Звісно, Ґрен [198] міг спіткнутися, впасти і вбитися на смерть, але ще треба довести, що він упав.
Б'єрк таки мав слушність. Справді, дуже розважна дитина!
Далі Єва-Лотта розповіла, що, побачивши, як ті двоє зникли на стежці, де був схований Мумрик, вона зайшла до Садиби перечекати їх і пробула там найбільше чверть години.
— А тоді? — спитав комісар.
Очі в Єви-Лотти потемнішали. Видно було, що їй дуже прикро. Про те, що сталося далі, найважче розповісти...
— Я наскочила просто на нього, — тихо повела вона далі. — Я спитала, котра година, і він сказав: "За чверть друга".
Комісар був задоволений. Судовий лікар визначив, що вбивство сталося десь між дванадцятою й третьою годиною, а свідчення цього дівчиська дають змогу визначити час куди докладніше — між пів на другу й за чверть другою. Це може мати велике значення. Справді, Єва-Лотта дуже цінний свідок.
— А який той чоловік на вигляд? Згадай усе, що тобі впало в око. Всі дрібниці.
Єва-Лотта знову почала з темно-зелених габардинових штанів. А ще він мав білу сорочку, темно-червону краватку... Годинника на волохатій руці... Рука була геть у чорних волосках.
— А який він з виду? — допитувався комісар.
— Вусатий, — відповіла Єва-Лотта. — 3 довгим чорним чубом, що спадав йому на чоло. Не дуже старий. Навіть приємний. Але наляканий і сердитий. І кинувся від мене навтіки. Так поспішав, що загубив векселя й не помітив.
Комісарові аж дух перехопило.
— О Господи, що ти кажеш? Що він загубив? [199]
— Векселя, — гордовито мовила Єва-Лотта. — Ви не знаєте, що це? Такий папірець, що на ньому вгорі написано: "Вексель". Звичайнісінький папірець, запевняю вас. Але скільки він може людям клопоту завдати.
Комісар знову поглянув на своїх колег. Учора від Ґренових сусідів з Лупієвої гори він довідався, що Ґрен заробляв трохи лихварством. Багато хто з них помічав, що вечорами його відвідували якісь таємничі люди, але не часто. Очевидно, Ґрен волів зустрічатися з клієнтами на околиці міста. Дома в нього знайдено цілу купу векселів на різні прізвища. Усіх їх переписано, і поліція намірялась познайомитися з тими таємничими Ґреновими клієнтами. Може,
хтось із них і є вбивця! Комісар від самого початку мав підозру, що вбивця, заплутавшись у грошових справах, надумав скинути з себе лихвареве ярмо. Ото, певне, й була причина вбивства. А вбивця не зважився б на таке, коли б не був певний, що зможе знищити всі папери, які його зраджують.
І ось ця дівчинка раптом заявляє, що вбивця загубив у кущах вексель! Вексель зі своїм прізвищем! Із прізвищем убивці! Комісар був такий схвильований, що аж нахилився до Єви-Лотти й спитав тремтячим голосом: [200]
— Ти підняла вексель?
— Авжеж, — відповіла Єва-Лотта.
— І що ж ти з ним зробила? — комісар затамував віддих.
Єва-Лотта задумалась. Стало зовсім тихо. Тільки берестянки й далі видзвонювали на яблуні.
— Я не пригадую, — врешті мовила Єва-Лотта. Комісар стиха застогнав.
— Але то був тільки невеличкий папірець, запевняю вас, — знову сказала Єва-Лотта, щоб потішити комісара.
Комісар узяв Єву-Лотту за руку і, не поспішаючи, став їй втовкмачувати, що вексель — дуже важливий папір. Ним боржник засвідчує, що позичив гроші, й зобов'язується їх повернути. Свідчення те потверджене підписом. Той чоловік убив Ґрена, очевидно, лиш через те, що не мав грошей заплатити борг. Він пролив людську кров, аби забрати назад векселі, що здаються Єві-Лотті незначними папірцями. І на тому папірці, загубленому на стежці, напевне було його прізвище. Тепер Єва-Лотта розуміє, як важливо згадати, що вона зробила з векселем?
Єва-Лотта розуміла і щосили згадувала. Вона пам'ятала, як стояла з векселем у руці, пам'ятала, що саме тоді страхітливо загуркотів грім. Але більше нічого не пам'ятала. Звісно, крім найжахливішого, що настало відразу по тому. Пригнічена Єва-Лотта призналася комісарові, що не годна згадати, куди діла вексель.
— А прізвища ти випадком не прочитала?
— Ні.
Комісар зітхнув, але потім подумав, що не можна сподіватися, аби все само йшло до рук. Дівчинка й так сказала вже багато важливого. Чого ж він сподівався — що йому миттю назвуть прізвище вбивці? [201]
А все ж він відразу зателефонував до поліційної дільниці й наказав докладно обшукати Прерії. Місце злочину вже якнайдокладніше оглянуто, але папірець могло вітром занести далі. А вексель будь-що треба знайти!
Потім Єві-Лотті довелося розказати, як вона помітила Ґрена. Вона говорила дуже тихо і, видко, ковтала сльози. А її тато опустив голову, щоб не бачити тужливого погляду своєї дитини.
Але скоро вже, певне, їй дадуть спокій. Комісар мав ще до неї лиш кілька запитань.
Єва-Лотта запевняла, що вбивця не міг бути тутешній мешканець, бо вона б його впізнала. І тепер комісар запитав:
— А ти б упізнала його, якби знову побачила?
— Так, — спокійно сказала Єва-Лотта. — Я б упізнала його серед тисячі людей.
— А раніше ти ніколи його не бачила?
— Ні. — Вона трохи завагалась, а тоді додала:— Тобто... частково бачила.
Комісар витріщив очі. Скільки несподіванок дав йому цей допит!
— Як це "частково"?
— Я бачила його штани, — неохоче мовила Єва-Лотта.
— Розкажи, будь ласка, докладніше, — промовив комісар.
— А це конче потрібно? — спитала Єва-Лотта.
— Ти ж сама знаєш, що конче. То де висіли його штани?
— Вони не висіли. Вони стирчали з-під завіси. А в них був убивця.
Комісар схопив останню булочку. Він почував, що йому треба підживитися. І подумав, що, мабуть, [202] Єва-Лотта не така розважна, як він спершу гадав. Чи, бува, не фантазує вона?
— Отже, — мовив він, — штани стирчали з-під завіси. З-під чиєї завіси?
— З-під Ґренової, звісно.
— А ти де була?
— Надворі на драбині. Ми з Калле лізли драбиною... О десятій годині вечора в понеділок.
Комісар не мав дітей і тепер дякував Богові, що не мав.
— Що ж ви робили на Греновій драбині в понеділок увечері? — вигукнув комісар, але згадав про те, в що його допіру втаємничено, й додав:— Ага, знаю, ви, певне, ганялися ще за якимось Мумриком!
Єва-Лотта майже зневажливо глянула на нього.
— Ви гадаєте, що Великі Мумрики ростуть на кожному кущі? На світі існує тільки один Великий Мумрик, нині і завжди, і навіки-віків, амінь!
І Єва-Лотта розповіла про нічну виправу на Ґренів дах. Нещасний пекар стурбовано хитав головою, слухаючи ту розповідь. А ще кажуть, що спокійніше мати дівчат!
— Звідки ти знала, що то вбивцеві штани? — спитав комісар.
— Я не знала. Якби я знала, то була б його заарештувала.
— Але ж ти кажеш... — сердито заперечив комісар.
— Ні, я потім здогадалася, — відповіла Єва-Лотта. — Бо то були ті самі темно-зелені габардинові штани, що я їх зустріла на стежці.
— То міг бути тільки випадковий збіг, — мовив комісар. — Не слід робити таких квапливих висновків.
— А я й не роблю, —запевнила Єва-Лотта. — Адже я чула, як вони балакали в хаті про векселі, і [203] той, у штанях, сказав: "Зустрінемось у середу. Там, де завше. Візьміть усі мої векселі!" Тож скільки зелених габардинових штанів міг зустріти Ґрен тієї нещасливої середи?
Комісар був переконаний, що Єва-Лотта має слушність. Тепер усе з'ясовано. Все відоме: причина вбивства, час, обставини. Залишилося тільки одне— спіймати вбивцю.
Комісар підвівся й погладив Єву-Лотту по щоці.
— Дуже дякую, — сказав він. — Ти розумна дівчинка. Ти навіть сама не знаєш, як багато нам допомогла. А тепер забудь про те страхіття.
— Спробую, — мовила Єва-Лотта. Комісар звернувся до Б'єрка:
— Тепер треба знайти того Калле, щоб він потвердив Євині-Лоттині свідчення. Де він може бути?
— Тут! —почувся спокійний голос із балкона над ґанком.
Вражений комісар підвів очі й побачив над поруччям дві голови: біляву й чорняву.
Лицарі Білої Троянди не залишають товариша в хвилину поліційного допиту та й інших тяжких випробувань. Як і пекар, Калле й Андерс захотіли бути на допиті. Але вважали за краще не питати дозволу.
10
Усі газети країни на першій сторінці повідомляли про вбивство й багато писали про Євині-Лоттині свідчення. Прізвища її не згадувано, зате вони дуже вихваляли "розумну дванадцятирічну дитину", що не розгубилася на місці злочину й змогла дати поліції незвичайно важливі свідчення. [204]
Містечкова газета була не така стримана. Адже тут геть усі знали, що "розумна дванадцятирічна дитина"— не хто інший, як Єва-Лотта Лісандер, і редактор не бачив причини, чому б йому не написати про це в газеті. Такої чудової теми давно вже не траплялося, тож він постарався — написав довгу, солоденьку статтю про те, як "люба Єва-Лотточка грається нині серед квітів у садку своїх батьків так безжурно, наче геть забула про свої жахливі пригоди в середу в овіяних вітрами Преріях".
Редактор захоплено писав далі: "Де ж іще могла вона все те забути, де ще могла почуватися так безпечно, як не тут, удома, коло мами й тата, серед знайомого змалку оточення, де пахощі свіжого хліба з татової пекарні правлять немовби запорукою, що на світі є ще спокій і затишок і його нездатні сколихнути ніякі криваві злочини".
Редакторові вельми сподобався такий початок. Далі він розводився про те, яка Єва-Лотта розумна і які вона дала докладні прикмети вбивці. Щоправда, він не казав просто — "вбивця", а "той, хто, мабуть, знає відгадку таємниці". Не забув він також Євиних-Лоттиних слів, що вона впізнала б того чоловіка, якби зустріла ще раз, а надто наголосив, що маленька Єва-Лотта Лісандер врешті може виявитися тим знаряддям, яке приведе злочинця до заслуженої кари.
Отже, редактор написав якраз те, чого не можна було писати.
Поліцай Б'єрк був дуже стурбований, коли подавав комісарові газету, що ще тхнула друкарською фарбою. Комісар прочитав статтю й розлютився:
— Це ж неподобство! Таке написати! Просто неподобство!
Пекар Лісандер, що невдовзі примчав до редакції, ще й не такими словами виявляв своє обурення. [205]
З люті в нього на скронях набрякли жили. Він гримнув кулаком по столі, за яким сидів редактор.
— Ти не розумієш, що це злочин — отак написати! — кричав пекар. — Не розумієш, що це може бути небезпечно для моєї доньки!
Ні, редактор про таке не подумав. А чому небезпечно?
— Не клей із себе ще більшого дурня, ніж ти є, бо вже далі нікуди! — сказав пекар і, певне, мав слушність. — Як ти не втямиш, що хто зважився раз на вбивство, легко може зважитись і вдруге, коли вважатиме за необхідне?! А ти люб'язно підказав йому прізвище й адресу Єви-Лотти.