Та як на неї вже нападав сміх, то єдина була втіха — що таке траплялося рідко. Але тепер вона була весела, як ніколи. Малий ще довго чув на сходах її сміх, що луною котився між стінами.
А відразу по тому у вікно залетів Карлсон.
— Гей-гоп, Малий! Що ми тепер робитимемо? — спитав він. — У тебе нема парової машини, щоб ми влаштували вибух, або хатнього цапа, щоб його можна було дратурувати, або ще чогось? Я хочу веселитися, а то я не граюсь.
— Ми можемо подивитися телевізор, — запропонував Малий.
І уявіть собі, виявилося, що Карлсон не знав, який той телевізор! Він зроду не бачив його!
Малий повів Карлсона до вітальні й гордо показав їхній новий телевізор.
— Глянь-но!
— Що це за скринька? — спитав Карлсон.
— Це не скринька, а телевізор, — пояснив Малий.
— А що в ньому є? — спитав Карлсон. — Булочки?
Малий засміявся.
— Ніякі не булочки! Зараз побачиш, що там.
Він увімкнув телевізор, і раптом на екрані з'явився чоловік і сказав, яка буде погода у Верхньому Норланді.
Очі в Карлсона стали круглі з подиву.
— Як ви запхнули його до скриньки?
Малий зареготав.
— А ти думаєш як? Він заліз туди, як був маленький, утямив?
— Навіщо ж він вам? — допитувався Карлсон.
— Ох, та я жартую, не бачиш? — сказав Малий. — Звісно, він не заліз туди маленьким і він нам ні на що не потрібний. Він просто там є, розумієш. Сидить і каже, яка завтра буде погода. То такий собі дядько-погодник.
Карлсон усміхнувся.
— І ви навмисне запроторили до скриньки дядька, аби він казав, яка завтра буде погода? Можна самим її побачити! Або з таким же успіхом спитати мене… Буде буря, і дощ, і град, і шторм, і землетрус, тепер ти задоволений?
"На Норландському узбережжі завтра буде шторм і дощ", — мовив дядько-погодник на екрані.
Карлсон радісно засміявся.
— А що я казав? Шторм і дощ!
Він підійшов до самого телевізора і притулився носом до носа чоловіка на екрані.
— І землетрус, не забудь сказати! Бідні норландці, яка в них погода! Та нехай тішаться, що взагалі мають погоду. Уяви собі, якби вони сиділи там зовсім без погоди!
Карлсон приязно поплескав чоловіка на екрані.
— Такий собі малесенький дядечко, — мовив він. — Менший за мене. Мені він сподобався.
Потім Карлсон став навколішки й заглянув під телевізор.
— Кудою ж він заліз у скриньку?
Малий силкувався пояснити, що то тільки зображення, а не живий чоловік, та Карлсон розсердився.
— Бреши комусь іншому, а не мені! Він же рухається, дивиться! І хіба мертвий чоловік буде говорити про погоду в Норланді, га?
Малий сам не дуже розумівся на телевізорі, але, як умів, намагався пояснити Карлсонові, що воно таке. Водночас він хотів скористатися з нагоди й попередити Карлсона.
— Уяви собі, панна Цап хоче попасти в телебачення, — почав він.
Карлсон зареготав.
— Хатній цап у таку маленьку скриньку? Отакенний лантух? Та їй довелося б скластися вчетверо!
Малий зітхнув. Очевидно, Карлсон нічого не зрозумів. Малий почав з самого початку, та все марно. Але врешті він таки втовкмачив Карлсонові, як працює телевізор.
— Панні Цап не треба залазити в скриньку, вона може спокійно й зручно сидіти собі за кілька миль звідси, і все одно її видно буде на екрані живу-живісіньку, — сказав Малий.
— Живого-живісінького хатнього цапа… о, який жах! — вигукнув Карлсон. — Краще розбийте цю скриньку або поміняйте її на таку, де були б булочки. Більше буде користі.
Тієї миті на екрані з'явилася дикторка. Вона ласкаво всміхнулася, і Карлсон витріщив очі.
— Хоч, зрозуміло, — повів він далі, — якщо вже міняти, то на таку, де є багатосмачних булочок. Бо я бачу, що в цій скриньці є дещо краще, ніж я думав спочатку.
Дикторка й далі всміхалася до Карлсона. Карлсон теж усміхнувся їй у відповідь і штовхнув Малого в бік:
— Глянь-но на цю гарненьку малявку! Я їй сподобався… аякже, вона ж бачить, що я вродливий, дуже розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил.
Раптом дикторка зникла. Натомість з'явилося двоє поважних чоловіків, що тільки говорили та й говорили. Вони Карлсонові не сподобались, і він почав крутити на телевізорі всі кнопки.
— Не крути! — сказав Малий.
— Чому? Я ж хочу викрутити знов ту малявку, — мовив Карлсон.
Він завзято крутив кнопки, проте дикторка не з'являлася. Тільки товсті чоловіки стали ще товстіші. Ноги в них зробилися коротенькі, а голови повитягалися. Карлсона це насмішило. Довгу хвилю він бавився ще й тим, що вимикав і вмикав телевізора.
— Дядьки з'являються і зникають саме тоді, як я хочу, — задоволено сказав він.
Двоє чоловіків говорили далі, тільки-но Карлсон давав їм змогу.
"З свого боку я гадаю…" — вів один.
— А мені байдуже, що ти з свого боку гадаєш, — сказав Карлсон. — Іди додому та лягай спати.
Клац — він вимкнув телевізор і радісно засміявся.
— Уяви собі, як той дядько сердиться, що не може доказати, що він з свого боку гадає!
Та скоро Карлсонові телевізор надокучив. Він захотів іншої розваги.
— Де хатній цап? Веди його сюди, я буду виступати з ним.
— Виступати? Як це? — занепокоївся Малий.
— Є три способи приборкувати хатніх цапів, — почав Карлсон. — їх можна дратурувати, з ними можна жартувати або ще виступати. Власне, це майже те саме, тільки виступання більше скидається на бійку рукопаш.
Малий ще дужче стурбувався. А що, як Карлсон справді почне битися рукопаш з панною Цап? Тоді ж вона побачить його, а якраз це найстрашніше! Малий повинен пильнувати Карлсона, поки немає тата й мами, хай би там що.
Якось треба налякати його, щоб він сам тримався чимдалі від панни Цап.
Малий трохи поміркував, а тоді почав хитро:
— А ти, Карлсоне, хотів би попасти до телебачення?
Карлсон похитав головою.
— До цієї скриньки? Я? Ні, поки я дужий і можу боронитися — нізащо!
Але потім передумав і сказав:
— Хоч залежно з ким… Якби зі мною була ота малявка…
Малий відразу заявив, щоб Карлсон про таке й не думав. Ні, якщо Карлсон попаде до телебачення, то тільки з хатнім цапом.
— Хатній цап і я в одній скриньці? Ой-ой-ой! Якщо досі в Норланді не було землетрусу, то тоді напевне буде, затям собі. І як тобі спало на думку таке безглуздя!
Тоді Малий розповів йому все за програму з привидами, що їх панна Цап має намір зробити для телебачення, аби Фріда впала з стільця.
— А хатній цап бачив якогось привида? — поцікавився Карлсон.
— Ні, не бачив, — відповів Малий, — але чув, як хтось ревів за вікном. Він думає, що то привид.
І Малий докладно пояснив зв'язок між Фрідою, хатнім цапом, Карлсоном і телебаченням. Та дарма він сподівався, що злякає цим Карлсона. Той ляснув себе по колінах і завищав із захвату. А скінчивши вищати, штовхнув Малого в бік:
— Бережи хатнього цапа! Він — найкраща річ у цьому домі. На бога, бережи його! Бо тепер справді буде весело.
— Як це? — злякано спитав Малий.
— Гей! — вигукнув Карлсон. — Тепер не тільки Фріда впаде з стільця! Веди сюди всіх своїх хатніх цапів та дядька з телевізора, і ви побачите того, хто прилине, як птах!
— Хто прилине, як птах?
— Невеличкий привид із Васастаду! — вигукнув Карлсон. — Гей-гей!
І Малий здався. Він попереджав Карлсона і намагався робити так, як хотіли тато й мама. А тепер буде так, як захоче Карлсон. Принаймні так завжди було. Карлсон робив, що собі хотів і скільки хотів, тож Малий вирішив більше не ставати йому на заваді. І як він зважився на це, то відчув, що так буде й веселіше. Він згадав той випадок, коли Карлсон грався в привида і до смерті налякав злодіїв, що хотіли вкрасти мамині гроші на господарство і всі срібні ложки та виделки. Карлсон теж того не забув.
— Пам'ятаєш, як нам тоді було весело? — спитав він. — До речі… а де те моє привидівське вбрання?
Малому довелось признатися, що мама забрала його.
Вона дуже розсердилась, що Карлсон зіпсував простирадло. Та потім залатала дірки, і одяг привида знову став простирадлом.
Почувши це, Карлсон пирхнув.
— Вона мені життя вкорочує! Всюди пхає свого носа! В цій хаті я ніколи не маю спокою!
Він сів на стілець і насупився.
— Якщо так і далі буде, то я не граюся. Самі собі споряджайте своїх привидів, як хочете!
Та потім він підскочив до шаховки з білизною і відчинив дверцята.
— На щастя, тут ще є простирадла.
Він схопив мамине найкраще льняне простирадло, та Малий зупинив його:
— О ні, не це! Лиши його… там є старі порвані простирадла, вони теж годяться.
Карлсон був невдоволений.
— Старі порвані простирадла! Я вважав, що невеличкий привид із Васастаду повинен мати ошатне святкове вбрання. Та коли вже в мене немає на прикметі іншого, ще кращого будинку, то нехай… давай сюди те дрантя!
Малий витяг два порваних простирадла й подав Карлсонові.
— Якщо ти їх ізшиєш, то вийде привидовий одяг, — мовив він.
Карлсон стояв набурмосений з простирадлами в руках.
— Якщо я їх ізшию? Ти хотів сказати: якщо ти їх ізшиєш! Гайда, полетимо до мене на дах, щоб у розпалі шиття не наскочив хатній цап!
А за кілька хвилин Малий уже сидів у Карлсоновій хатці й шив привидові одяг. У школі на уроках ручної праці він навчився і пришивати, і вистьобувати, і шити хрестиком, але як зліпити з двох простирадл одяг привидові, його не навчено. Довелося давати собі раду самому. Він обережно спробував залучити собі на підмогу Карлсона.
— Ти хоч би покраяв простирадла, — попросив він.
Карлсон похитав головою.
— От кого б я покраяв, то це твою маму… і ще й як би покраяв! Їй конче треба було забирати моє привидове вбрання! Отож буде чесно й справедливо, коли ти зшиєш мені нове. Берись до роботи й не скигли!
Крім того, сказав він, йому ніколи шити, бо треба негайно малювати картину.
— Картини малюють тоді, коли є натхнення. А воно якраз надходить до мене. Гоп! Ось воно й прийшло!
Малий не знав, що таке натхнення. Карлсон пояснив, що це така хвороба. На неї хворіють усі художники — тоді їм хочеться малювати й малювати, замість шити привидові одяг.
Тож Малий виліз на столярний верстат, сів, підібгавши ноги, як справжній кравець, і заходився шити, а Карлсон примостився собі в куточку біля коминка й малював картину.
За вікном стояла темна ніч, але в Карлсоновій хатці було ясно й затишно — під стелею горіла гасова лампа, а в коминку палав вогонь.
— Сподіваюсь, ти уважний і вмілий кравець, — мовив Карлсон. — У кожному разі я хочу мати гарний привидовий одяг.