Коли Андерс побачив їх, йому сяйнула блискуча думка. Як хтось закрадався до будинку сплячого ворога, то звичайно відрізав у нього клапоть плаща на знак, що він там був. Так водилося в давнину, принаймні так написано в книжках. То був чудовий доказ, що ти мав ворога в своїх руках, однак шляхетність не дозволила тобі замордувати його. Другого дня ти міг прийти, помахати клаптиком перед носом свого ворога й сказати: "Ставай навколішки й дякуй мені, що я подарував тобі життя, хробаче!"
Саме так і намірявся вчинити Андерс. Щоправда, в Сікстена плаща не було, зате він мав буйного рудого чуба. І пасмо того чуба Андерс надумав відтяти. О, настане день, коли вони сховають Великого Мумрика в якомусь іншому місці, і тоді Червоним Трояндам доведеться до дна випити свою чашу ганьби. Вони почують гірку правду про Мумрика в глобусі! І побачать пасмо чуба, що його ватажок Білих Троянд [220] зрізав із черепа ватажка Червоних Троянд опівночі, як місяць стояв уповні. Який успіх!
Місяць, щоправда, не досягав до Сікстенового ліжка. Воно стояло в затінку біля самої стіни. Та Андерс узяв ножиці в одну руку, а другою обережно став мацати по ліжку.
Ватажок Червоних Троянд беззахисний, ось голова його на подушці. Андерс обережно, але міцно вхопив пасмо чуба й різнув ножицями.
І раптом нічну тишу розітнув крик. Та, замість хрипкуватого, ламкого хлоп'ячого голосу, Андерс почув дзвінкий жіночий вереск! Кров похолола йому в жилах, і він стрімголов кинувся до дверей. Тоді поруччям з'їхав униз, штовхнув кухонні двері, двома стрибками досяг вікна і вискочив крізь нього так прудко, наче за ним гналася ціла зграя злих духів. Він мчав до самого мосту. Нарешті спинився, щоб трохи відсапатись. Пасмо волосся він тримав і досі в руці, не зважуючись викинути його на вулицю.
Андерс стояв, хапаючи повітря, й неприязно позирав на свій трофей. Це біляве пасмо, безперечно, належало Сікстеновій тітці, хтозна, котрій саме. Очевидно, тільки одна поїхала вранішнім потягом. Та хто ж знав! Недарма він казав, що лізти в дім, де повно тіток, вельми небезпечно! Яка ганьба, яка страшна ганьба! Піти по рудий скальп, а вернутися з пасмом кіс білявої тітки! Гіршого сорому Андерс зроду не зазнав. Ні, він не признається жадній живій душі. Це буде його страшна таємниця, і з нею він піде в могилу.
Але свого трофея він спекається, і то негайно ж. Андерс простяг руку за поруччя й розтулив пальці. Чорна вода тихо прийняла його подарунок, і далі собі дзюркочучи під мостом, немов нічого й не сталося. [221]
А в поштаревому будинку зчинився жахливий переполох. Наляканий поштар і його дружина прибігли до тітки Ади, навіть Сікстен примчав із комірчини на горищі, куди його тим часом переселено.
Поштар допитувався, чого тітка Ада так вереснула серед ночі.
— Бо тут був злодій, — запевняла тітка Ада.
Поштар повмикав світло в цілому будинку, оглянув усі закутки, але злодія не знайшов. Столове срібло було на місці, і взагалі нічого не бракувало. Крім Беппо, але він, очевидно, як завше, вибіг у садок. Та й як тітка Ада не розуміє — коли б справді прийшов злодій, то Беппо загавкав би і всіх сполохав. Певне, їй приснилося щось погане, та й годі. Вони намагалися заспокоїти її і радили заснути.
Однак тітка Ада, лишившись сама, не могла заснути. Вона була надто схвильована. Хоч там що вони кажуть, а в кімнаті хтось був. Вона закурила цигарку й трохи заспокоїлась. Потім узяла люстерко подивитися, чи переляк не лишив якого сліду на її вродливому обличчі.
І раптом побачила... побачила слід. Тепер у неї була нова зачіска: спереду відрізано чимале пасмо кіс, і вийшла пікантна гривка.
Тітка Ада вражено дивилася на себе в люстерко, і обличчя її дедалі більше осявала усмішка. Якийсь божевільний увірвався вночі до хати, щоб здобути пасмо її кіс!
Чоловіки й раніше дуріли через тітку Аду, вона до такого звикла, але цей, здається, перевершив усіх. Якийсь час тітка Ада міркувала, хто б міг бути цей невідомий закоханець, але так і не могла вгадати. Однак хоч хто б він був, а тітка Ада вирішила [222] йому пробачити. Та й зраджувати його не намірялася. Нехай собі думають, що це їй тільки приснилося.
Тітка Ада зітхнула й лягла назад у ліжко. Треба буде завтра піти до перукаря й трошки підрівняти гривочку.
12
Від самого ранку Єва-Лотта й Калле нетерпляче чекали в пекаревому садку на Андерса, що мав скласти рапорт про свій нічний похід. Однак час спливав, а Андерса не було.
— Дивно, — мовив Калле. — Невже його знову взято в полон?
Вони вже хотіли йти на пошуки, коли це Андерс нарешті з'явився. Він не біг, як звичайно, а йшов повільно і з виду був дуже блідий.
— Який ти страшний! —мовила Єва-Лотта. — Може, ти "жертва спеки", як пишуть у газетах?
— Я жертва вареної тріски, — відповів Андерс. — Я не люблю риби, вже стільки разів казав мамі. А тепер вона й сама переконалася.
— Який доказ? — спитав Калле.
— Цілу ніч мене нудило. Тільки те й робив, що бігав надвір.
— А Мумрик? Він ще й досі в шаховці?
— Що ти! Я впорався раніше, — відповів Андерс. — Уже як треба щось зробити, то я зроблю, хоч би на мене й чума напала. Мумрик схований у Сікстеновому глобусі.
В Калле і Єви-Лотти аж очі заблищали.
— Чудово! — сказав Калле. — Розкажи ж бо! Сікстен не прокинувся?
— Стривайте, зараз почуєте, — відповів Андерс. [223]
Вони посідали на Євин-Лоттин місток. Біля річки було прохолодно, вільхи кидали приємну тінь. Усі троє бовтали ногами в теплій воді. Андерс заявив, що те бовтання заспокійливо діє на тріску в його животі.
— Я собі міркую, що то не від самої тріски, може, то ще й нерви. Адже цієї ночі я був у камері жаху.
— Ну, розповідай усе від початку, — попросила Єва-Лотта.
Андерс почав розповідати. Зобразив вельми драматично зустріч із Беппо й те, як він примусив його замовкнути. Калле і Єва-Лотта то жахалися, то захоплювалися; вони були ідеальні слухачі, а їхній ватажок дуже любив розповідати.
— Бачите, якби я не дав Беппо шоколаду, то був би мені край, —мовив він.
Потім Андерс змалював ще страшнішу зустріч із поштарем.
— А ти б і йому тицьнув шоколаду, — мовив Калле.
— Та я ж віддав увесь Беппо.
— А потім? — допитувалась Єва-Лотта.
Андерс розповів, що було потім. Геть усе розповів про Сікстенові двері, що не рипіли, і про його тітку, і як він похолов, коли тітка верескнула, і як йому довелось чимдуж тікати. От тільки про тітчине пасмо кіс, утоплене в річці, він не згадав.
Андерсові пригоди захопили Єву-Лотту й Калле дужче за будь-яку пригодницьку книжку, і вони раді були слухати про них знов і знов.
— Ох, яка ніч! — вигукнула Єва-Лотта, коли Андерс нарешті таки скінчив розповідь.
— Еге ж, так можна й постаріти дочасно, — сказав Андерс. — Та головне, що Великий Мумрик на місці. [224]
Калле почав молотити ногами по воді.
— Мумрик у глобусі! — мовив він. — Спробуй-те-но таке вигадати!
Ні, Андерс і Єва-Лотта визнали, що такого не могли вигадати. І вони ще дужче втішились, побачивши Сікстена, Бенку та Ионте, що підстрибом бігли вздовж берега.
— Дивіться, які гарні білі троянди ростуть у річці! — сказав Сікстен, опинившись коло містка.
Бенка хотів перевернути Білих Троянд у воду, але Сікстен спинив його. Вони прийшли не битися, а тільки скаржитись.
Згідно з законами війни Троянд той, хто тим часом володів Мумриком, повинен принаймні дати якийсь натяк, де його слід шукати. Хоч ледь-ледь натякнути! А Білі Троянди й цього не вчинили. Щоправда, ватажок Білих Троянд, як його добре полоскотали, вибовкав щось про стежку за Садибою. Червоні Троянди задля певності вчора перешукали геть усе навколо стежки й остаточно переконалися, що Білі Троянди перенесли Мумрика на нове місце. І ось тепер вони ввічливо, але настійливо вимагали якоїсь провідної нитки.
Андерс стрибнув у воду. Вона сягала йому не вище колін. Він узявся руками в боки й весело блиснув темними очима:
— Будь ласка, ось вам провідна нитка, —— мовив він. — Шукайте в надрах землі.
— Дякуємо, ви дуже ласкаві, — глузливо сказав Сікстен. — А де нам починати — тут чи в північному Гельсінгланді?
— Чудова нитка! — підхопив Йонте. — Ось побачите, що наші внуки знайдуть Великого Мумрика, поки повмирають!
— І з такими ось мозолями на руках! —додав Бенка. [225]
— А ви трішки покрутіть мозком, Червоні Трояндочки, якщо він у вас є! — сказав Андерс і додав театрально:— Коли ватажок Червоної Троянди вернеться до себе додому й дослідить надра землі, то знайде те, чого шукає!
Калле і Єва-Лотта зареготали, молотячи ногами по воді.
— Ото ж бо, шукайте в надрах землі, — й собі таємниче сказали вони.
— Паршивці! — сказав Сікстен.
Потому Червоні Троянди пішли до Сікстена й розгорнули в поштаревому садку величезні земляні роботи. Цілий день вони порпались і копали в кожному місці, що видавалось їм хоч трошки підозріле. Нарешті прийшов поштар і спитав, чи їм конче треба псувати його моріжок, чи, може, вони б зробили йому приємність і вибрали собі якийсь інший садок.
— До речі, Сікстене, ти б пішов пошукати Беппо, — додав поштар.
— А хіба він ще не вернувся? — стривожився Сікстен і кинув лопату. — Де ж він може бути?
— От і пошукай, — мовив тато. Сікстен кинувся до хвіртки.
— Підете зі мною? — спитав він Бенку та Йонте. Звісно, Бенка та Йонте пішли. І не тільки вони захотіли шукати Беппо: Андерс, Калле і Єва-Лотта, що вже цілу годину лежали в кущах і милувалися пильністю своїх супротивників, вилізли звідти й запропонували свою допомогу. Сікстен вдячно прийняв їхню пропозицію. У важку хвилину Троянди забували про ворожнечу.
В найкращій приязні вони рушили на пошуки.
— Він звичайно ніколи довго не барився, — мовив стурбований Сікстен. — Ну, бігав десь годину [226]
чи дві. А тепер як пішов учора об одинадцятій, то й досі нема.
— Ні, десь о дванадцятій, адже... — Андерс затнувся й почервонів.
— Еге ж, о дванадцятій, — неуважно поправився Сікстен, тоді раптом підозріло позирнув на Андерса. — Стривай, а звідки ти знаєш?
— Та я, бачиш, ніби ясновидець, — викрутився Андерс.
Він сподівався, що Сікстен не почне допитуватися. Бо ж як він скаже, що бачив Беппо в кухні десь біля дванадцятої, коли прийшов з Мумриком, а коли через годину тікав у вікно, то пса вже не було.
— Он як. Значить, нам пощастило, що маємо ясновидця, — мовив Сікстен.