Зате Сік-стен, Бенка і Йонте, що мчали назирці, вскочили просто в обійми старій. Вона міцно пригорнула їх до себе й закричала басом, як капрал:
— Ага, то це ви, шибеники, товчетеся! На моєму подвір'ї! Ну, це вже занадто! Далебі, занадто!
— Перепрошуємо, — сказав Сікстен, — ми тільки хотіли...
— Що ви тільки хотіли? — гриміла пані Карлсон. — Що тільки хотіли на моєму подвір'ї, га?
Якимось робом їм пощастило звільнитися з її дужих обіймів.
— Ми тільки хотіли... — затинався Сікстен, — хотіли... Ми заблукали, бо надворі темно...
І Червоні Троянди кинулись навтіки, навіть не сказавши старій на добраніч.
— Аякже, спробуйте-но ще раз заблукати на моєму подвір'ї, — кричала їм услід стара Карлсон, — то я нашлю на вас поліцію, так і знайте!
Однак Червоні Троянди не чули. Вони були вже далеко.
В який бік подався Калле? Вони спинилися, дослухаючись, почули легенький тупіт босих ніг і мерщій кинулись доганяти втікача. [170]
Надто пізно Калле похопився, що знову попав у безвихідь. Адже вуличка кінчалася біля річки, як він про це забув? Щоправда, можна було стрибнути у воду й переплисти на другий берег, але потім дома не збудешся клопоту через мокрий одяг. У кожному разі, треба спершу випробувати всі інші можливості.
"Кривий Фредрік! — згадав Калле. — Он його хатина. Він напевне сховає мене, коли я попрошу!"
Кривий Фредрік був не тільки місцевий жартун і волоцюга, але й великий прихильник Білих Троянд. Він теж мешкав серед посполитих городян на Лупієвій горі й, мабуть, ще не спав, бо вікна в нього світилися, а перед хатиною стояла машина.
"Дивно, скільки нині ввечері на Лупієву гору наїхало машин! А може, це та сама, що допіру гула?" — думав Калле. [171]
Але довго міркувати не було часу — його переслідувачі тупотіли вже зовсім близько.
Калле рішуче відчинив двері і вскочив до хатини.
— Добрий вечір, дядьку Фредріку... — почав він, але відразу ж затнувся.
Фредрік був не сам. Він лежав на постелі, а коло нього сидів доктор Форсберґ і мацав йому живчик. А доктор Форсберґ, містечковий лікар, був Бенчин тато.
— Привіт, Калле, — кволим голосом озвався Фредрік. — Бачиш, лежу, я захворів. Погано мені. Скоро вмру. Ти б послухав, як у мене бурчить у животі.
За інших обставин Калле залюбки послухав би, як бурчить у Фредріка в животі, але не тепер. Доктор Форсберґ був невдоволений, що йому заважають. Калле ж бо розумів, що не випадає заходити до кімнати хворого, коли його оглядає лікар. Не було іншої ради, як знову кинутись на вулицю, назустріч небезпеці.
Однак Калле недооцінив розумових здібностей Червоних Троянд. Вони відразу зметикували, що втікач міг завернути тільки до Фредріка й тепер поспішали його спіймати. Бенка перший, немов вихор, увірвався до кімнати.
— Ага, підлий паршивцю, спіймався на місці злочину! — вигукнув він.
Доктор Форсберґ обернувся й глянув просто в розпашіле обличчя своєму синові.
— Ти до мене звертаєшся?
Бенка вражено роззявив рота й не сказав нічого.
— У вас що, естафета проходить через Фредрікову кімнату? І взагалі, чого ти так пізно гасаєш вулицями? [172]
— Я... я тільки хотів поглянути, чи ви не в хворого часом... — затнувся Бенка.
— Еге ж, я в хворого. Ти справді застав підлого паршивця на місці злочину, як сам сказав. Але я вже скінчив, і ми зараз поїдемо додому.
— Ох, татку! — розпачливо зойкнув Бенка. Доктор Форсберґ рішуче захляпнув течку й ласкаво, але міцно взявся за русяві синові кучері.
— Ходімо, синку, — мовив він. — На добраніч, Фредріксоне. Обіцяю, що ви ще довго житимете.
Під час цієї розмови Калле стояв собі збоку, і його обличчя сяяло дедалі ширшою усмішкою. Який удар для Бенки, який страшний удар! Ускочити просто в обійми своєму татові! Тепер тато відвезе його додому, як малу дитину! Тепер, коли він уже мав спіймати Калле! Цю гірку пігулку Бенці доведеться ще не раз ковтати, поки триватиме війна Троянд. Досить буде тільки сказати: "Ходімо, синку!"
Поки дужа татова рука невблаганно вела Бенку до дверей, він збагнув до кінця свою ганьбу. Ох, не витерпить він, візьме та й напише статтю до місцевої газети: "Чи потрібні дітям батьки?" Звісно, він дуже шанує своїх тата й маму, але ж їхня здатність з'являтися саме тоді, як не слід, може довести до відчаю найтерплячішу дитину.
Надбігли засапані Сікстен та Йонте, і Бенка встиг їм шепнути:
— Він у хаті.
Потім Бенку повели до машини — чому, ох, чому він не помітив її вчасно! — а Сікстен з Йонте проводжали його безмежно співчутливим поглядом.
— Бідний хлопець, — сказав Йонте й глибоко зітхнув.
Та не було часу зітхати й надаремне співчувати. Потрібна кара Білим Трояндам, що весь час шиють [173] їх у дурні! Калле треба взяти в полон, і то негайно! Сікстен з Йонте вбігли до Фредріка. Проте Калле в кімнаті не було.
— Добрий вечір, Сікстене, і ти, Йонте, — кволим голосом озвався Фредрік. — Якби ви тільки послухали, як бурчить у мене в животі! Я захворів, і так мені погано...
— Ви не бачили Калле Блюмквіста, дядьку Фредріку? — перебив хворого Сікстен.
— Калле? Бачив, він допіру був тут. Вискочив через вікно, — сказав Фредрік і лукаво всміхнувся.
Он як, той негідник гайнув через вікно! Авжеж, обоє Фредрікових вікон були відчинені, бо докторові Форсберґові здалося, що в кімнаті парко. Пом'яті, колись білі фіранки коливалися на вечірньому вітерці.
— Йонте, гайда за ним! — крикнув Сікстен. — Дорога кожна секунда!
А за мить знадвору почувся хлюпіт і вереск. Аж дивно, навіть Йонте, який виріс на Лупієвій горі, забув, що вікна в задній стіні Фредрікової хатини звернені до річки.
— Виходь, Калле! — кволим голосом сказав Фредрік. — Виходь і послухай, як у мене бурчить у животі.
Калле вибрався з шафи, аж пританцьовуючи з утіхи. Він підбіг до вікна й виглянув надвір.
— Ви вмієте плавати, чи вам кинути рятувальне кружало? — гукнув він.
— Вистачить, як ти кинеш свою порожню головешку — з нею хоч би хто на воді втримається! — відповів Сікстен і щосили бризнув водою в обличчя усміхненому ворогові.
Калле спокійно втерся й сказав:
— А яка тепла вода! Просто чудова! Поплавайте собі на здоров'я. [174]
— Ні, зайдіть до мене! — кволим голосом гукнув Фредрік. — Зайдіть і послухайте, як у мене бурчить у животі.
— На добраніч, я собі йду, — сказав Калле.
— Щасливої дороги, — муркнув Йонте і взяв курс на поближню кладку, де прали білизну.
І Сікстен, і Йонте розуміли, що гонитва скінчилася.
Калле попрощався з Фредріком і радісно побіг до Єви-Лотти, до пекарні, де її батько щодня, на радість цілому містечку, пік хліб, булочки й калачі. Там, на горищі, містився славетний штаб Білих Троянд. Дістатися туди можна було мотузкою, що звисала з отвору. Певне ж, на горище вели й сходи, та хіба порядний лицар Білої Троянди стане користуватися таким звичайним доступом? Калле, свідомий свого обов'язку, теж видряпався мотузкою. Коли Андерс і Єва-Лотта вчули, що він лізе, то зацікавлено вистромили голови з отвору.
— Отже, ти викрутився! — вдоволено сказав Андерс.
— Еге ж, зараз почуєте, — відповів Калле. Кишеньковий ліхтарик ледь освітлював штаб, де під стінами тулився розмаїтий хатній мотлох. При тому слабкому світлі три Білі Троянди сиділи собі, підібгавши ноги, й слухали розповідь про дивовижні пригоди Калле.
— Чудово впорався! — мовив Андерс, як Калле скінчив.
— Атож, мені здається, що першого дня Білі Троянди не осоромились, — сказала Єва-Лотта.
Нараз тишу надворі порушив жіночий голос:
— Єво-Лотто, як ти зараз же не підеш спати, то я пошлю по тебе тата!
— Добре, я вже йду, мамо! — гукнула Єва-Лотта. її вірні супутники підвелися. [175]
— Бувайте, побачимося завтра, — мовила Єва-Лотта, а тоді вдоволено засміялася сама до себе. — Червоні Троянди думали, що відберуть собі Великого Мумрика, ха-ха-ха!
— Але тяжко помилилися, — докинув Калле.
— Авжеж. Цього вечора щастя їх зрадило, — сказав Андерс і з'їхав мотузкою вниз.
7
"Мабуть, ніде в світі немає такого сонного, спокійного й нудного міста, як наше, — міркувала пані Лісандер. — Та й що може статися, коли стоїть така спекота?"
Вона помалу ходила між ятками на ринку й неуважно перебирала розкладений крам. День був ярмарковий, на вулицях і на майдані юрмилися люди, і здавалося, що все містечко мало бути вщерть повне гомону й метушні. Та ба! Воно дрімало собі, як звичайно. В невеличкому водограї перед ратушею тихо й сонно хлюпотіла вода із пащі мосяжного лева, та й самий лев здавався сонним. Із літньої кав'ярні над річкою тихо й сонно линула мелодія пісеньки: "Спи, моє серденько, спи", і то серед білого дня. Горобці, що збирали крихти попід столиками, лиш подеколи трохи підстрибували й також видавалися сонними.
"Геть усе сонне", — думала пані Лісандер.
Люди ледь ворушилися. Вони збиралися купками на майдані, мляво перемовлялися, а як треба було кудись іти, то ступали поволі, наче вагаючись. До всього цього спричинилася спека.
Бо таки справді тієї середи в кінці липня було неймовірно парко. Пані Лісандер зроду не пам'ятала [176] такого паркого дня. Властиво, цілий місяць стояла суха, гаряча година, але нині, здавалося, липень поклав собі побити власний рекорд, перше ніж мине його пора.
— Наче показує на бурю, — казали люди.
І багато селян, що приїхали до міста підводами, вирішили не ризикувати й вертатися швидше, ніж завше, щоб їх не захопила негода.
Пані Лісандер купила останні черешні в селянина, що поспішав додому. Вона поклала згорток до торби, вдоволена дешевою купівлею, і вже хотіла йти далі, аж раптом надбігла Єва-Лотта й заступила їй дорогу.
"Нарешті хоч одна істота не сонна", — подумала пані Лісандер, ніжно позираючи на свою доньку й зразу помічаючи все: радісне личко, жваві блакитні очі, біляві розпатлані коси й довгі засмаглі ноги, що визирали з-під ясної, щойно випрасуваної літньої сукенки.
— Я бачила, як пані Лісандер купувала черешні, — мовила Єва-Лотта. — Може, й панна Лісандер дістане жменьку?
— Звісно, дістане, — сказала пані Лісандер. Вона розгорнула черешні, і Єва-Лотта набрала повні жмені пахучих ягід.
— До речі, куди ти йдеш? — поцікавилася пані Лісандер.
— Цього я не можу сказати, — відповіла Єва-Лотта. — Таємниче доручення. Страшенно таємниче доручення!
— Он як! Тільки гляди не спізнися на обід.
— За кого ви мене маєте! — сказала Єва-Лотта.