Вчені безперестану скаржилися.
— Ой, ой! Як мені боляче! — пхикав перший.
— Ай, ай! Як мені погано! Покличте мерщій нотаря, я хочу скласти заповіт! — благав другий.
Санітари всіляко намагалися заспокоїти вчених, підбадьорюючи їх словами і прикладаючи їм до живота гумові мішечки з льодом.
Ріта нічого не розуміла:
— Що їм?
— Вони скуштували того фальшивого марсіянського шоколаду.
— Фальшивого? Або ви побожеволіли, або вони! Це був справжній, найсправжнісінький шоколад! І він аж ніяк не отруєний, а то б я вже давно померла. Я його з'їла, мабуть, цілий кілограм і ніколи ще не почувалася так добре.
— Цить-бо, що ти у цьому тямиш?
— Не турбуйтеся, я завжди якось втямлю, болить у мене живіт чи ні. І зовсім не треба бути професором, щоб знати, де в тебе живіт і що з ним діється.
— Та замовкни вже ти врешті-решт! Не турбуй цих бідолах. Бачиш, як вони страждають.
— Я бачу, як вони прикидаються!
Санітари не стали більше розмовляти з маленькою плетухою. Втім, машина швидкої допомоги вже під'їхала до лікарні. Добрий десяток лікарів оточив Ріту, і начальник відділення став оглядати її.
— Що ти відчуваєш?
— Нічого.
— Тут болить?
— Ні.
— А тут? А в цьому місці? А отут?
— У мене ніде не болить! І взагалі — що я маю відчувати? Я тільки попоїла пречудового шоколаду!
— Ну, гаразд, будь розумницею, будь слухняною дівчинкою, і все це минеться.
— Яке ще "ЦЕ"?! Я ж вам кажу — я не хвора! А щеі скажу вам, якщо хочете знати, що той предмет на Монте Кукко ніякий не космічний корабель, а торт! Спитайте мого брата, спитайте синьйора Джепетто!
— Хто це — синьйор Джепетто?
— Я не знаю, підіть і спитайте його, хто він такий. Він у торті, всередині; він його з'їсть усього, от щасливий!
Начальник відділення, сумно хитаючи головою, обернувся до інших лікарів.
— Ви чули, синьйори? Сердешна марить. її хворий розум химерно пов'язує шоколад із пригодами Піноккіо! Очевидно, отрута почала діяти на нервові центри. Сподіваюся, ми зможемо щось зробити. Для початку я пропонував би заспокійливий укол: він просто необхідний.
— Абсолютно необхідний! — хором відповіли лікарі. Ріта розплакалася і стала щосили кликати маму. Але, хоч як вона борсалася, хоч як видиралася з рук лікарів, укол їй все-таки зробили. Майже відразу ридання припинилися, і незабаром Ріта заснула, а медсестра втерла їй сльози.
Тим часом інші лікарі оглядали професора Россі і професора Теренціо. Вони оглянули їх вздовж і впоперек, вислухали серце і легені, постукали молоточками по колінах, щоб перевірити рефлекси. Але, сказати правду, їм не вдалося знайти щось серйозне. А втім, і професор Россі, і професор Теренціо під час огляду теж здивовано відкрили, що не можуть точно вказати місце, де їм прежахливо болить.
— Тут… Ні, тут не болить… Мабуть, ось тут… Ні, не тут… А може, отут-о… Але ж ні, і тут не болить!
Професор Россі був прикро вражений тим, що не відчуває ніякого болю, а професор Теренціо дуже зніяковів.
— Не знаю, в чому річ, але я більше не відчуваю ніякого болю, — признався він.
— Якби мова йшла не про славетних учених, — казав згодом один лікар іншому, — я зробив би висновок, що вони просто вигадали собі цей біль.
— Авжеж, типовий випадок самонавіяння. Інакше кажучи, надмірний страх…
З остороги видатним хворим також зробили заспокійливий укол, і вони майже відразу дружно захропли.
Ріта прокинулася через кілька годин і мерщій заплющила очі, аби не бачити докучливих лікарів, які знову зібралися коло неї, щоб зробити їй ще якусь капость.
"Дивно тільки, що лікарі в піжамах!" — подумала Ріта і розплющила очі. Довкола неї були не лікарі, а хлопчики й дівчатка з сусіднього відділення. Вони зібралися в палаті, цікавими очима розглядаючи Ріту.
— Хто ви такі? Що сталось?
— Нічого не сталося, — відказала найстарша дівчинка в червоному халатику. — Ми теж хворі. Прийшли перевідати тебе.
— Спасибі,— відповіла Ріта.
— Знаєш, — продовжувала дівчинка в червоному халатику, — ми чули, що ти кричала, коли тебе привезли сюди.
— Це правда, що в Трулло з'явився великий, як гора, торт? — нетерпляче втрутився білявий хлопчик з рукою на перев'язі.
— Правда! Але лікарі не хочуть вірити мені.
— Слухай, торт смачний?
— Ще й який! Хотіла б я, щоб і ви з'їли його стільки, скільки я. Це безперечно найсмачніший торт у світі. До того ж, цей торт космічний. Він тільки вчора прибув просто з неба.
— Яка краса! — вигукнув білявий хлопчик.
— Яка прикрість! — сказала дівчинка в червоному халатику.
— Чому прикрість?
— Шкода тому, що ми не можемо покуштувати його.
— Так, — мовила Ріта, зітхаючи. А сама подумала:
"Як легко порозумітися з дітьми! Вони-бо не думають, що я марю. Розуміють одразу, що їм не казки розказують! Вірять, що торт існує насправді!" [5 29]
— Мені дуже шкода, — продовжувала вона, — що ви не можете скуштувати торта, але коли я вийду з лікарні, то принесу вам добрячий шмат.
— А коли ти вийдеш? — спитав білявий хлопчик.
— Цього я не знаю, але сподіваюся, що невдовзі.
— А чому ти гадаєш, що торт ще буде там, коли ти вийдеш? — спитала дівчинка в червоному халатику.
Ріта не знала, що відповісти на це підступне питання. На мить вона уявила собі, як сумно буде повернутися в Трулло і почути від Паоло, що торта вже немає: солдати його знищили або буря віднесла геть од міста.
Діти чекали нетерпляче, що відповість Ріта. Всі дивилися на неї, і в кожному погляді Ріта читала одне й те саме невеселе запитання. Тоді вона не витримала. Зіскочила з ліжка й озирнулася довкола, шукаючи свою одіж. Неначе відгадавши її думки, дівчинка в червоному халатику сказала:
— Нашу одежу ховають у шафі, в іншому місці.
— Дарма, — відповіла Ріта. — Я піду так!
— А дорогу ти знаєш?
— Ні,— відповіла вона. — Я запитаю.
— І тебе негайно відвезуть до лікарні. А я знаю, як дістатися в Трулло: треба обійти полями.
Це казала та сама дівчинка у червоному халатику. Видно було, що вона й справді вже усе обдумала.
— Послухайте, — сказала вона, — я знаю, як вийти з лікарні з боку садка. Ходімо зі мною і вдаваймо, ніби граємося в піжмурки.
— Усі підемо? — здивувалася Ріта.
— Авжеж! Усі підемо! — закричав білявий хлопчик, стрибаючи з радощів.
— Хіба ти не казала, що торт великий-великий?
— Вистачить на всіх дітей Рима! — майже ображено підтвердила Ріта.
— Але тоді треба розповісти про це усім! — знову закричав білявий хлопчик.
— У коридорі є телефон, — сказала дівчинка в червоному халатику, — а я маю жетона. Я подзвоню своєму братові і скажу йому, щоб він подзвонив своїм товаришам і моїм подругам. Кожен з них подзвонить ще комусь, а ті іншим дітям… Вони повинні будуть попередити всіх дітей — хто як може: хай кричать на вулицях перед школами, у дворах. Ти певна, що торта дійсно вистачить на всіх?
— Клянусь тобі! — сказала Ріта, поклавши руку на серце.
— А чому б нам не оголосити про це по радіо? — раптом запропонував білявий хлопчик. Всі розреготалися і навіть нічого не відповіли йому.
Дівчинка у червоному халатику побігла до телефону:
— Алло! Це я, Лукреція. Це ти, Сандріно! Слухай мене уважно. Тільки спершу візьми аркуш паперу та олівця, бо я казатиму тобі дуже важливі речі. Ти чуєш? — Сандріно не відповідав.
— Що з ним? — здивувалася Ріта. — Чому він мовчить?
— Як звичайно, взяв непідструганого олівця. Алло! Сандріно! Що? Зараз? Зараз він не може знайти стругачки. Візьми мого олівця, він у моєму портфелі.
— Швидше, швидше, ради Бога! — благали нетерплячі діти. — Якщо прийде медсестра, буде пізно.
Нарешті, Лукреції вдалось передати Сандріно свої інструкції. Вона диктувала йому, як учителька, не зупиняючись, не переплутуючи слів, ніби вона усе це вже давно обдумала і в голові у неї був цілком готовий план. Ну й розумниця та Лукреція!
Чарівний телефон
Не знаю, чи ви читали історію про дударя Гаммеліна, який своєю чарівною грою врятував місто від мишей. Городяни не схотіли заплатити Гаммелінові за роботу. Тоді він знову заграв на дуду, і всі діти, що жили у місті, пішли слідом за ним. Навіть ті, що були ще надто малі, щоб ходити, тихенько порачкували за дударем.
Щось подібне трапилося того дня в Римі. Телефонний дзвінок Лукреції виявився таким само чарівним, як Гаммелінова дуда. Коли не чарівнішим.
Справді, припустімо, що славетний дудар став би вигравати посеред площі Святого Петра в Римі. Хто б його почув? Хіба що кілька дітлахів, які пустують біля водограю чи біля обеліска. А може, і вони не почули б через гамір автомобілів. Дуді нелегко привернути до себе увагу в сучасному місті.
До того ж, дудар, щоб його почули усі діти в Римі, мав би обійти усе місто. Але ж це пекельна праця! Навіть якби він ходив по місту два дні підряд швидкою ходою, все одно він не зміг би зіграти свою пісеньку по всіх кварталах, по всіх передмістях і по ближчих селах, не встиг би дістатися до римських горбів, що тягнуться майже до самого моря. Дітям просто увірвався б терпець, і вони відіслали б дударя назад у країну казок, де нема телефону.
Телефон — оце чарівна дуда, необхідна для сучасного міста.
За якісь півгодини ланцюжок телефонних дзвінків розніс дивну звістку про величезний торт у всі кінці Рима: від Трастевере до Торпіньяттари, від Тестаччо до Сан-Джованні, від Патріолі до Квадраро.
— У Трулло приземлився космічний торт завбільшки як гора!
Той, хто дізнався про це, мерщій набирав номер приятеля і негайно повідомляв йому новину, потім вихилявся у вікно й кричав товаришам, що гралися у дворі, а потім вибігав на вулицю і вирушав разом з усіма в Трулло — на трамваї, в автобусі, на велосипеді чи пішки. Можна було подумати в ту хвилину, що у Римі живуть самі діти. Вони гуртами виходили з під'їздів, не сперечаючись, віддавали м'яча поліцейському регулювальникові й бігли у тільки їм відомому напрямку. Хто поспішав із сніданком у руці, хто з портфелем. В одній школі вчителі раптом виявили, що їм нікого вчити: школярі як один посхоплювалися з місць і попрямували до дверей. І все з вини (чи, може, завдяки?) одного хлопчика з третього класу, який, коли йшов до вбиральні, визирнув у вікно і довідався про торт від сина бармена, що живе навпроти школи. Він поспішив розповісти новину всім зустрічним дітям.
— Куди ви? Верніться на свої місця! Хочете, щоб вас усіх покарали?
Вчителі кричали, але нічого не могли вдіяти: школи миттю спорожніли, наче несподівано скінчився навчальний рік.