А нічний сторож поїхав собі далі і на розі вулиці, де мав повертати, вже не дзвонив, а лише торкав клітку, і Канарка озивалася своїм співом. Ось що вигадав нічний сторож! Правда ж, непогано?
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Політ Сидячого Пілота
Наші всі тут? Ні, бракує Сидячого Пілота, який полетів шукати слід Франческо. Політ був небезпечний. Та хіба можна сподіватися на веселу прогулянку при такій нельотній погоді? Треба було насамперед докласти всіх зусиль, щоб не відхилитися від курсу і летіти точно посеред вулиці. А ще Пілот мусив постійно стерегтися, щоб не заплутатися в електричних дротах або не врізатися в будинок. Ось чому він пильно дивився вперед крізь шибки кабіни, які весь час заліплював сніг, і не без заздрощів думав про стару Фею.
"Як та стара синьйора літає на своїй мітлі — збагнути не можу. Тут на літаку найновішої конструкції, і то мусиш пильнувати кожної миті, щоб не заритися носом у землю. А втім, хто б підказав, куди зараз повернути, — міркував про себе хоробрий Пілот. — Хоч куди кинь оком, скрізь темрява: і вгорі, і внизу, і праворуч, і ліворуч. Не міг же Франческо залишити свої сліди у хмарах. Мабуть, краще буде знизитися".
Пілот став повільно знижуватися, але ту ж мить йому довелося знову якнайшвидше набрати висоту, бо він ледве-ледве не сів прямісінько на голову нічному сторожу, який мчав вулицею на велосипеді. Це, напевно, був той самий сторож, який знайшов Канарку.
Через деякий час Пілоту здалося, ніби трохи розвиднілося.
"Може, я лечу над площею", — подумав він з острахом, шукаючи очима ліхтарів. Проте ліхтарів ніде не було видко, а небо все світлішало й світлішало. Сидячому Пілоту здалося, ніби він потрапив у хмару біленьких пушинок кульбаби.
"Без сумніву, я лечу над майданом. Треба спуститися нижче", — вирішив Пілот.
Раптом йому назустріч виринула величезна похмура тінь, і хтось голосно гукнув басом:
— Ей, синьйоре Пілоте, сідай, будь ласка, сюди!
"Я краще вдам, що нічого не чую. Нікого я не знаю в цих краях і не бажав би вплутатися в неприємну історію", — миттю розміркував собі Сидячий Пілот.
Та тільки він подумав це, як чиясь велетенська рука обережно схопила літак і потягла його до себе.
— Пропав я! — скрикнув Сидячий Пілот.
— Не бійся, я не завдам тобі шкоди, — озвався велетень. — Я всього-навсього мирний бронзовий Пам'ятник, що стоїть посеред площі. Я тобі не заподію нічого лихого.
Сидячий Пілот полегшено зітхнув і зважився нарешті глянути туди, звідки долинав голос. Перед ним було величезне лагідне обличчя з вусами й бородою, на якому застигла ледь помітна усмішка.
— Хто ви? — запитав Пілот.
— Я ж тобі сказав: я — Пам'ятник. А за життя був патріотом і на коні водив поборників свободи на бій за звільнення батьківщини.
— Ви й зараз на коні?
— Авжеж, і на дуже великому коні. Як це ти не помітив такого великого коня?
— Я летів високо, тому й не бачив його. А зараз, перш ніж полетіти далі, я хотів би оглянути вас та вашого коня з усіх боків.
— Чого це ти так поспішаєш? — усміхнувся Старий Патріот. — Побудь іще трошки зі мною, та побалакаємо. Мені так рідко доводиться говорити, що мій язик занімів, і я насилу ворушу губами. Дзижчання твого літака я вже давненько чую. Тож я й здивувався: невже, думаю, десь муха летить, та ще в цю пору року? От так новина, подумав я. А потім раптом помітив тебе. Клянуся, ще ніколи я не бачив такого манюсінького літака. Хіба що в руках у дітей.
Сидячий Пілот пояснив, що його літак (це йому довелося визнати) — теж іграшка. Він коротенько розповів Старому Патріотові причину своєї втечі та втечі Голубої Стріли.
— Дуже цікаво! — схвильовано вигукнув Патріот, вислухавши розповідь. — Навіть неймовірно цікаво. Я теж люблю дітей. Гарної днини багато їх приходить сюди побавитись, і я, звичайно, не гніваюся на них. Щоправда, один хлопчина й тепер частенько навідується до мене. Та чи саме до мене він сюди приходить, — сказати напевне я не можу. Смаглявий такий, чуб у нього завжди звисає аж на очі. Прийде, сяде на східцях, посидить, подумає щось і йде собі. Никає отак, мов приблудний собака. Проте його імені я не знаю, бо він сам себе ще жодного разу не називав. Це вже, мушу тобі сказати, так водиться У людей: вони завжди чекають, щоб хтось їх назвав. Себе ж вони на ім'я не називають. Але мені здається, що цей хлопчина самотній, і тутешні мешканці його не знають, — т— От якби його звали Франческо, тоді б… — знову зітхнув Сидячий Пілот. І раптом йому спала на думку блискуча ідея — Тільки один Курдуплик може дізнатися, що це за хлопець. Йому досить обнюхати східці — і він скаже, чи це Франческо, чи ні.
— Цілком правильно! Значить, я матиму щастя познайомитися з усім вашим товариством?
— Воно-то й так, — розпачливо промовив Пілот, — але як це раптом Франческо міг попасти сюди? Адже його сліди закінчилися посеред площі.
Пам'ятник посміхнувся у вуса і лагідно промовив;
— Бачу, всі ви ще мало знаєте дітей. А то ви здогадалися б, що вони люблять під'їжджати на підніжці трамвая. їм це заборонено, та все ж таки дітвора порушує інколи правила. Втім, стривай, я згадав: якраз учора цей смаглявий хлопчина проїжджав на підніжці, і його зсадив отут, поліцейський.
— Тоді нема чого й сумніватися: це був Франческо! — радісно вигукнув Сидячий Пілот.
— Гаразд! Якщо так, то не гай часу. Лети мерщій по своїх друзів! — сказав Старий Патріот.
За п'ятнадцять хвилин усі мандрівники (без Генерала та Канарки, звичайно) були вже біля підніжжя Пам'ятника, або, вірніше, — біля ніг коня, і нетерпляче стали чекати, що скаже Курдуплик. А собачка схвильовано бігав сюди й туди по східцях і так ретельно нюхав, неначе хотів повтягувати в ніс важкі мармурові плити. Насправді він уже давно нанюхав подерті підметки Франческо, але хотів ще й ще раз пересвідчитися.
"Нарешті ми знову натрапили на твій слід!" — тішився в душі Курдуплик.
— Ну? — нетерпляче вигукнув Капітан Півбороди.
— Його сліди! — заявив Курдуплик. — Франческо знайшовся.
— Ура! Тисяча трикутних китів! Ура!
Хтозна, де Капітан Півбороди бачив "трикутних китів", яких ніколи не було і не буде на земній кулі. Від захоплення він, бачите, просто вже не тямив, що кричав.
Старий Патріот теж був щасливий. Десь високо в темному нічному небі, серед танцюристих сніжинок, пролунав його сміх. Кінь аж здригнувся.
— Це добре, присягаюсь! — сказав Пам'ятник. — Простої, чудово!
Командир полку олов'яних солдатиків дав наказ Відзначити цю знаменну подію концертом полкового оркестру, ї тут трапилася ще одна нечувана й небачена річ. Тільки-но оркестр заграв один із своїх бадьорих полкових маршів, як кінь відірвав копита від п'єдесталу пам'ятника і затупав у такт музиці. А в Старого Патріота зразу ожило в грудях серце.
— Ура! — захоплено вигукнув він. — Геть з Італії, чужинці![5] Ура! — захоплено вигукнув він. — Геть з Італії, чужинці!
Треба сказати правду — полковий оркестр вдихнув у нього життя. Старий Патріот стиснув шпорами коня, з'їхав з мармурового п'єдесталу і галопом обскакав площу.
Видовище так захопило пасажирів Голубої Стріли, що вони забули про холод та злигодні. А коли Машиніст дав свисток, то на площі й скрізь довкола стало ще радісніше і веселіше. Навіть сніг почав рідше трусити. Але Курдуплик не гаяв часу. Він усе міркував про Франческо.
— За мною! — гукнув песик своїм чудернацьким голосом. — Сюди! — І кинувся щодуху вперед, не відриваючи носа від сліду Франческо. Голуба Стріла вмить набрала швидкості й помчала за ним через площу. Курдуплик звернув у провулок і звідти вибіг на широкий бульвар. А далі, не зменшуючи швидкості, помчав прямо вперед і вперед, не відхиляючись ні на крок від сліду. Голуба Стріла ледве встигала за ним. Зате Старий Патріот на бронзовому коні легко встигав за Курдупликом.
"Як, невже й Пам'ятник?" — запитаєте ви.
Авжеж, з мандрівниками їхав і бронзовий вершник. Кінь Патріота біг ззаду по п'ятах за Курдупликом, що махав хвостиком, мов прапорцем серед закиданої снігом безкрайої вулиці.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Бронзовий Пам'ятник
— Тисяча китів-велосипедистів! — приголомшено вигукнув Капітан Півбороди. — Я об'їздив на своєму Вітрильнику всі моря й океани земної кулі, але такого, щоб пам'ятник мчав на коні, мов на перегонах, — такого ще не бачив.
— Щось подібне таки рідко трапляється, — засміявся Старий Патріот. — Я й сам, звичайно, не можу їздити по вулицях, коли мені заманеться. Та оскільки про це вже зайшла мова, то запевняю вас, що не було ще такого дня, коли б мені не бажалося виїхати на прогулянку.
— Життя пам'ятника, певно, не таке вже й веселе…
— О, ні, ви помиляєтеся. У нас, пам'ятників, є свої радощі. Адже ми поважні особи в місті. Через це там, де ми стоїмо, має неодмінно бути площа, щонайменше троє-четверо дерев і принаймні дві лавки, на яких улітку старі люди могли б погрітися на сонечку, коли воно є, а взимку подихати свіжим повітрям. А ще ж нас, звичайно, ставлять на високі п'єдестали, викладають довкола східці. Там дітвора грається в розбійників, стрибає з східців або дереться на коня. Ми, як бачите, корисні, а тому й не нарікаємо на свою долю. Звичайно, іноді хочеться розім'яти ноги на гарній прогулянці. Мені таке щастя випадає тільки два рази на рік, і то лише тоді, коли на світі відбувається щось зовсім неймовірне, як-от гра духового оркестру олов'яних солдатиків цієї ночі. О, якби я не знав, що зроблений з бронзи, то міг би сказати, що сьогодні кров у моїх жилах заструменіла вдвічі швидше…
— А коли востаннє ви ходили на прогулянку за власним бажанням? — запитав Капітан Півбороди.
Оскільки різниця у зрості Пам'ятника й Капітана Півбороди була надзвичайно велика, то й розмовляти їм було дуже важко. Тому, щоб Старий Патріот усе чув, Капітану Півбороди довелося вилізти на самісінький вершечок щогли свого Вітрильника. Звідти Пам'ятник чув трошки краще. Зате яка небезпека там загрожувала Капітану Півбороди: адже він щомиті міг упасти і розбитись об палубу.
Пам'ятник чомусь барився з відповіддю. А може, він уже й не пригадував, коли саме сходив з п'єдесталу?
Бачите, ніхто не знає, про що і як думають пам'ятники.
— Це трапилося, — промовив нарешті Старий Патріот, — місяців шість тому. Була, пригадую, неділя. На площу насходилася сила-силенна людей.
— І всі бачили, як ви їздили верхи? — перепитав Півбороди.
— Ні, прогулюватися я пішов згодом.