Але вони були замкнені. Якусь мить він стояв і тупо дивився поперед себе. Потім щосили накинувся на самі двері, але вони були зроблені з міцних дощок і не піддалися ані на волосину.
— Хто в біса замкнув двері? — люто крикнув він. Расмус і далі стрибав навколо, веселий і захоплений.
— Я замкнув! — вигукнув він. — Я замкнув! Калле втік, і тоді я замкнув двері.
Ніке міцно схопив його за руку.
— Де ключ, малий бешкетнику?
— Ой, болить! — зойкнув Расмус. — Пусти мене, дурний Ніке!
Ніке ще раз труснув його.
— Я питаю, де ти дів ключа?
— Я викинув його у вікно, — відповів Расмус. — Узяв і викинув!
— Браво, Расмусе! — вигукнув Андерс. Єва-Лотта вдоволено засміялася.
— Тепер ти знатимеш, як сидіти замкненим, любий Ніке, — сказала вона.
— Авжеж, і буде дуже весело почути, що скаже Петерс, — додав Андерс.
Ніке важко опустився на найближчу канапу. Видно було, що він намагається обміркувати все, що сталося. А обміркувавши, зненацька зареготав.
— Так, справді буде весело почути, що скаже шеф, — мовив він. — Справді буде весело. — Потім раптом знов споважнів. — Так, погані справи. Я мушу спіймати хлопця, поки він не накоїв біди!
— Тобто, поки він не привів поліції, — мовила Єва-Лотта. — Ну, то доведеться поквапитися, любий Ніке.
16
Віяв рвучкий західний вітер, що з кожною хвилиною дужчав. Він глухо шумів над верхівками ялин і гнав невисокі, підступні хвилі з білими гребенями по затоці, яка відділяла острів від суходолу. Засапаний після запеклої боротьби і шаленого бігу до моря, Калле стояв на березі затоки й розпачливо дивився на вкриту піною воду. Кожен, хто зважувався б тепер переплисти затоку, ризикував би життям. Навіть на звичайному весловому човні переплисти її було б важко. Крім того, він тепер не мав човна, а підійти серед білого дня до пристані боявся, та й човни там, звичайно, всі були на замку.
Калле вперше відчув себе цілком безпорадним. Він уже почав стомлюватися від усіх тих перешкод, що ставали на їхньому шляху. Тепер не було іншої ради, як чекати, поки вляжеться вітер, а це може потривати не один день. Де він знайде прихисток на той час і чим харчуватиметься? В курені він не зможе ховатися — там його шукатимуть, та й харчів він уже не мав, усе забрали кіднапери. "Справді-таки безвихідь", — думав Калле, блукаючи між ялинами, наляканий і безпорадний. Кожної хвилини за ним міг кинутися навздогін Ніке. Ні, треба негайно зважитися на щось.
Враз крізь завивання вітру він почув, що в будиночку Єви-Лотти хтось гучно кличе на допомогу. З переляку Калле вкрився холодним потом. Чи не означає це, що інженер Петерс саме цієї хвилини в якийсь страшний спосіб змушує інших розплачуватися за його втечу? На таку думку в нього затремтіли коліна. Він відчув, що мусить довідатися, чого там зчинився такий крик.
Скрадаючись попід деревами, огинаючи небезпечні місця, Калле повернувся назад тим самим шляхом, що втікав. Наближаючись до будиночка, він дедалі чіткіше розрізняв голоси і, на свій подив, почув, що на допомогу кликав Ніке. Ніке й подеколи Расмус. Що ж Андерс і Єва-Лотта роблять тому Ніке? Чого він так реве? Цікавість не давала Калле спинитись на півдорозі. Він таки спробує довідатися, що там діється, хоч, певна річ, дуже ризикує. Та, на щастя, ліс підступав до самого будиночка. Трохи спритності — і можна непомітно підкрастися до самого вікна Єви-Лотти.
Калле поплазував між ялинами. Він уже опинився так близько, що чув, як у будиночку бурчав і лаявся Ніке, а також чув задоволені голоси своїх друзів. Ніхто з них, видно, не бив уже Ніке, то чого він лютує? І чого сидить у будиночку, а не ловить його, Калле? І що то блищить між деревами просто в нього перед носом?
То був ключ. Калле підняв його і пильно оглянув. Може, це ключ від будиночка? То як же він опинився тут? Ніке знов закричав і своїм криком усе пояснив.
— Інженере Петерсе, на допомогу! — кричав Ніке. — Вони замкнули мене! Ходіть випустити мене!
Обличчя Калле розпливлося в зловтішній посмішці. Виявляється, Ніке замкнений разом зі своїми полоненими, це ж очко на користь Білих Троянд! Задоволений Калле сховав ключа до кишені штанів.
Але тієї ж миті він почув, що з головного будинку сюди біжать Петерс, Блюм і Сванберґ. І скам'янів зі страху. Він збагнув, що за кілька хвилин почнуться лови на нього, і тепер вони шукатимуть його так, як іще ніхто ніколи не шукав. Бо ж те, що Калле знов опинився на волі, було для Петерса смертельною небезпекою. Адже в Петерса вистачить глузду зрозуміти, що Калле будь-що намагатиметься знайти допомогу. Тому для нього найважливіше було не дати Калле покинути острів. Калле знав, що Петерс не зупиниться ні перед чим, і, подумавши про це, аж побілів на виду, хоч який був засмаглий. Він лежав і злякано дослухався до тупоту ніг Петерса та його поплічників, що швидко підбігали до нього. Він мусить знайти собі якийсь сховок, і негайно, за кілька дорогих секунд.
Раптом він побачив такий сховок перед самим носом. Казковий сховок, де його напевне не шукатимуть протягом перших хвилин. Під кам'яним фундаментом будиночка було саме стільки місця, що він міг сяк-так лежати там. Фундамент тільки ззаду був такий високий, бо будиночок стояв на схилі, що збігав до моря. Уздовж фундаменту росла висока трава і повно рожевого зніту, що надійно затуляв би його сховок зовні, часом би комусь спало на думку пошукати його за будиночком. Швидко, мов ласиця, Калле заліз якомога глибше під фундамент. "Вони були б дурні, якби шукали мене тут, — подумав він. — Якщо в них є хоч трохи глузду в голові, то вони повинні б шукати втікача якнайдалі від в'язниці, а не просто під її підлогою".
Калле вже лежав у своєму сховку, коли почув справжній землетрус, — то Петерс усвідомив страшну новину: Ніке замкнений, а Калле втік.
— Біжіть! — нестямно заверещав він. — Біжіть, спіймайте його! І не повертайтеся без нього, бо тоді я не знаю, що зроблю!
Блюм і Сандберг побігли, а Калле почув, як Петерс, лаючись, устромив свого ключа в замок і відчинив двері до ув'язнених. А потім над головою в Калле зчинився ще більший землетрус. Сердешний Ніке незграбно боронився, але Петерс був нещадний.
Ніхто ще ніколи не лаяв Ніке так люто, і це тривало доти, доки в розмову втрутився Расмус.
— Який же ти несправедливий, інженере Петерсе, — сказав він, і Калле було чути той рішучий дитячий голосок так чітко, ніби він також був у кімнаті. — Ти завше несправедливий. Ніке не винен, що я замкнув двері й викинув ключа в ліс.
Петерс відповів тільки глухим ревом. А тоді крикнув Ніке:
— Біжи і знайди хлопця, а я тим часом пошукаю ключа!
Калле затремтів під фундаментом. Якщо Петерс почне шукати ключа, то опиниться близько від його сховку, просто-таки небезпечно близько!
Яке собаче життя! Кожної хвилини мусиш бути готовим захищатися від усе нових небезпек. Калле думав швидко і так само швидко діяв. Він почув, як Ніке з Петерсом вийшли й замкнули за собою двері. І тієї ж миті він залишив свій сховок. Він умент виліз з-під будиночка. А коли почув, що Петерс побіг уздовж бічної стіни, швиденько прокрався протилежним боком до східців, з яких щойно зійшов Петерс. Він ще встиг побачити віддалік спину Ніке, що зник у лісі. Калле витяг із кишені ключа і, на превеликий подив Єви-Лотти й Андерса, з'явився у дверях не пізніше ніж за хвилину після того, як із неї вийшли Петерс і Ніке.
— Мовчи, — тихо мовила Єва-Лотта Расмусові, який, видно, хотів щось сказати з приводу несподіваного повернення Калле.
— Я ж нічого не сказав! — обурився Расмус.
— Тсс, — цитьнув на нього Андерс і застережливо показав на Петерса, який нишпорив перед самим вікном і, звичайно, лютував, що не знаходив ключа.
— Заспівай, Єво-Лотто, — прошепотів Калле, — щоб Петерс не почув, як я замикатиму двері.
Єва-Лотта швидко стала перед вікном і на всі груди заспівала:
Ти думаєш, що я пропала,
О ні, я навіть дужча стала…
Її спів, видно, не дуже втішив Петерса.
— Ану цить! — роздратовано крикнув він, шукаючи далі.
Він тикав палицею у траву навколо вікна й розгортав зарості зніту. Та ключа не було ніде. Вони почули, як Петерс тихо вилаявся. Потім кинув пошуки і зник. Вони стояли, затамувавши віддих, дослухалися й очікували. Чи він піде своєю дорогою, чи знов зайде до їхньої кімнати й побачить Калле? Дослухалися так напружено, що їм почало здаватися, ніби вони в навушниках. Дослухались і спершу сподівалися… та ось почули, що Петерс ступив на східці. Він іде, о Господи, він іде! Вони переглянулися, розгублені, бліді, не здатні на якусь розважну думку.
Калле отямився за секунду до того, коли б уже було запізно. Він скочив за ширму, що затуляла вмивальник. Тієї миті двері відчинилися, і до кімнати зайшов Петерс.
Єва-Лотта завмерла й заплющила очі. "Нехай він щезне, — думала вона, — нехай він щезне, бо я не витримаю… а як ще Расмус зараз щось ляпне…"
— Я дам вам доброго чосу, коли повернуся, — сказав Петерс. — Такого чосу, що вам і не снилося, хай тільки звільнюся. А як не сидітимете тихо, то отримаєте вдвічі більше. Втямили?
— Так, дякуємо, — відповів Андерс.
Расмус захихотів. Він не почув жодного слова з того, що казав Петерс. Його заполонила єдина думка — за ширмою стоїть Калле! Це було майже те саме, що гуляти в хованку! Єва-Лотта злякано стежила за виразом його обличчя. "Мовчи, Расмусе, мовчи!" — благала вона його в душі. Та Расмус не чув її німого благання. Він зловісно захихотів.
— Чого ти вищирив зуби? — спитав його розлючений Петерс.
У Расмуса на обличчі була весела таємнича міна.
— Ти не вгадаєш, хто… — почав він.
— Тут на острові росте сила-силенна чорниць! — розпачливо вигукнув Андерс.
Він, звичайно, хотів би сказати щось мудріше, але в цій безвиході нічого іншого придумати не зміг. Петерс з відразою глянув на нього.
— Кепські в тебе жарти, — сказав він. — Краще б мовчав.
— Ха-ха, інженере Петерсе, — повів своєї Расмус, — ти не вгадаєш, хто…
— Кращого за чорниці немає нічого! — знов крикнув Андерс.
Петерс похитав головою.
— Ти таки справді йолоп, — сказав він. — Ну, та байдуже. Я йду. Тільки попереджаю вас, щоб ви більше не бешкетували так.
Він рушив до дверей, але, не дійшовши, спинився.
— Мало не забув, — сказав він сам до себе. — Може, там у туалетній шафці лишилося кілька лез.
Туалетна шафка висіла на стіні біля вмивальника.