В ложечці були хліб і вода, а смачнішої їжі я не міг собі уявити. Вона повернула мені силу і прогнала голод. Ложечка тим і була незвичайна, що не залишалась порожня, весь час наповнювалася, і я їв із неї, аж поки наївся досхочу.
Юм-Юм лежав долі з заплющеними очима. Я всунув йому ложечку до рота, і він почав їсти ніби крізь сон. Він так і не розплющив очей, а коли наївся, то сказав:
— Ох, Міо, мені снився чудовий сон. Тепер уже не страшно померти. Мені приснився хліб, що втишує голод.
— Це був не сон, — сказав я.
Юм-Юм розплющив очі, підвівся й нарешті зрозумів, що живий і не голодний. Ми обидва не могли надивуватися, навіть повеселішали, хоч яке нас чекало лихо.
— Та що з нами зробить лицар Като, коли ми не помремо з голоду? — занепокоєно спитав Юм-Юм.
— Аби тільки він не дав нам кам'яних сердець, — відповів я. — Я так боюся кам'яного серця, мені здається, що воно муляє в грудях і ятрить їх.
— Ніч іще не скінчилася, — сказав Юм-Юм. — Лицар Като ще не з'явився. Поговорімо про Країну Далеку, поки настане ранок. Присунься ближче до мене, щоб не так мерзнути.
У нашій в'язниці було дуже холодно, і ми тремтіли. Мій плащ зсунувся додолу. Мій плащ, якого ткаля підшила зі споду чарівною тканиною. Я підняв його і тільки-но загорнувся в нього, як Юм-Юм крикнув:
— Міо! Міо, де ти?
— Я тут, де ж іще? — відповів я. — Тут, біля дверей. Юм-Юм присвітив навколо себе недопалком свічки, який нам дали на цю останню ніч. Він почав присвічувати на всі боки і ще дужче злякався.
— Я тебе не бачу, — сказав він. — Я ж не осліп, бо мені видно двері, важкі замки і все, що тут є.
І тоді я помітив, що накинув плаща навиворіт: блискуча тканина, якою його підшила ткаля, була зверху. Я скинув плаща, щоб одягти його як слід, і Юм-Юм знов крикнув:
— Не лякай мене так! Де ти ховався?
— А тепер ти бачиш мене? — спитав я.
— Певне, що бачу, — сказав Юм-Юм. — Де ти щойно ховався?
— Під своїм плащем, — відповів я. — Видно, ткаля зробила його невидимим.
Ми кілька разів попробували загортатися в плащ, і він ставав невидимий, коли ми вивертали його.
— Тепер кричімо якнайдужче, — мовив Юм-Юм. — Може, вивідувачі прийдуть глянути, чого ми галасуємо. Тоді ти прокрадешся повз них. Прокрадешся повз них у своєму невидимому плащі, виберешся з замку лицаря Като й повернешся додому, до Країни Далекої.
— А ти, Юм-Юме?
— Мені доведеться залишитись, — відповів Юм-Юм, і голос у нього ледь затремтів. — Адже в тебе тільки один невидимий плащ.
— У мене тільки один невидимий плащ, — мовив я. — І тільки один друг. Ми разом помремо, якщо немає способу врятуватися обом.
Юм-Юм обняв мене.
— Я дуже хотів би, щоб ти втік звідси й повернувся додому, до Країни Далекої. Та однаково радий, що ти хочеш залишитися зі мною. Намагаюсь не радіти, а не можу.
Тільки-но він сказав ці слова, як сталося щось дивне. Зачаровані птахи повернулися. Вони тріпали крильми біля віконця і тримали щось у дзьобах. Усі гуртом тримали якусь річ, видно, щось важке. То був меч. Мій меч, здатний розітнути камінь!
— Ох, Міо! — вигукнув Юм-Юм. — Зачаровані птахи дістали твого меча з дна Мертвого Озера!
Я кинувся до віконця, квапливо простяг руку крізь грати і взяв меча. Він мерехтів, мов полум'я, і краплі води, що стікали з нього, теж яскріли вогнем.
— Дякую вам, любі птахи! — сказав я.
Та вони тільки подивилися на мене блискучими сумними пташиними очима і, жалібно заквилівши, полетіли понад Мертвим Озером.
— Ох, як добре, що ми заграли на сопілках! — сказав Юм-Юм. — А то б птахи не знайшли шляху до нашої в'язниці.
Я не дуже дослухався, що він каже. Я стояв із мечем у руці, зі своїм палахким полум'ям! Я відчував себе таким дужим, як ніколи досі. У мене аж у голові паморочилося. Я згадав про свого тата-короля. Так, він напевне думає про мене.
— Тепер, Юм-Юме, — сказав я, — для лицаря Като настала година його останнього бою.
Юм-Юм зблід, очі його якось дивно заблищали.
— Як же ти відімкнеш замки? — спитав він. — І як пройдеш повз сім вартових і сімдесят вивідувачів?
— Сім замків я відімкну своїм мечем. А мій плащ сховає мене від семи вартових і сімдесяти вивідувачів.
Я накинув плаща на плечі. Чарівна тканина блищала так яскраво, що могла освітити весь замок лицаря Като. Проте Юм-Юм сказав:
— Я тебе не бачу, Міо, хоч і знаю, що ти біля мене. Я почекаю тебе тут, поки ти повернешся.
— А якщо я ніколи не повернуся? — сказав я і замовк. Адже я не знав, хто переможе в цьому останньому бою: я чи лицар Като.
У нашій в'язниці на довгу хвилю запала тиша. Потім Юм-Юм сказав:
— Якщо ти ніколи не повернешся, Міо, ми будемо думати один про одного. Будемо думати один про одного, скільки нам стане сили.
— Так, Юм-Юме. Своєї останньої години я думатиму про тебе і про свого тата-короля.
Я махнув мечем, і він розітнув залізні двері, ніби вони були з тіста. Бо для меча, що здатен розтинати камінь, залізні двері були мов тісто. І так само нечутно, як тісто, він розрубав тверде залізо.
Кількома ударами я вирізав міцні замки, тоді відчинив двері. Вони ледь зарипіли. Перед дверима стояло сім вартових. Коли двері зарипіли, вони враз обернулися в мій бік. Я стояв у своєму блискучому плащі. Він так світився, що вартові мали б мене побачити.
— Щось зарипіло, — сказав один із них.
— Так, щось зарипіло в темряві, — озвався другий. Вони почали роззиратися на всі боки, але не побачили мене.
— Це, мабуть, зарипіла лиха думка лицаря Като, що пролітала повз нас, — сказав третій вартовий.
Але мене вже там не було. Я поспішав далі. Однією рукою стискав меча, другою притримував плаща і чимдуж біг до покою лицаря Като.
Скрізь, і в залах, і в коридорах, і на сходах, стояли його вивідувачі. Весь темний, понурий замок був повний чорних вивідувачів. Та вони мене не бачили. І не чули. А я поспішав до покою лицаря Като.
Я вже не боявся. Ніколи ще я не відчував такої відваги.
Я вже був не тим Міо, що споруджував курені в трояндовому садку і грався на Острові Зелених Лук. Я був лицар на бойовій стежці й чимдуж біг до покою лицаря Като.
Я поспішав. Мій чарівний плащ маяв у мене за плечима, маяв і яскрів у темному замку. А я мчав до покою лицаря Като.
Меч у моїй руці палахкотів, мов полум'я, яскрів і мінився. Я не відпускав руків'я і мчав до покою лицаря Като.
Я думав про свого тата-короля. І знав, що й він думає про мене. Ось-ось почнеться бій. Він мене не лякав. Я був безстрашним лицарем з мечем у руці. І я мчав до покою лицаря Като.
У голові в мене загуркотіло, наче я підійшов до водоспаду. Я стояв перед дверима до покою лицаря Като.
Я відчинив двері. Лицар Като сидів біля кам'яного столу спиною до мене. Навколо нього повітря було просякнуте злом.
— Обернися, лицарю Като! — сказав я. — Зараз почнеться твій останній герць!
Він обернувся. Я зірвав із себе плаща і став перед ним з мечем у руці. Його страшне обличчя скривилось і посіріло, а в страшних очах заблисли ляк і ненависть. Він квапливо схопив свого меча, що лежав біля нього на столі. І так почався його останній герць.
Лицар Като теж мав страшного меча. Але не такого страшного, як мій. Мій меч дзвенів, яскрів і палахкотів, розтинав повітря, мов блискавка, і безжально відбивав удари лицаря Като.
Цілу годину тривав той герць, на який чекали тисячі й тисячі років. Мовчазний, моторошний двобій. Мій меч блискавкою літав у повітрі й стинався з мечем лицаря Като. Та нарешті я вибив меча з його руки. Лицар Като стояв переді мною без зброї і знав, що двобій скінчився.
Тоді він роздер на грудях свій чорний оксамитовий жупан і крикнув:
— Дивись, щоб ти влучив у серце! Дивись, щоб ти влучив просто в моє кам'яне серце! Воно мене так довго муляло й так мене ятрило!
Я глянув йому у вічі й помітив щось дивне. Помітив, що лицар Като прагне позбутися свого кам'яного серця. Може, найдужче ненавидів лицаря Като сам лицар Като.
Я, не зволікаючи, підняв свого полум'яного меча, підняв на таку висоту, що прохромив наскрізь страшне кам'яне серце лицаря Като.
Тієї миті він зник. Так, наче його й не було. Але на підлозі лишилася купа каміння. Тільки купа каміння. І залізний пазур.
На підвіконні в покої лицаря Като сиділа сіра пташка й билася об шибку. Я раніше її не бачив, не знаю, де вона була. Я підійшов до вікна й відчинив його, щоб випустити пташку. Вона шугнула вгору й радісно защебетала. Видно, довго сиділа в неволі.
Я трохи постояв біля вікна, дивлячись услід пташці. І побачив, що ніч скінчилася й настав ранок.
Міо, мій Міо
Так, настав ранок, гарний, погідний ранок. Ясно світило сонце, й легенькі подмухи літнього вітру ворушили мені чуба. Я вихилився з вікна і глянув на озеро. Воно радісно синіло, і в ньому віддзеркалювалося сонце. Зачарованих птахів десь не було.
Ох, який то був гарний день! Такого дня якраз би гратися. Я глянув на воду, побрижену ранковим вітерцем. Мені закортіло кинутись в озеро — адже кожному кортить скочити у воду, як він дивиться на неї згори. Може, не завжди, але майже завжди кортить. Я уявив собі, як бризнула б вода, якби я щось кинув у неї з такої висоти. Я не мав чого кидати, крім меча, і я кинув його. Приємно було дивитися, як він летів у повітрі і як бризнула на всі боки вода, коли він упав у неї. Меч зник у глибині, а на поверхні води почали розходитись великі кола, що дедалі більшали й більшали і розійшлися по всьому озері. Дуже приємно було дивитися на них.
Але я не мав часу стояти, поки ті кола зникнуть. Треба було швидко вертатися до Юм-Юма. Я знав, що він тривожиться й чекає на мене.
Я побіг тим самим шляхом, що годину тому мчав сюди. Великі зали й довгі коридори тепер стояли порожні й тихі. В них не було жодного чорного вивідувача. Вони всі десь ділися. У просторі зали зазирало сонце. Крізь вікна галереї воно освітлювало павутину під склепінням, і видно було, який той замок старий і занедбаний.
Скрізь було тихо й порожньо, і я злякався, що Юм-Юм також зник. Я побіг ще швидше. Та коли наблизився до вежі, то почув, що Юм-Юм грає на сопілці. Я зрадів і заспокоївся.
Я відчинив двері до нашої в'язниці й побачив на долівці Юм-Юма. Він весь засяяв мені назустріч, схопився з долівки і сказав:
— Я дуже тривожився, тому весь час грав на сопілці.
— Тепер уже нема чого тривожитися, — відповів я. Ми обидва були такі раді, що тільки дивились один на одного і сміялися.
— Тепер ходімо звідси, — сказав я. — Ходімо і більше сюди не вертаймося.
Ми взялися за руки й вибігли з замку лицаря Като.