Як тебе звати?
Хлопчик уважно оглянув її синіми очима і, видно, не дуже купився на ту дурнувату посмішку.
— Мене звати Расмус, — відповів він, виводячи великим пальцем ноги візерунки на жорстві, якою була посилана стежка. Тоді підійшов ближче, просунув трохи кирпате веснянкувате личко між штахетинами хвіртки й побачив Калле й Андерса, що сиділи на траві. І його насторожене обличчя розцвіло широкою захопленою усмішкою.
— Добрий день, — мовив він. — Мене звати Расмус.
— Так, ми вже чули, — поблажливо мовив Калле.
— Скільки тобі років? — спитала Єва-Лотта.
— П'ять, — відповів він. — Але на той рік буде шість. А тобі скільки буде на той рік?
Єва-Лотта засміялася.
— На той рік я вже буду старою тіткою, — відповіла вона. — А ти що тут робиш, може, живеш у Ек-люндів?
— Ні, — відповів Расмус, — я живу у свого тата.
— А він живе в Еклюндовій віллі?
— Певне, що так, — ображено мовив Расмус. — А то я б не міг жити в нього, розумієш?
— Залізна логіка, Єво-Лотто, — сказав Андерс.
— Її звати Єва-Лотта? — спитав у нього Расмус, показуючи на Єву-Лотту великим пальцем ноги.
— Так, її звати Єва-Лотта, — відповіла вона. — І їй здається, що ти гарний хлопчик.
А оскільки Червоних Троянд ще не видно було, вона швидко перелізла через хвіртку до гарного хлопчика в Еклюндовому садку.
Расмус не міг не помітити, що тут є принаймні одна особа, яка ним зацікавилася, і вирішив відповісти чемністю на чемність. Треба було тільки знайти відповідну тему для розмови.
— Мій тато робить бляху, — подумавши, сказав він.
— Бляху? — перепитала Єва-Лотта. — То він бляхар?
— Е ні, — відповів Расмус, — він професор, що робить бляху.
— Ой, як добре! То, може, він зробить деко моєму татові, — сказала Єва-Лотта. — Він пекар, розумієш, і йому треба хтозна-скільки дек.
— Я попрошу тата, щоб він зробив деко твоєму татові, — приязно мовив Расмус і засунув свою долоньку в руку Єви-Лотти.
— Тьху, Єво-Лотто, та кинь ти вже теревенити з отим малям, — сказав Андерс. — Червоні от-от надійдуть!
— Не хвилюйся, — заспокоїла його Єва-Лотта. — Я перша потрощу їм довбешки.
Расмус вражено глянув на неї.
— Кому ти потрощиш довбешки? — захоплено спитав він.
І Єва-Лотта почала йому розповідати. Про багаторічну війну Червоних Троянд із Білими. Про шалену гонитву за ворогом вулицями та провулками, від якої луна котилася по цілому місту, про небезпечні доручення, таємні накази та напружене стеження за ворогом темними ночами. Про прехвального Мумрика і про те, як сюди от-от з'являться Червоні Троянди, люті, мов шершні, і яка тоді відбудеться велична битва.
І Расмус усе зрозумів. Принаймні зрозумів, у чому полягає сенс життя. У тому, щоб стати Білою Трояндою, бо нічого кращого за це у світі просто немає. В найглибшій глибині його п'ятирічної душі тієї миті зродилося шалене бажання бути таким, як Єва-Лотта, і Андерс, і — як звати того другого хлопця? — Калле! Бути таким самим великим і дужим, і трощити довбешки Червоним Трояндам, і вигукувати бойовий поклик, і скрадатися в темряві, і все інше. Очі його були по вінця сповнені туги, коли він, дивлячись на неї, благально спитав:
— Єво-Лотто, а я не можу також стати Білою Трояндою?
Єва-Лотта жартома дала йому легенького щигля по веснянкуватому носику й відповіла:
— Ні, Расмусе, ти ще надто малий.
Расмус розсердився. Його опановував справедливий гнів, коли він чув ці ненависні слова: "Ти ще надто малий". А чув він їх ненастанно. Він люто глянув на Єву-Лотту і сказав:
— То ти дурна.
Після цієї заяви він перестав цікавитись нею. Краще він запитає хлопців, чи йому не можна стати Білою Трояндою.
Вони стояли біля хвіртки і зацікавлено дивилися на щось біля повітки.
— Расмусе, — спитав той, що звався Калле, — чий то мотоцикл?
— Татів, а чий же? — відповів Расмус.
— Ти ба! — мовив Калле. — Професор, що їде на мотоциклі, — ото видиво! Мабуть, його борода заплутується в колесі.
— Яка борода? — сердито сказав Расмус. — У тата нема бороди.
— Нема? — засумнівався Андерс. — У всіх професорів є борода.
— А от і нема, — сказав Расмус і поважно рушив назад до веранди. Мовляв, вони всі дурні і він більше не буде з ними говорити.
Та опинившись у безпеці на веранді, він обернувся і гукнув тій трійці біля хвіртки:
— Пхе на вас, ляпали! Ви дурні! Мій тато — професор без бороди, і він робить бляху!
Калле, Андерс і Єва-Лотта весело дивилися на розлюченого хлопчика на веранді. Вони не хотіли дратувати його. Єва-Лотта навіть швидко ступила кілька кроків, щоб догнати малого і трохи заспокоїти його, але відразу зупинилася, бо тієї самої миті за спиною в Расмуса відчинилися двері і хтось вийшов. То був засмаглий чоловік років тридцяти. Він міцно схопив Расмуса й посадив його собі на плече.
— Ти правду кажеш, Расмусе, — мовив чоловік, — твій тато — професор без бороди, і він робить бляху.
Він зійшов униз піщаною стежкою з Расмусом на плечі, і Єва-Лотта трохи злякалася, бо зайшла на чуже подвір'я.
— Тепер ти бачиш, що в нього нема бороди! — переможно гукнув Расмус Калле, що й далі нерішуче стояв біля хвіртки. — Тому, звичайно, він може їздити мотоциклом!
Він уже був уявив свого тата з довгою, хвилястою бородою, що заплуталася в колесі, і це було вкрай неприємне видовище.
Калле й Андерс чемно вклонилися.
— Расмус каже, що ви робите бляху, — мовив Калле, щоб відвернути розмову від бороди на інше.
Професор засміявся.
— Авжеж, мабуть, можна й так сказати, — відповів він. — Бляха… легкий метал… розумієте, я зробив невеличкий винахід.
— Який саме? — зацікавлено спитав Калле.
— Знайшов спосіб зробити легкий метал непробивним, — відповів професор. — Це те, що Расмус називає робити бляху.
— Так, я читав про це в газеті, — жваво втрутився Андерс. — То ви славетна людина!
— Так, славетна, — підтвердив зі свого високого місця Расмус. — І бороди в нього нема. Тепер бачите?
Професор не підтримав розмови про свою славу, а натомість сказав:
— Ну, Расмусе, ходімо снідати. Я підсмажу тобі шинки.
— Я не знала, що ви мешкаєте тут, у місті, — мовила Єва-Лотта.
— Тільки влітку, — відповів професор. — Я винайняв на літо цю халабуду.
— Бо ми з татом хочемо тут літувати, поки мама лежить у лікарні, — сказав Расмус. — Ми вдвох, самі. Бачите!
2
Батьки часто заважають, коли треба воювати. А заважають вони по-всякому. Часом бакалійникові Блюмквісту здавалося, що син тоді, коли найбільше покупців, повинен допомагати йому в крамниці. А начальника пошти часто опосідала безглузда думка, що Сікстенові треба скородити граблями стежки в садку і косити траву. Дарма Сікстен переконував батька, що зарослий садок багато кращий. Начальник пошти тільки хитав головою і мовчки показував на косарку.
Ще наполегливіший і вимогливіший був швець Бенгтсон. Сам він почав заробляти на себе, мавши тринадцять років, і вважав, що син повинен брати з нього приклад. Тому він пробував дужою рукою втримати Андерса під час канікул на шевському стільчику. Та Андерс згодом набув дивовижного вміння уникати будь-якого замаху на свою золоту свободу. Тож коли швець сходив згори до майстерні, щоб посвятити свого старшого сина в таємниці шевського ремесла, стільчик, де мав сидіти Андерс, переважно був порожній.
По-справжньому людяний був лише батько Єви-Лотти.
— Аби ти тільки була весела, добра й забагато не пустувала, то роби собі що хочеш, — казав пекар і ніжно клав свою батьківську руку на біляву голову Єви-Лотти.
— Якби всім такий батько, — гірко сказав Сікстен, навмисне голосно, щоб заглушити торохтіння косарки.
Це вже вдруге за короткий час немилосердний батько загадував йому присвятити себе садівництву.
Бенка і Йонте висіли на штахетах і співчутливо спостерігали за його зусиллями. Вони намагалися втішити його тим, що яскраво змальовували свої власні біди. Бенка до самого полудня рвав порічки, а Йонте глядів своїх менших брата й сестру.
— Що ж, у такому разі доведеться скористатись ніччю, коли ми хочемо налупцювати Білих Троянд, — обурено сказав Сікстен. — Бо за цілий Довгий день не випадає жодної вільної хвилини, щоб зробити хоч би найнеобхідніше.
Йонте підтримав його:
— Ти добре кажеш! А чи не налупцювати нам Білих уже цієї ночі?
Сікстен негайно відставив косарку і сказав:
— Ти не дурний, Йонте. Ану ходімо до нашого штабу і влаштуємо воєнну раду!
І вони склали у штабі, що містився в Сікстеновому гаражі, план нічного бою. Потім той виклик ватажка Червоних Троянд Бенка поніс до Білих.
Андерс і Єва-Лотта сиділи в пекаревій альтанці й чекали, коли зачиниться Блюмквістова бакалійна крамниця і Калле звільниться. Щоб згаяти час, вони грали в хрестики та нулі і їли сливи. Ватажок Білих Троянд зовсім розімлів на теплому липневому сонці і не здавався вельми войовничим. Але відразу стрепенувся, коли помітив Бенку, який так біг кладкою Єви-Лотти, що аж вода розбризкувалася з-під його босих ніг. У руці він тримав папір і, стримано вклонившись, вручив той папір ватажкові Білих Троянд, тоді швидко зник тим самим шляхом, що прийшов.
Андерс виплюнув сливову кісточку і почав голосно читати:
"Цієї ночі при місячному світлі відбудеться бенкет у замку моїх предків. Бо Червоні Троянди святкуватимуть відвоювання у поганів прехвального Великого Мумрика!!!
Попередження!!! Не турбуйте нас!!! Усі мерзенні винюхувачі Білих Троянд будуть нещадно знищені.
Сікстен, лицар і ватажок Червоних Троянд.
Увага! Дванадцята година ночі в старому замку".
Андерс і Єва-Лотта перезирнулися і вдоволено пирхнули.
— Ходімо, попередимо Калле, — сказав Андерс, засовуючи папір у кишеню штанів. — Згадай моє слово: настає ніч Довгих Мечів.
Містечко спало в місячному сяйві глибоким, безтурботним сном і не передчувало ночі Довгих Мечів. Не передчував її і поліцай Б'єрк, що неквапом ходив безлюдними вулицями. Скрізь було тихо — він чув тільки стукіт своїх каблуків об бруківку. Містечко спало в повені місячного сяйва, і те ясне світло над вулицями та майданом нічим не зраджувало ночі Довгих Мечів. Але навкруги поснулих будинків і садків залягали глибокі тіні, і якби поліцай Б'єрк приглянувся пильніше, то помітив би, що там хтось тихо ступає, скрадається і шепотить. Почув би, як у будинку пекаря Лісандера обережно відчинилося вікно, й побачив би Єву-Лотту, що злазила драбиною. Почув би, як Калле тихо свиснув з-за рогу Блюмквістового будинку, даючи сигнал Білим Трояндам, побачив би, як на мить майнула постать Андерса і зникла в рятівному затінку бузкового живоплоту.
Але поліцая Б'єрка змагав сон, він хотів одного — щоб його патрулювання швидше скінчилося, тому й не втямив, що то була ніч Довгих Мечів.
Сердешні батьки Білих і Червоних Троянд, ні про що не здогадуючись, спокійно спали у своїх постелях.