере. Все це мене так пригнічує, аж сказ находить. Зненавидів я той богом проклятий Елктон-хілл.

Спенсер про щось мене запитав, але я не розчув — усе думав про каналію Гааса.

— Що таке, сер? — перепитав я.

— Кажу, тобі нітрохи не сумно покидати Пенсі?

— Ну, звісно, трохи сумно. Аякже... Тільки не так, щоб дуже. Принаймні поки що. Мабуть, до мене ще не дійшло. До мене взагалі не зразу доходить. Поки що в голові мені тільки те, що в середу я їду додому. Я на розум небагатий.

— Ти що — зовсім не думаєш про своє майбутнє, хлопчику?

— Чого ж, думаю, звісно. Певно що думаю. Ще б пак.— Я на хвильку замислився.— Тільки не так, щоб дуже. Ні, не дуже.

— Ти ще задумаєшся,— мовив Спенсер.— Задумаєшся, хлопчику. Задумаєшся, та буде пізно!

Від його балачок мене з душі вернуло. Так ніби я вже дуба врізав абощо! Страх як неприємно було слухати.

— Авжеж,— кажу.— Мабуть, таки задумаюсь.

— Я б хотів трохи наставити тебе на розум, хлопчику, допомогти тобі. Я всім серцем хотів би тобі допомогти.

Він казав правду. Це було й видно. Але ми з ним тягли в різні боки, і край.

— Я знаю, сер,— кажу.— Вельми вдячний вам. Серйозно. Я це дуже ціную. Слово честі.— Я підвівся з ліжка. Слухайте, я не просидів би там довше й десяти хвилин, хай би мене навіть убили.— На жаль, мені пора. Треба ще забігти [15] до спортзалу. Там багато моїх речей, а вдома вони мені знадобляться. Правду кажу.

Спенсер мовчки глянув на мене й знов закивав головою. А обличчя таке серйозне — жах. Мені раптом стало страшенно його шкода. Але й усидіти там я вже просто не міг, ми з ним тягли в різні боки, і він щоразу, як хотів щось кинути на ліжко, не докидав, і отой його допотопний заяложений халат, усі груди напоказ, і вся кімната просмерділася грипом та отими патентованими краплями Вікса від нежитю...

— Знаєте що, сер,— кажу,— не турбуйтеся за мене. Серйозно. Я не пропаду. Просто в мене саме такий вік. Кожен через це проходить, правда ж?

— Не знаю, хлопчику. Не знаю. Терпіти не можу, коли отак відповідають.

— Звичайно, кожен,— кажу.— Я добре знаю. їй-богу, сер, не турбуйтеся за мене.— Я навіть спробував покласти йому на плече руку.— Гаразд?

— Може, вип'єш на дорогу чашечку гарячого шоколаду? Місіс Спенсер охоче б...

— Та я б залюбки, сер, слово честі, але пора йти. Треба ще встигнути в спортзал. Спасибі вам, сер! Велике спасибі!

Потім ми подали один одному руку, мовляв, до побачення, те, се. Але мені стало чомусь з біса сумно.

— Я вам напишу, сер. Ви тільки глядіться після грипу.

— Прощавай, хлопчику!

Коли я причинив за собою двері й вийшов до вітальні, Спенсер ще крикнув щось мені навздогінці, але я не розчув. Певно, гукнув: "Щасти тобі!" А може, й ні. Сподіваюся, сто чортів, що ні. Сам я ніколи б не закричав услід: "Щасти тобі!" Якесь ідіотське побажання, коли добре подумати.

3

Другого такого брехуна, як я, світ іще не бачив. Просто кошмар. Навіть коли йду в магазин купити журнал абощо, а дорогою мене спитають, куди я, мені нічого не варто бовкнути, що поспішаю в оперу. Просто жах господній. Отож коли я сказав старому Спенсерові, нібито мушу ще забігти до спортивного залу по свої манатки тощо, це теж була суща брехня. Я в тому клятому залі ніколи нічого свого й не кидав.

У Пенсі я жив у новому гуртожитку — в так званому корпусі Оссенбергера. Там поселяли тільки учнів останніх [16] двох класів. Я вчився а передостанньому класі. А мій сусід у кімнаті був випускник. Наш корпус назвали так на честь Оссенбергера — вчився в Пенсі колись один такий. Закінчив школу і збив силу, грошви. Ось що він зробив: набудував по всій Америці похоронних контор, через які можна ховати своїх родичів — п'ять зелених за душу. На того свинтюха Оссенбергера варто поглянути! Він, мабуть, запихав покійників у мішок, а тоді бовть у річку! Одне слово, Оссенбергер відвалив школі купу грошей, і наш корпус назвали його ім'ям. На першу футбольну гру року він прикотив своїм величезним як тюрма, кадилаком, а ми на трибунах мусили зірватися на ноги й на все горло репетувати — тобто кричати йому "ура". А на другий день уранці він учистив у нашій шкільній каплиці таку промову — годин на десять. Спершу розповів з півсотні заяложених анекдотів — це щоб показати, який він-у дошку свій. Теж мені, велике діло! А тоді почав розводитись про те, що він, попавши у скруту абощо, ніколи не соромиться бухнути навколішки й помолитися господу богу. Ми також, мовляв, завжди повинні молитися богу — просто звірятися Всевишньому будь-коли й будь-де. Думайте, каже, про Ісуса Христа, як про свого приятеля, і т. ін. Він, мовляв, і сам розмовляє з Ісусом весь час. Навіть за кермом. Слухайте, я мало не гигнув! Уявляю собі, як оте пузате мурло вмикає першу швидкість, а саме благає бога, щоб послав йому кілька зайвих покійничків! Та найцікавіше сталося потім. Оссенбергер уже дійшов до середини й саме хвалився, який він чудовий, який відчайдушний і т. ін. хлопець, коли раптом Едгар Марсалла,— цей сидів якраз поперед мене,— як бабахне на всю каплицю! Воно, звісно, дуже непристойно — як-не-як у каплиці ж, і взагалі, але смішно вийшло — вмерти можна. Оце-то Марсалла! Трохи дах не знесло. Ніхто з нас уголос засміятися не зважився, а каналія Оссенбергер удав, мовби нічого не почув. Та старий Термер, наш директор, сидів поруч із ним на кафедрі, і по ньому було видно, що він усе почув. Слухайте, ох і розлютився ж він! Тоді директор нічого нам не сказав, але ввечері зігнав усіх до школи й ну читати проповідь. Учень, каже, який скоїв таку провину у святому місці, не гідний лишатися в стінах Пенсі. Ми намагалися нишком умовити каналію Марсаллу дати ще один залп, під час промови Термера, але хлопець, на жаль, не мав настрою.

Одне слово, я жив у новому корпусі імені отого самого Оссенбергера. Хлопці ще були на футболі, в гуртожитку комусь спало на думку натопити, і я аж зрадів, коли після [17] квартири старого Спенсера опинився у себе в кімнаті. Стало навіть затишно. Я скинув куртку, краватку, розстебнув комірець сорочки, а тоді надів шапку, яку вранці купив у Нью-Йорку. То була червона мисливська шапка з отаким довжелезним козирком. Я нагледів її у вітрині спортивного магазину, коли ми вийшли з метро,— саме після того, як я похопився, що забув у вагоні оті триклятущі рапіри.

1 2 3 4 5 6 7