Станеться щось страшне. Міраміс мчав просто в провалля. Міст кінчався. Кінчався високо в повітрі, бо вартові не опустили його до кінця. Він не досягав Землі Заморської, далі зяяло широке провалля. Замість мосту перед нами була моторошна прірва. Ніколи ще мені не було так страшно. Я хотів сказати про це Юм-Юмові, але не зміг. Я шарпнув за вуздечку, спробував зупинити Міраміса, та він не послухав мене. Він шалено заіржав і помчав далі на свою загибель, тільки копита загупали. Ох, як я боявся! Скоро ми полетимо в провалля, скоро я вже не чутиму стукоту копит, почую ще тільки тривожне іржання Міраміса, коли хвилі зійдуться над його золотою гривою! Я заплющив очі й почав думати про свого тата-короля. Копита Міраміса гриміли, мов грім.
Раптом вони перестали гриміти, я тепер чув якийсь інакший звук, наче шурхіт, ніби Міраміс біг по чомусь м'якому. Я розплющив очі й озирнувся довкола. І побачив, що Міраміс біг у повітрі. О, мій золотогривий кінь міг мчати в повітрі так само легко, як по землі! Якби він захотів, то міг би стрибати через хмари й через зірки. Такого коня, як у мене, більше ніде не було. І ніхто не може уявити собі, як гарно, сидячи в нього на спині, мчати в повітрі й далеко внизу бачити Землю Заморську, залиту сонячним промінням.
— Юм-Юме, — гукнув я, — Юм-Юме, Міраміс може перестрибнути хмару!
— А ти хіба не знав? — спитав Юм-Юм так, наче Міраміс тільки те й робив, що стрибав через хмари.
— Ні. Звідки ж мені знати? — відповів я. Юм-Юм засміявся і сказав:
— Як ти ще мало знаєш, Міо!
Ми ще довго мчали так, і Міраміс перестрибував через білі хмари. Ото була їзда! Мені аж дух забивало. Та ось настав час спускатися. Міраміс поволі почав знижуватись і нарешті зупинився. Ми були на Землі Заморській.
— А ось і зелений гайок для твого золотогривого Міраміса, — сказав Юм-Юм. — Нехай пасеться, а ми тим часом підемо до Їрі.
— А хто такий Їрі?
— Зараз побачиш, — відповів Юм-Юм. — І Їрі, і його братів та сестер. Вони мешкають недалечко звідси.
Він узяв мене за руку й повів до хатини поблизу. До білої хатини під солом'яною стріхою, що теж скидалась на казкову. Важко пояснити, чому вона здавалася казковою: чи тому, що від неї віяло казкою, чи через старі дерева, що оточували її, чи через квітки в садку, що казково пахли, чи, може, через щось інше. На подвір'ї перед хатиною був круглий колодязь. Мені навіть здалося, що саме через той колодязь хатина Грі скидалась на казкову. Бо таких старих колодязів тепер уже немає, принаймні я ще ніколи не бачив такого.
На цямрині сиділо п'ятеро дітей. Найбільший із них, дуже милий хлопчик, усміхнувся всім обличчям, коли ми підійшли.
— Я бачив, як ви їхали, — сказав він. — У вас гарний кінь.
— Його звати Міраміс, — мовив я. — Це Юм-Юм, а моє ім'я — Міо.
— Я знаю, — відповів хлопчик. — Мене звати Грі, а це мої брати й сестри.
Він був дуже ласкавий і чемний, і брати й сестри його теж усміхалися нам, усім своїм виглядом показуючи, що вони раді нашій появі.
Не те що на Упландській вулиці. Там хлопці на кожного вишкірювали зуби, як вовченята, принаймні на тих, кого добре не знали. Завжди знаходили таких, із кого знущалися, з ким не хотіли гратися. Найчастіше це був я. Тільки Бенко завжди грався зі мною. Верховодив дітьми на Упландській вулиці великий хлопець, що звався Янне. Я не зробив йому нічого поганого, але він, тільки-но побачивши мене, казав: "Ану вшивайся звідси, а то так затоплю тобі в пику, що свічки засвітяться!" І мені тоді краще було й не пробувати гратися з хлопцями в гилки чи в якусь іншу гру. Бо всі вони трималися Янне й мавпували його. Бо Янне був великий хлопець.
Знаючи Янне, я дивувався, що зустрів таких чемних дітей, як Юм-Юм, Нонно, Грі, його брати й сестри.
Ми з Юм-Юмом також посідали на цямрину поряд із Грі. Я зазирнув у колодязь. Він був дуже глибокий, наче бездонний.
— Як ви берете з нього воду? — спитав я.
— Ми не беремо з нього води, — відповів Грі. — Це колодязь не на воду.
— А на що ж?
— Він зветься Колодязь, що шепоче ввечері, — пояснив Грі.
— Що шепоче? — спитав я.
— Почекай до вечора і сам усе зрозумієш, — сказав Грі. Ми пробули з Їрі та його братами й сестрами цілий день, гралися під старими деревами. Коли ми зголодніли, сестра Грі Мінонна — Нель побігла до кухні й принесла нам хліба. Це був також хліб, що втишує голод, і мені він дуже сподобався.
Я знайшов у траві ложечку, маленьку срібну ложечку. Я її показав Грі, і він відразу посмутнів.
— Це ложечка нашої сестрички, — сказав він. — Міо знайшов ложечку нашої сестрички! — гукнув він своїм братам і сестрам.
— А де ж ваша сестричка? — спитав я.
— Її забрав лицар Като, — сказав Грі. — Жорстокий лицар Като.
Коли він вимовив те ім'я, повітря навколо нас стало холодне, мов крижане. Високий соняшник миттю зів'яв і всох, а метелики, що літали навкруги, попадали і вже не попідводились. Я знову відчув, що боюся лицаря Като, страшенно боюся.
Я хотів віддати срібну ложечку Грі, але він сказав:
— Візьми її собі. Сестричці вона вже не знадобиться, а знайшов її ти.
Брати й сестри Грі заплакали, коли почули, що їхній сестричці вже не знадобиться ложечка. Та скоро ми знов почали гратися й перестали думати про сумні речі. Ложечку я сховав до кишені і про неї також перестав думати.
Але, граючись, я нетерпляче ждав вечора, щоб дізнатися більше про незвичайний колодязь.
Так минув день. Почало смеркатися. Тоді Їрі значуще перезирнувся зі своїми братами й сестрами і сказав:
— Пора!
Вони посідали на цямрину колодязя. Юм-Юм і я також примостилися біля них.
— Сидіть якомога тихіше, — сказав Грі.
Ми сиділи якомога тихіше. Сутінок між старими деревами ставав дедалі густіший, і хатина, яку він огортав, від того ще більше скидалася на казкову. Вона стояла, ніби в прозорому сірому серпанку, не чорному, бо ще тільки смеркалося. Той сірий серпанок якось примарно огортав хатину, дерева, а надто колодязь, на цямрині якого ми сиділи.
— Сидіть якомога тихіше, — ще раз прошепотів Їрі, хоч ми давно вже мовчали.
Ми ще трохи посиділи мовчки. Між деревами стало ще темніше. Всюди панувала глибока тиша, але з колодязя я нічого не чув.
Чи, може, щось почув? Авжеж, почув. Із нього раптом долинув шепіт. Десь глибоко в колодязі чувся шепіт і мурмотіння. Якийсь дивний, ні на що не схожий голос нашіптував казки. Казки, не схожі на жодні інші й кращі за всі казки на світі. Я страх як люблю казки, тому ліг животом на цямрину, щоб не пропустити жодного слова з того шепоту. Часом голос із колодязя починав співати — і які чудні, невимовно гарні пісні!
— Що це за такий дивний колодязь? — спитав я Їрі.
— Я знаю про нього тільки одне: що він повний казок і пісень, — відповів Їрі. — Це колодязь забутих казок і пісень, таких, що їх колись давно розповідали й співали на світі, а потім так само давно забули. Тільки цей Колодязь, що шепоче ввечері, пам'ятає їх геть усі.
Не знаю, скільки ми сиділи там. Між деревами геть стемніло, а голос із колодязя долинав усе тихіше й тихіше. Нарешті ми вже його зовсім перестали чути.
У зеленому гайку заіржав Міраміс. Видно, хотів нагадати мені, що треба поспішати додому, до мого тата-короля.
— До побачення, Їрі, до побачення, Мінонно-Нель до побачення, всі! — сказав я.
— До побачення, Міо, до побачення, Юм-Юме, — відповів Їрі. — Приїздіть іще колись!
— Добре, ми скоро приїдемо, — пообіцяв я.
Ми привели Міраміса, сіли на нього, і він відразу пустився чвалом. Вже не було так темно, бо на небі зійшов місяць і освітлював дорогу. Зелені гаї, всі притихлі дерева стали мов срібні, наче тополі в трояндовому садку мого тата-короля.
Ми під'їхали до мосту Вранішньої Зорі, та я його насилу впізнав. Він цілком змінився, був ніби зітканий зі срібного проміння.
— Вночі він називається не так, — сказав Юм-Юм, коли ми ступили на міст.
— А як? — спитав я.
— Міст Місячного Сяйва, — відповів Юм-Юм.
Ми їхали мостом Місячного Сяйва, який вартові мали скоро підняти, і бачили вогнища пастухів Острова Зелених Лук, що здалеку здавалися маленькими світлячками. Навколо залягала глибока тиша, не чути було нічого, лише Мірамісові копита стукотіли по мості. В місячному сяйві кінь здавався примарним і мав уже не золоту, а срібну гриву.
Я думав про Колодязь, що шепотів увечері, і про ті казки, які почув. Одна з них мені особливо сподобалася. Вона починалася так:
"Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі…"
Подумати тільки! Наче про мене казка! Адже я королевич!
Ми наближалися до Острова Зелених Лук, і Мірамісові копита гриміли, мов грім. А я весь час думав про ту казку, вона здавалася мені дуже гарною:
"Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі…"
Він їхав пущею…
Коли я ще жив у дядька Сікстена й тітки Едлі, то брав у бібліотеці книжки казок. Хоч тітці Едлі це не дуже подобалося.
— Знов ушнипився в книжку, — казала вона. — Тому ти такий миршавий, блідий і хирлявий, що не буваєш надворі, як інші діти.
Певне, що я бував надворі, майже весь час сидів там. Але тітка Едля й дядько Сікстен воліли б, щоб я зовсім не приходив до хати. Отож тепер вони, мабуть, раді. Раді, що я вже ніколи не прийду до них.
Я тільки вечорами потроху читав і був блідий не тому. Я б хотів, щоб тітка Едля побачила, як я тепер виріс і зміцнів, який став рум'яний і здоровий. Я засмаг на сонці й набрався сили. Я міг би однією рукою повалити Янне, якби опинився на Упландській вулиці. Але все-таки я не повалю його, бо не хочу туди повертатися.
Цікаво, що б сказала тітка Едля, якби почула, що шепоче ввечері колодязь. Якби почула, що мені не треба ушниплюватися в книжку, сидіти без сонця й читати казки, а можна бути на свіжому повітрі й однаково чути скільки завгодно казок. Може, це сподобалося б навіть тітці Едлі, хоч їй ніколи ніщо не подобалося.
Ох, аби вона знала, що в Країні Далекій є колодязь, який нашіптує казки!
"Був собі королевич, і одного разу він сів на коня й поїхав у мандри місячної ночі. Він їхав Пущею…"
Так казав колодязь. І ця казка не сходила мені з думки. Мені здавалося, що колодязь хотів висловити щось особливе. Що це я королевич, який одного разу їхав Пущею, і що я мушу знов поїхати нею. Що колодязь розповідав і співав мені цілий вечір не просто так, а хотів нагадати, що я повинен зробити.
Я запитав свого тата-короля, чи він знає, де та Пуща.