Це була маленька потайна комірчина без вікон. Вийти з неї можна було лише крізь дверці, затулені скринею. Тут не було ніяких меблів, тільки лежав сінник, щоб спати на ньому, і стояв старовинний каганець, щоб часом світити в чорнющій темряві.
Юнатан написав при каганці повідомлення Софії:
"Ім'я навіки проклятого зрадника — Йоссі Золотий півень. Негайно візьміться до нього. Мій брат тепер тут".
— Це тому й прилетіла Б'янка сюди вчора ввечері, — пояснив Юнатан. — Із звісткою, що ти зник, подався шукати мене.
— Виходить, Софія таки розгадала загадку, яку я написав на стіні в кухні, — сказав я, — коли прийшла з кашею.
— Яку загадку? — спитав Юнатан.
— "Я шукаю вдалині, аж за горами високими, його". І я пояснив Юнатанові, чому так зробив:
— Щоб Софія не хвилювалася.
Юнатан засміявся.
— Не хвилювалася! Нічого собі придумав! А я? Гадаєш, я був спокійний, знаючи, що ти блукаєш десь у горах Нангіяли?
Мабуть, він помітив, що мені стало соромно, бо квапливо додав:
— Любий, відважний Хрущику, однаково це величезне щастя, що ти там опинився. А ще більше щастя, що ти тепер тут!
Це вперше Юнатан назвав мене відважним, і мені здалося, що коли й далі так піде, то я здобуду право носити прізвище Лев'яче Серце, хоч би що думав про мене Йоссі.
І враз згадав, що ще написав на стіні в кухні. Про руду бороду, яка хотіла білих коней. Довелось Юнатанові дописати ще один рядок у повідомленні: "Карл каже, що з рудою бородою вийшла помилка".
Я розповів йому й про те, як Губерт урятував мене від вовків, і Юнатан сказав, що довіку буде вдячний йому за це.
Коли ми відсилали Б'янку, над Шипшиновою Долиною вже залягав присмерк. Скрізь по хатах запалювали світло. Селище здавалось мирним і спокійним. Можна було подумати, що люди сидять собі, смачно вечеряють або просто розмовляють, граються зі своїми дітьми й наспівують їм пісеньки, одне слово, приємно бавлять вечір. Але я знав, що це тільки так здається. Знав, що їм нічого їсти і що вони зовсім не веселі й не спокійні, а нещасні. Тенгілові вояки, що походжали по мурі зі списами та мечами, весь час нагадували про їхнє горе, якщо хтось забував про нього.
У Матіасовому вікні не світилося. Його хатина тонула в темряві. Але ми там були, хоч не в хатині, а надворі. Матіас стояв на причілку й вартував, а ми з Юнатаном прошмигнули з голубкою в шипшинові кущі.
їх повно росло навколо Матіасового подвір'я, і мені вони подобалися. Шипшина дуже гарно пахне. Не міцно, а ніжно. І я подумав, що віднині запах шипшини завжди нагадуватиме мені, як калатало в мене серце, коли ми пробиралися між її кущами. Так близько від муру, де Тенгілові вояки вслухаються і вдивляються в темряву, може, найдужче прагнучи спіймати хлопця на прізвище Лев'яче Серце.
Юнатан трохи підчорнив собі обличчя й насунув шапку на самі очі. І тепер зовсім не був схожий на себе. А однаково було небезпечно, він важив життям щоразу, коли залишав свій сховок у таємній комірчині, яку звав "кублом". Я знав, що сотня людей шукає його день і ніч, і розповів про це Юнатанові, але він тільки сказав:
— Що ж, нехай собі шукають.
Він пояснив, що мусить сам випустити голубку. Хоче бути певний, що ніхто не помітить, як вона полетить.
Видно, кожен із вартових глядів свою частину муру. Один, гладкий, весь час ходив по мурі зразу за Матіасовим подвір'ям, і насамперед слід було остерігатися його.
Того Матіас і стояв на причілку з ліхтарем. Ми домовились, як він даватиме нам знак:
— Коли я опущу ліхтар донизу, то принишкніть і навіть не дихайте, бо це означатиме, що Гладкий Додір зовсім близько. А коли я підійму його, то вартовий буде за поворотом муру, де він звичайно перемовляється з іншим вартовим. Тоді не гайте часу й випускайте Б'янку.
Так ми й зробили.
— Лети, Б'янко, — сказав Юнатан голубці, — лети через гори Нангіяли у Вишневу Долину. І стережися стріл Йоссі!
Не знаю, чи Софіїні голуби розуміли людську мову, але Б'янка, здалось мені, розуміла. Бо вона притулила дзьоба до Юнатанової щоки, ніби хотіла заспокоїти його, а тоді знялася вгору. Біла як сніг, небезпечно біла, вона замерехтіла в чистому небі. Додірові так легко було помітити її, коли вона перелітала через мур!
Але він її не помітив. Він так захопився розмовою, що нічого не бачив і не чув. Матіас стояв на чатах і не опускав ліхтаря.
Ми почекали, поки Б'янка зникла, тоді я смикнув Юнатана за рукав, щоб він швидше вернувся до свого сховку. Та Юнатан не хотів іти, ще не хотів. Був такий гарний вечір, так легко дихалось чистим, теплим повітрям. Звичайно, він не мав бажання вертатися до тісної комірчини. Я розумів його як ніхто, бо мені самому довелося стільки пролежати прикутому до канапи в кухні, коли ще ми з ним жили в місті.
Юнатан сів на траву, обхопив коліна руками й задивився на долину. Він був зовсім спокійний, здавалося, що він хоче просидіти так цілий вечір, хоч би скільки Тенгілових людей ходило по мурі за його спиною.
— Чого ти сидиш? — нетерпляче спитав я.
— Бо мені приємно, — відповів Юнатан. — Я люблю цю Долину в присмерку. Люблю відчувати на щоках прохолоду, люблю ніжні квітки шипшини, що пахнуть літом.
— І я люблю, — сказав я.
— Я люблю квітки, траву й дерева, люблю луки, й ліс, і маленькі чисті озерця, — повів далі Юнатан. — Люблю дивитися, як сходить і заходить сонце, як світить місяць, як мерехтять зірки, і люблю ще багато всього, що мені тепер не спадає на думку.
— І я люблю все це.
— Усі люди люблять це, — мовив Юнатан. — І коли самі вони більше ні на що не зазіхають, то скажи мені, чому їм не дають жити в мирі і спокої, а знаходиться якийсь Тенгіл і все руйнує?
Я не знав, що йому відповісти.
— Ходімо, вже пора! — нарешті сказав Юнатан.
Але ми не могли просто встати й побігти. Треба було спершу довідатись, що там у Матіаса і де тепер Гладкий Додір.
Уже стемніло. Ми не бачили Матіаса, видно було тільки світло його ліхтаря.
— Він тримає ліхтар угорі, отже, Додіра нема, — прошепотів Юнатан. — Біжімо!
Та тільки-но ми вискочили з кущів, як світло миттю опустилось, і ми стали. До нас долинув кінський тупіт, потім коні зупинились, і ми почули, як хтось заговорив із Матіасом.
Юнатан штовхнув мене в спину і прошепотів:
— Іди туди, до Матіаса!
Сам він кинувся просто в кущі шипшини, а я, тремтячи з ляку, пішов на світло.
— Та просто вийшов подихати свіжим повітрям, — почув я голос Матіаса. — Сьогодні такий гарний вечір.
— Буде тобі гарний вечір, — сказав хтось низьким голосом. — Ти хіба не знаєш, що належить тим, хто виходить надвір після заходу сонця? Смертна кара!
— Ти зухвалий дідуган, ось ти хто, — сказав інший голос. — А де твій онук?
— Ось іде, — сказав Матіас, бо я був уже біля нього.
Я відразу впізнав вершників: то були Ведер і Кадер.
— Ти цієї ночі не подався в гори дивитись на місяць, га? — спитав Ведер. — Як тебе звати, шибенику, ти нам і не сказав?
— Мене звати просто Хрущик, — відповів я.
Це ім'я можна було їм сказати, бо його не знав ніхто, крім Юнатана й Матіаса.
— Ти й справді, мов хрущ, — сказав Кадер. — Як ти гадаєш, Хрущику, чого ми приїхали?
В мене підігнулися коліна.
"Забрати мене в печеру Катли, — подумав я. — Певне, вони пошкодували, що дали мені волю, а тепер приїхали по мене". Бо що я ще міг подумати?
— То затям собі, — повів далі він, — що ми вечорами їздимо по долині й перевіряємо, чи люди слухаються Тенгілових наказів. Твій дід ніяк не второпає, що можна, а чого ні, тож поясни йому, яка вас кара чекає, і його, й тебе, коли він після смерку не сидітиме в хаті.
— І запам'ятай ще, — додав Ведер, — що другого разу ти так легко не відбудешся, коли ми застукаємо тебе там, де тобі не слід бути, Хрущику! Чи твій дід житиме, чи помре, однаково. А ти ще молодий, ти повинен вирости і стати вояком Тенгіла. Правда?
"Нізащо в світі, краще вмерти", — подумав я, але не сказав цього вголос. Я страшенно хвилювався за Юнатана і не зважувався дратувати вояків, тому покірно відповів:
— Так, правда.
— От і добре, — сказав Ведер. — То приходь завтра вранці до річкової брами й побачиш Тенгіла, визволителя Шипшинової Долини. Він припливе золотим човном Прадавньою Річкою і пристане до великого причалу.
Вони вже були рушили, але Кадер ще притримав свого коня і спитав:
— Слухай, старий! — гукнув він Матіасові, який уже йшов до хати. — Ти часом не бачив вродливого білявого хлопця, якого звуть Лев'ячим Серцем, га?
Я тримався за Матіасову руку й відчув, як вона затремтіла, проте відповідь його була спокійна:
— Я не знаю ніякого Лев'ячого Серця.
— Ага, не знаєш, — сказав Кадер. — Але якби ти випадково його зустрів, не забудь, що чекає того, хто його захищає і переховує. Смертна кара, розумієш?
Та Матіас уже зачинив за нами двері.
— Начхати мені на вашу смертну кару, — сказав він. — Тільки й торочите, що про неї.
Ще не затих остаточно тупіт копит, як Матіас уже знов опинився надворі з ліхтарем. І скоро з'явився Юнатан. Він подряпав шипшиною руки й лице, але був радий, що не сталось чогось гіршого, що Б'янка летить уже десь над горами.
Потім ми сіли вечеряти в Матіасовій кухні. Але дверці стояли відчинені, щоб Юнатан міг швидко сховатися, часом би хтось надійшов.
Та спершу ми з Юнатаном пішли до стайні й дали їсти нашим коням. Приємно було бачити їх разом. Вони стояли, прихиливши голови один до одного. Наче розповідали один одному про все, що з ними сталося за цей час. Я насипав їм обом вівса. Юнатан хотів був мене спинити, але потім сказав:
— Нехай поїдять задля такого свята! Проте в Шипшиновій Долині люди вже не дають вівса коням.
Коли ми зайшли до кухні, Матіас поставив на стіл миску з юшкою.
— Чогось іншого в нас нема, та й це майже сама вода, — сказав він. — Та принаймні тепла.
Я кинувся по свою торбу, бо згадав, що в ній було. А коли витяг хліб і шинку, Юнатан і Матіас аж розцвіли, і очі в них заблищали. Я зрадів, що можу їм улаштувати маленький бенкет. Я порізав шинку великими скибками, і ми заходилися всмак їсти — юшку, хліб і м'ясо. Усі довго мовчали, та нарешті Юнатан сказав:
— Аж дивно, що можна наїстися досхочу. Бо я майже забув, як почувати себе наїденим.
Я дедалі дужче переконувався, що недарма приїхав у Шипшинову Долину, відчував, що зробив добре. Тепер мені довелось розповісти докладно про свої пригоди — відколи я виїхав з дому й до того часу, як Ведер і Кадер допомогли мені пробратися в Шипшинову Долину.