Бодай трохи. Але ясно було, що станеться так, як він надумав. Адже я розумів, що він знає все краще за мене.
— Певне, що я вернуся, дурненький, — сказав він.
Це було ввечері, коли ми грілися біля вогню в нашій кухні, напередодні його від'їзду. Я вже був не сердитий, тільки зажурений, і Юнатан розумів мене. Він був дуже ласкавий до мене. Дав мені свіжого хліба з маслом і з медом, оповідав різні історії й казки, але я не мав сили їх слухати. На думці в мене була казка про Тен-гіла, найстрашніша з усіх, як я тепер починав розуміти. Я спитав Юнатана, чому йому неодмінно треба наражатись на таку небезпеку. Міг же він спокійно сидіти собі в Рицарському дворі. Та Юнатан відповів, що є речі, які треба робити, навіть якщо вони й небезпечні.
— Чому треба? — спитав я.
— А то будеш не людина, а грудка гною, — відповів Юнатан.
Він розповів мені, куди їде. Він спробує визволити Урвара. Адже Урвар потрібен людям навіть більше за Софію. Без нього зелені долини Нангіяли загинуть.
Був пізній вечір. Вогонь вичах, настала ніч.
І настав день. Я стояв біля хвіртки й дивився, як Юнатан поїхав і сховався в тумані, бо того ранку над Вишневою Долиною висів туман. Повірте, серце в мене мало не розірвалося, коли я дививсь, як туман поглинув Юнатана, як він почав ніби розпливатися в ньому, а потім зовсім зник. А я залишився сам. Я не міг цього витримати. Я наче збожеволів з горя, кинувся до стайні, вивів Ф'ялара, сів у сідло й помчав за Юнатаном. Ще раз побачити брата, поки втрачу його, може, навіки!
Я знав, що найперше він подасться до Тюльпанового двору по накази, тому поїхав туди. Я мчав, мов шалений, і догнав^ Юнатана біля самого двору. Мені стало так соромно, що захотілося сховатись. Та Юнатан уже побачив і почув мене.
— Чого ти приїхав? — спитав він. Так, чого, власне, я приїхав?
— Ти певен, що повернешся? — промурмотів я, бо нічого більше не спало мені на думку.
Юнатан під'їхав до мене, й наші коні стали поряд. Він змахнув пальцем у мене щось зі щоки, може, сльозу, і сказав:
— Не плач, Хрущику! Ми неодмінно зустрінемось! Якщо не тут, то в Нангілімі.
— В Нангілімі? — перепитав я. — А що це таке?
— Я розповім тобі іншим разом, — сказав Юнатан.
Сам не знаю, як я витримував ті дні, коли жив у Рицарському дворі без Юнатана, і чим я їх заповнював. Звичайно, я доглядав кролів і коня. Майже не залишав стайні. І цілими годинами розмовляв зі своїми кролями. Я трохи рибалив, купався, вчився стріляти з лука, та все це здавалося безглуздим без Юнатана. Інколи Софія приносила мені їсти, і ми розмовляли про Юнатана. Я все чекав, що вона нарешті скаже: "Тепер він швидко повернеться", — але вона не казала цього. Я хотів її спитати, чому вона сама не поїхала рятувати Урвара, а послала мого брата. Та нащо було питати, я й сам знав чому.
Тенгіл ненавидить Софію, пояснив мені Юнатан.
— Софія у Вишневій Долині і Урвар у Шипшиновій — найзапекліші його вороги, і будь певен, що він знає про це, — сказав Юнатан тоді, коли розповідав мені про все. — Урвара він уже тримає в печері Катли, а тепер дуже хотів би запроторити туди й Софію, щоб вона там загинула. Тенгіл пообіцяв у винагороду п'ятнадцять білих коней тому, хто віддасть йому в руки Софію, живу чи мертву.
Все це розповідав мені Юнатан. Отож я розумів, чому Софія повинна була триматися віддалік Шипшинової Долини. Замість неї довелось поїхати туди Юнатанові. Про нього Тенгіл нічого не знав. Принаймні була надія, що не знав. Хоча все-таки хтось здогадувався, що Юнатан не просто садівник у Софії. Той, хто приходив до нас уночі. Той, кого я помітив біля скрині. Той чоловік не давав Софії спокою.
— Він надто багато знає, — сказала вона.
І звеліла мені негайно повідомити її, якщо хтось ще буде нишпорити в Рицарському дворі. Я сказав, що, коли хтось знов з'явиться, нічого він у скрині не знайде. Бо ми переховали таємні листи в інше місце. Тепер вони лежали в табакерці на дні діжки з вівсом, що стояла в комірчині біля стайні.
Софія пішла зі мною до комірчини, вигребла з вівса табакерку і поклала туди ще одного листа. їй сподобався новий сховок, мені він також здавався добрим.
— Ну, тримайся, — сказала на прощання Софія. — Я знаю, що тобі важко, але треба триматися.
Звичайно, мені було важко. А надто вечорами і вночі. Мені снився Юнатан, сни були погані, але й кожна хвилина, коли я не спав, була сповнена тривогою за нього.
Одного вечора я поїхав до "Золотого півня". Я вже не міг усидіти вдома в Рицарському дворі, там було так тихо, що я чув свої власні думки. А ті думки були аж ніяк не веселі.
Аби ви побачили, як усі витріщились на мене, коли я зайшов до заїзду без Юнатана.
— Що це? Тільки половина братів Лев'яче Серце? Де ти дів Юнатана? — спитав Йоссі.
І нащо я приїхав! Я зразу згадав, що мені наказували Софія і Юнатан. Хоч би що сталося, я не повинен нікому признаватись, чого й куди поїхав Юнатан. Жодній живій душі! Отож я вдав, ніби не почув запитання Йоссі. Але й Губерт, що сидів біля свого столика, також поцікавився, де мій брат.
— Ай справді, де Юнатан? — спитав він. — Чи, може, Софія десь діла свого садівника?
— Юнатан поїхав на полювання, — сказав я. — Він тепер у горах, полює на вовків.
Треба ж мені було щось відповісти, і, здається, мені спала добра думка, бо Юнатан казав, що в горах повно вовків.
Цього вечора Софії не було в заїзді. Але, як звичайно, тут зібралося все селище. Люди співали й розважались, як завжди. Та я не співав з ними. Не хотілося. Без Юнатана мені було тут незатишно, і я скоро поїхав додому.
— Не сумуй, Карле Лев'яче Серце, — сказав Йоссі, коли я прощався. — Адже полювання довго не триває, і Юнатан скоро вернеться додому.
О, який я був йому вдячний за ці слова! Він поплескав мене по щоці й дав мені з собою кілька смачних тістечок.
— Буде чим розважити душу, коли ти сидітимеш удома й чекатимеш на Юнатана, — сказав він.
Який ласкавий цей господар "Золотого півня"! Я навіть відчув себе не таким самітним.
Я поїхав додому з тістечками й поласував ними, сидячи біля вогню. Стояли теплі весняні дні, майже такі, як улітку, а однаково мені доводилося розпалювати вогнище, бо сонячне тепло ще не встигло нагріти грубих стін нашої хати.
Я змерз, коли залазив у свою постіль, але скоро заснув. І снився мені Юнатан. Сон був такий страшний, що я від нього прокинувся.
— Іду, іду, Юнатане! — крикнув я і схопився з постелі. У навколишній темряві ніби й досі луною котився відчайдушний крик. То кричав Юнатан! У моєму сні він кликав мене, кликав на допомогу. Я був певен цього. Я ще й досі чув його і ладен був кинутись у темну ніч, щоб добратися до нього, хоч би де він був. Але скоро зрозумів, що це неможливо. Як я йому допоможу, я, такий безпорадний! Залишилось тільки знов залізти в постіль. Я лежав і тремтів. Я був малий, наляканий, відчував себе самітним, мабуть, найсамітнішим у світі.
І мені не полегшало, коли настав ранок і засяяло сонце.
Звичайно, я вже не пам'ятав докладно свого страшного сну, але того, що Юнатан кликав мене на допомогу, я не міг забути. Мій брат кликав мене, то чи не повинен я вирушити в дорогу і спробувати добутися до нього?
Я довго сидів біля своїх кролів і міркував, що мені робити. Я не мав із ким поговорити, не мав у кого спитати поради. Мусив вирішувати сам. До Софії я не міг піти, бо вона б мені лише стала на заваді. Нізащо в світі не пустила б мене в дорогу, вона ж не божевільна. А мій задум, певне, був таки божевільний. І небезпечний. Такий небезпечний, що годі й сказати. А я був великий боягуз.
Не знаю, скільки я так просидів, прихилившись до стіни стайні й неуважно рвучи траву. Навколо мене не лишилося жодного стебельця, та я помітив це аж згодом, не тоді, коли сидів і мучився від нерішучості. Минали години, мабуть, я б і далі сидів там, якби раптом не згадав Юнатанових слів про те, що інколи треба наражатись на небезпеку, а то будеш не людина, а грудка гною.
Тоді я зважився. Я стукнув кулаком по клітці так, що кролі аж підстрибнули з ляку, і проказав уголос, щоб додати собі певності:
— Я зроблю це! Зроблю! Я не грудка гною! О, як мені полегшало від того, що я зважився!
— Я знаю, що роблю так, як треба, — сказав я кролям, бо мені більше не було з ким говорити.
Ох, а кролі? Ну що ж, тепер вони стануть дикими кролями. Я витяг їх із клітки, виніс на руках за хвіртку й показав їм Вишневу Долину, широку й зелену.
— У долині повно трави, — сказав я, — і повно інших кролів, з якими ви можете жити. Вам тут напевне буде веселіше, ніж у клітці, тільки стережіться лисиць і Губерта.
Вони всі три трохи здивувалися і ледь відбігли від мене, наче перевіряли, чи вони справді вільні. А тоді кинулись навтіки і зникли серед зелених купин, наче їх і не було.
Тепер я почав швидко збиратися. Дістав усе те, що мав узяти з собою. Ковдру, щоб загортатись у неї, коли доведеться десь ночувати, кресало, щоб можна було розпалити багаття, торбу з вівсом для Ф'ялара. І торбину з харчами для себе. Я мав тільки хліб, оце були й усі мої харчі, зате дуже смачний, житній Софіїн хліб! Вона принесла його багато, і я напхав його повну торбину. Вистачить надовго, подумав я, а коли хліб скінчиться, можна їсти й траву, як кролі.
Завтра Софія мала прийти знов, обіцяла принести каші, але на той час я вже буду далеко. Бідолашна Софія, доведеться їй самій їсти кашу! Але не можна, щоб вона хвилювалась через мене. Треба, щоб вона довідалась, де я дівся. Проте аж тоді, коли вже буде запізно. Запізно стати мені на заваді.
Я дістав з вогнища вуглину і написав на стіні великими чорними літерами:
"Хтось гукнув мене вві сні, я шукаю вдалині, аж за горами високими, його".
Отакий хитрий напис залишив я на стіні, бо вважав, що коли б до Рицарського двору знов прийшов той вивідувач, то він не зрозумів би його. Мабуть, подумав би, що я пробував скласти вірша абощо. А Софія повинна була відразу збагнути, що це означає: "Я поїхав шукати Юнатана".
Я повеселішав і навіть відчув себе дужим і відважним. Я заспівав:
— Хтось гукнув мене вві сні, я шукаю вдалині, аж за горами високими, його-о-о!
"О, як гарно звучала моя пісня! І про це я розповім Юнатанові, коли знайду його", — подумав я.
Якщо знайду. А якщо не…
Моя відвага вмент розвіялась.