Детектив Блюмквіст здобуває славу

Астрід Ліндгрен

Сторінка 13 з 17

— Нам не можна гаятись тут. Уявіть собі, що раптом перед нами вродиться дядько Ейнар — прийде викопати коробку. Це однаково що здибати бенгальського тигра, хіба ні?

— Я б волів тигра, — сказав Андерс. — Але дядько Ейнар не зважиться вийти з хати, ви ж самі знаєте. Бо Крук і Редіг чигають на нього.

— У кожному разі, нам треба зразу ж піти в поліцію, — сказав Калле.

— У поліцію? — невдоволено спитав Андерс. — Навіщо вмішувати поліцію, коли в нас усе так гарно почалося?

— Це тобі не війна Троянд, — розважно сказав Калле. — Зволікати не можна. Адже ти сам знаєш, що злодіїв треба арештувати. [92]

— А може, ми самі заманимо їх у пастку, а тоді скажемо поліції: мовляв, будь ласка, ось вам три чудові злочинці, ми їх спіймали!

Калле похитав головою. О, скільки разів знаменитий детектив Блюмквіст власноручно знешкоджував небезпечних злочинців цілими десятками! Проте знаменитий детектив одне, а Калле — зовсім інше. До того ж Калле часом був розважний і розумний хлопець.

— Ну, як знаєш.

Андерс неохоче визнав авторитет Калле в кримінальних справах.

— Якщо так, — озвалася Єва-Лотта, — то ходімо до Б'єрка. Нехай нам він поможе, більше ніхто. Тоді, либонь, його підвищать на службі.

Андерс позирнув на перекопану долівку.

— А що робити з оцією грядкою? Посадимо картоплю чи все знову затопчемо?

Калле вважав, що найкраще затерти всі свої сліди.

— Але поспішаймо, — мовив він. — Якось воно моторошно мати з собою коробку зі стома тисячами крон. Я б хотів якнайшвидше ушитися звідси.

— А що робити з коробкою? — спитала Єва-Лотта. — Не можна ж нести її на очах у всіх. Та й де потім сховати?

Порадившись трохи, діти вирішили, що Андерс віднесе коштовну коробку в штаб Білої Троянди на горище й сховає там, а Калле і Єва-Лотта тим часом підуть шукати поліцая Б'єрка. Андерс скинув сорочку й загорнув у неї коробку. Він так і пішов, несучи в одній руці лопату, а в другій згорток.

— Всі неодмінно подумають, що я ходив копати черв'яків, — з надією в голосі сказав він. [93]

Калле замкнув двері.

— Про одне я тільки шкодую, — мовив він.

— Про що? — спитала Єва-Лотта.

— Що ми не побачимо дядькового Ейнарового обличчя, як він прийде по коробку.

— О, за це б я заплатила двадцять п'ять ере! — відповіла Єва-Лотта.

У поліційній дільниці панував лад і спокій. Якийсь поліцай сидів собі й розв'язував кросворд, наче в світі не відбувалося ніяких злочинів. Однак Б'єрка не було.

— Можна бачити поліцая Б'єрка? — спитав Калле й чемно вклонився.

— Він у службовому відрядженні й повернеться аж завтра. А ти мені не підкажеш міфологічне чудовисько з шести літер?

Поліцай кусав олівця й дивився на Калле.

— Ні, я прийшов сюди в зовсім іншій справі, — відповів Калле.

— Еге ж, Б'єрк буде завтра. А жінку-вояка з восьми літер?

— Єва-Лотта, — мовив Калле. — Якраз вісім літер. Дякую, до побачення. Ми прийдемо завтра!

Калле потяг за собою Єву-Лотту.

— Хіба можна розмовляти про поважні речі з диваком, що цікавиться тільки міфологічними чудовиськами! — мовив він.

Єва-Лотта була такої самої думки. Вони вирішили, що нічого не станеться, коли почекати з поліцією до завтра. Адже дядько Ейнар, напевне, цілий-цілісінький лежить собі в постелі.

— А он і Крук стоїть коло годинникової майстерні, — прошепотів Калле. — Ти колись бачила таку пику? [94]

— Дивно, що злодії пильнують один одного, — мовила Єва-Лотта. — Наче в приказці: "Праведникові янгол сон стереже"!

Калле помацав м'язи на руці.

— Але завтра, Єво-Лотто, завтра почнеться смертельна боротьба.

12

Уже зранку заповідалося на велику спеку. Левкої на грядці в пекаря посхиляли голівки. Вітер ані кивав, і навіть кицька Тусе воліла сидіти в затінку веранди, де Фріда квапливо накривала стіл до сніданку.

Єва-Лотта вбігла ще в нічній сорочці, з пружками від подушки на щоці.

— Ви не знаєте, Фрідо, чи дядько Ейнар уже встав?

Фріда таємниче відповіла:

— Краще спитай, чи він лягав! Так, так! Кажу тобі, Єво-Лотто, що пан Ліндеберг цієї ночі зовсім не лягав спати.

Єва-Лотта витріщила очі.

— Що? Звідки ви знаєте?

— Знаю, бо допіру носила йому окропу голитися. Кімната порожня, а ліжко як я вчора постелила, коли він вийшов, так і стоїть. Адже ввечері йому стало краще.

— Він учора ввечері виходив кудись? Як я вже спала?

— Авжеж! Очевидно, через того листа, що я принесла. О Боже, я забула за сіль і цукор!

— Якого листа? Почекайте, Фрідо, про якого листа ви кажете? — Єва-Лотта схопила Фріду за руку.

— Яка ж ти страшенно цікава, Єво-Лотто! Я не знаю, що то за лист, бо чужих листів не читаю. Просто [95] коло хвіртки стояли якісь два чоловіки, як я ходила вчора ввечері по молоко. І попросили мене передати панові Ліндебергові листа, а я, звісно, й передала. Тоді він миттю видужав. Ось як воно було.

За хвилю Єва-Лотта вже була одягнена, а ще за хвилю прибігла до Калле. Андерс теж уже прийшов.

— Що робити? Дядько Ейнар зник! А ми ж його не заарештували!

Звістка вразила хлопців, як атомна бомба.

— Я так і знав, — промурмотів Андерс. — Немов та щука весною, пам'ятаєте, що спіймалася на гачок, а тоді зірвалась останньої миті.

— Стривайте! Не треба гарячкувати! — гримнув на них Калле, чи пак, знаменитий детектив Блюмквіст, що зненацька вигулькнув і втрутився в розмову. —Треба діяти методично, це єдина рада. Найперше зробимо трус у Ліндеберга, тобто в дядька Ейнара.

Про всяк випадок Калле пішов поглянути, чи не чатують на вулиці Крук або Редіґ. Але варту, мабуть, знято.

— Ліжко не торкане, валізка на місці, — відзначив Калле, як вони прокралися до дядькової Ейна-рової кімнати. — Все має такий вигляд, наче він гадає вернутися. Але, може, це тільки хитрощі.

Андерс і Єва-Лотта сиділи на ліжку й понуро дивилися перед себе.

— Ні, він не вернеться, — сказала Єва-Лотта. — Але в нас принаймні лишилися коштовності.

Калле нишпорив по кімнаті, пильно до всього додивляючись. Кошик на сміття. Ну певне ж! Азбука детектива! Там лежали коробки з-під цигарок, кілька зламаних сірників і давня газета. А ще ціла купка дрібних клаптиків паперу. Калле свиснув. [96]

— Зараз будемо розв'язувати загадку. Та ще й яку! — сказав він.

Калле зібрав усі клаптики й розіклав їх перед собою на столі. Андерс і Єва-Лотта зацікавлено підійшли ближче.

— Гадаєш, що це лист? — запитала Єва-Лотта.

— Зараз побачимо.

Калле почав складати клаптик до клаптика — виходили слова.

Звісно, лист! Невдовзі загадка була розв'язана. Три голови напружено схилилося над столом і прочитали:

"Ейнаре, друже!

Ми з Йоменом уже згодились. Будемо ділитися! Звісно, ти повівся по-свинському, і якби ми мали більше часу, то витрусили б із тебе все. Та нехай уже, поділимось. Так буде краще для нас усіх, а надто для тебе. Думаю, ти розумієш мене! Але затям собі, жодних коників! Якщо ти спробуєш і тепер обдурити нас, то наперед попрощайся з життям! Цього разу має бути чесна гра! Ми чекаємо на тебе коло хвіртки. Швиденько неси блискітки, і ми негайно зникнемо! Артур".

— Ага, злодії знову злигалися, — мовив Калле. — Однак блискіток їм доведеться пошукати.

— Цікаво, де вони тепер, — мовив Андерс. — А що, як вони чкурнули з міста? Ото, мабуть, люті! Як шершні.

— І, певне, сушать собі голову, хто забрав коштовності!

Єва-Лотта раптом повеселішала.

— А що, як прокрастися до руїн і подивитися, чи вони й досі там длубаються? Коли вони там, то негайно нашлемо на них поліцію, — мовив Андерс. — Хоч як вони зайдуть до підземелля, коли дядько Ейнар не має вже відмикачки?

— У таких типів, як Крук і Редіг, відмикачки в кожній кишені, будь певен, — сказав Калле.

Він зібрав усі клаптики в коробку з-під цигарок і сховав до кишені.

— Це докази, розумієте? — пояснив він Андерсові та Єві-Лотті.

На сонці було дуже парко, і діти швидко засапалися. Вони побоялись іти стежкою до руїн, аби часом не зустріти злодіїв.

— Не треба, щоб вони нас бачили, — пояснив Калле. — Ще запідозрять щось, а тоді нам буде непереливки! Бо той Редіг, видко, не з таких, що стерпить, як хтось втручатиметься в його справи.

— Еге ж, так вони й чекають нас, — мовив Андерс. — Певне, перелякались до смерті, як побачили, що коштовності зникли. Коли тільки дядько Ейнар не повів їх десь у інше місце.

Спинатися на пагорб було важко. Та що робити, як стежкою не можна йти! Довелось і дертися вгору, і лізти рачки, і плазувати, чіпляючись за кущі та за камені. А ще в таку спеку! Єві-Лотті стало млосно. Вона не встигла поснідати, як ішла з дому, тільки запхнула в кишеню кілька булочок.

От і замок. Добре, що вони не йшли стежкою, бо тепер опинилися на майданчику позаду руїн і могли обережно, крадькома виглянути з-за рогу, чи нема [98] якоїсь небезпеки. Та скрізь було тихо. Як завше, гули джмелі, як завше, духмяніла заквітла шипшина і, як завше, були замкнені двері до підземелля.

— Я так і думав! Від них і сліду не лишилося, — сказав Андерс. — Тепер мене довіку мучитиме сумління, що ми не заарештували їх учора ввечері.

— Треба спуститись у підземелля й поглянути, чи справді від них не лишилося сліду, — сказав Калле й дістав із кишені відмикачку.

— Ти орудуєш відмикачкою, як справдешній злодій, — захоплено сказав Андерс, коли двері подалися.

Усі троє разом побігли вниз. Ту ж мить почувся страшний вереск, що покотився луною по всьому замку. То закричала Єва-Лотта. А знаєте чого?

Бо на долівці в льоху хтось лежав. Лежав дядько Ейнар, міцно зв'язаний за руки й ноги, із затичкою в роті.

Перша їхня думка була втекти: адже тепер дядько Ейнар їхній ворог. Однак той ворог був цілком [99] безпорадний. Він благально дивився на них почервонілими очима. Калле підійшов і відтулив йому рота. Дядько Ейнар застогнав.

— Падлюки, що вони зі мною зробили! Боже, як руки затерпли! Розв'яжіть мене!

Єва-Лотта кинулась до нього, та Калле спинив її.

— Стривай, — мовив він, зніяковівши. — Перепрошую, дядьку Ейнаре, але спершу нам доведеться покликати поліцію.

Він сам дивувався зі своїх слів: отак заявити дорослій людині!

Дядько Ейнар кучеряво вилаявся, тоді знов трохи постогнав.

— Ага, то я вам маю дякувати за цю розвагу! І як я не здогадався? Знаменитий детектив Блюмквіст!

Дітям тяжко було слухати той стогін.

— Якого біса ви лупите на мене очі! — закричав дядько Ейнар. — Ідіть кличте лягавих, шмаркачі! Але хоч води могли б мені дати!

Андерс помчав до старого колодязя на подвір'ї замку й набрав у бляшаний коряк, що лежав коло нього, чистої, холодної води.

11 12 13 14 15 16 17