Паоло спустився за нею, а Ріта, звісно, слідом за Паоло. Дівчинка вже передчувала щось лихе. Вона перша побачила, що суперечка вирує навколо її черевичка.
— Зараз я його таки приміряю! — оголосила синьйора Матільда всьому збіговиську.
І, скинувши пантофлю, стала впихати свою слонячу ногу в черевичок.
— Великий палець уліз! — переможно сповістила вона. — А зараз, дивіться, і решта влізуть.
Тут раптом втрутилася синьйора Чечілія.
— Стій, що ти робиш? — закричала вона.
— Приміряю черевичка — за наказом твого чоловіка!
— Чи ти не бачиш, що це Рітин черевичок?! Що за безглузді жарти ви тут витинаєте?
Синьйор Мелетті роззявив рота і вкляк приголомшений.
Синьйора Матільда, навпаки, так зайшлася реготом, що мало не задихнулась із сміху, і якійсь добросердій сусідці довелося бігти по склянку води.
— Кінець кінцем поясниш ти мені, що тут діється? — закричала синьйора Чечілія, вхопивши чоловіка за плечі.
— Військова таємниця… — ледве промурмотів Хитромудрий Одіссей.
— Де ти знайшов цього черевика? І що це за комедія?
— Помовч. Не змушуй мене говорити!
Зрештою поліцейський отямився і, глянувши довкола з професійною суворістю, крикнув:
— Розійтись! Спектакль закінчено!
Перший, хто без заперечень послухався його, був Паоло. Він непомітно прослизнув у двір і накивав п'ятами. Ріта й собі хотіла втекти слідом за братом, але батько встиг схопити її за руку.
— Ану ж, ходімо додому та розберемось як слід! Ріта якось видерлась із батькових рук і сховалася за маму. Та ще нічого не розуміла і продовжувала обурюватися:
— Погляньте-но, як ця льоха попсувала черевичка нашої Ріти! Але нічого, сміється той, хто сміється останній!
В жертву науці
Синьйор Мелетті ще кілька хвилин розганяв цікавих і робив лад на сходах, а коли зійшов нагору до свого помешкання, то виявилося, що двері зачинено зсередини на ланцюжок.
— Відчини! — крикнув він дружині.— Іменем закону!
— Якого ще закону! Що ти хочеш з нею робити, з бідною дівчинкою?
— Ти краще у неї спитай, що вона накоїла! Спитай-но у неї, де і коли вона загубила свого черевичка! І впусти мене, а то всі сусіди почують.
Це переконало синьйору Чечілію. Вона зняла ланцюжок і прочинила двері. Проте, перш ніж впустити чоловіка, вона уважно подивилася на нього, намагаючись відгадати його наміри. Обличчя синьйора Мелетті було звичайне, хіба що, мабуть, трохи заклопотаніше, ніж завжди, але все-таки без помітних слідів божевілля.
— Добре, заходь. А ти перестань пхикати!
Останні слова стосувалися Ріти, яка невтішно ридала.
— Наша дочка — шпигунка! — вигукнув синьйор Мелетті. Він важко опустився на стілець і, розмахуючи черевичком, додав: — У мене є докази!
— Які докази? Дірки? Вони доводять тільки, що бідній Ріті давно пора купити нові черевички!
— Нічого ти не розумієш…
— А чого ж це я не розумію?
Синьйор Мелетті розказав усе, що стосувалося черевичка: як його знайдено в забороненій зоні, як запідозрено, буцімто марсіяни використовують дітей для збирання відомостей, як він, зрештою, ходив по будинках і приміряв черевичок.
— Я нітрохи не сумніваюся, — скінчив він, — що наша дочка працює на марсіян!
— Але ж це не марсіяни! — не витримала Ріта, витираючи сльози об мамину спідницю.
— Ось бачиш? — гаркнув Хитромудрий Одіссей. — Вона знає, хто вони. Отже, ти була там і бачила їх! І загубила черевичка, як виходила з космічного корабля.
— Але ж це не космічний корабель! — заперечила Ріта. — Це торт!
Мати відразу ж змінила позицію і негайно відважила дочці запотиличника.
— Я тобі покажу торт!
Синьйора Чечілія мала звичку спершу діяти, а потім думати. Ріта знову розридалася. Але цього разу вона плакала з образи, адже їй не хотіли вірити.
— Це торт, торт! — повторювала вона крізь сльози. — І зараз я вам докажу це! Ріта вибігла на балкон, батьки за нею. Там вона відсунула горщика з геранню і сказала:
— Ось він!
Це Паоло вигадав так сховати рештки шоколаду. Він загорнув його в газету, перев'язав шпагатом і підвісив до балкона.
Синьйора Чечілія дуже обережно потягла мотузку, неначе то був шнур від бомби. Нарешті пакунок піднято, блискавично розгорнено, і всі побачили, що там.
— Шоколад! — згодилася синьйора Чечілія, бо довіряла своєму носові. — Де ти його взяла?
— Хто тобі його дав? — наступав синьйор Мелетті.
— Ніхто мені його не давав. Він упав з неба! Одірвався від торта, перш ніж той сів на Монте Кукко.
Другий запотиличник довів, що мати не вірила жодному слову.
— Бачиш! — вигукнув синьйор Мелетті. — Вона на їхньому боці, захищає тих марсіян. Ще й вигадує різні побрехеньки, щоб виправдати наших ворогів. Тепер ти віриш, що вона шпигунка?
— Шпигунка чи ні — я не знаю, — відказала синьйора Чечілія. — А от що брехуха — це напевне. Але сама вона ніколи не вигадала б такого. Де Паоло? Справді, де це він подівся?
— Він утік, скориставшись метушнею! — здогадався синьйор Мелетті. — Але я його спіймаю! А зараз ходімо всі по штабу!
— Ти збожеволів! Моя дочка не піде до штабу!
— Зрозумій, Чечіліє, батьківщина в небезпеці! Навіть — чуєш? — все людство в небезпеці! Ми не можемо приховувати того, що знаємо!
— Ну, як може батьківщина бути в небезпеці через якийсь торт? — вигукнула Ріта, тупнувши ногою.
Мати пригостила її третім запотиличником і суворо додала:
— Мовчи, а то ще надаю! Зробимо так, — сказала вона, звертаючись до чоловіка. — Ти підеш до штабу і все розповіси. Хоч мені здається, що вони там тільки посміються. Але якщо командування схоче поговорити з Рітою, хай приходить сюди. Ріту я нікуди не пущу!
Синьйор Мелетті спробував був сперечатися з синьйорою Чечілією, хоч добре знав, що коли вона щось вирішувала, то вже не міняла своєї думки.
Тож і довелося йому повернутися до штабу з черевичком і пакунком шоколаду.
Діомед (себто вся група військових, цивільних та наукових авторитетів) вислухав його розповідь недовірливо.
— У дітей багата уява, — пробурчав генерал.
— Вони вдатні до вигадок, — додав полковник.
— Але це дійсно шмат шоколаду! — не здавався Хитромудрий Одіссей. Він, зрозуміло, радів, що Діомед не визнав його дочку шпигункою. З другого боку, йому було неприємно, що Ріту вважають за брехуху.
— А що скаже наука? — запитав генерал.
Професор Россі і професор Теренціо нахилились до шоколаду і понюхали цей речовий доказ.
— Ніщо не заважає нам припустити, що марсіяни вміють виготовляти шоколад, — мовив професор Россі.
— Ніщо не заважає нам припустити, що діти нашого хвацького поліцейського купили цей шоколад у найближчій кондитерській, — сказав професор Теренціо.
— Цей варіант відпадає! — заперечив синьйор Мелетті. — Дорогою я обійшов усі кондитерські. По-перше, ніхто в Трулло не продає шоколад такими великими шматками. По-друге, востаннє мої діти були в кондитерській минулого тижня. Вони купили дві жувальні гумки. Цей шоколад не з Трулло.
— Еге ж, він упав із неба, як та манна небесна! — глузливо зауважив професор Теренціо.
— То чи не скуштували б ви його, шановний колего? — запропонував професор Россі.
— Ні,— спокійно заперечив професор Теренціо, — краще ми зробимо хімічний аналіз. Якщо шоколад неземного походження, у ньому неодмінно виявляться якісь не відомі нам елементи.
— А мені здається, ви просто боїтеся скуштувати його! — заявив професор Россі.
Професор Теренціо грюкнув кулаком по столу і пополотнів:
— Я нічого не боюсь! Я лише турбуюся про інтереси науки!
— Але були лікарі, які прищеплювали собі страшні заразні хвороби! — відповів професор Россі.
— Це виклик! — гримнув професор Теренціо.
— Так, саме виклик! — підтвердив професор Россі і сполотнів у свою чергу.
— Зараз ми відкраємо два шматочки цього лиховісного шоколаду і з'їмо їх. Отоді й побачимо, йдеться про шоколад земний чи космічний.
Легеньке хвилювання перебігло обличчями присутніх.
— Синьйори, — спробував заспокоїти їх генерал, — вам не здається, що ви чините трохи нерозважно? Я не можу допустити, щоб такі два видатні вчені, як ви, жертвували життям заради…
— Але мені кинуто виклик! — гордо вигукнув професор Теренціо.
— Моя дочка, — втрутився синьйор Мелетті,— каже, що з'їла з півкілограма цього шоколаду, що він відмінної якості й легко засвоюється…
— Досить балачок! — рішуче сказав професор Россі. — Пора переходити до діла. Розпочинаймо експеримент.
По цих словах запала понура мовчанка. Затамувавши подих, присутні спостерігали, як обидва вчені, бліді, мов мерці, втупившись один одному в очі, готувалися з'їсти два крихітні шматочки загадкової речовини.
— Генерале, — мовив професор Россі, урочисто карбуючи слова, — спостерігайте уважно за тим, що станеться зараз. Може бути, що від нашого досліду залежить порятунок усього людства. Присутність на нашій планеті космічних загарбників, на мою думку, є набагато більша небезпека, ніж вибух атомної бомби. Чудово розуміючи все це, будучи при розумі і при здоров'ї, цілком усвідомлюючи, що…
Одне слово, професор Россі виголосив непогану промову. Він так її розтяг, що присутні стали перешіптуватися:
— Коли вже він з'їсть нарешті свій шоколад?
Потім настала черга виступати професорові Теренціо. Він довго розповідав про сонячну систему і про космос, згадав Данте, Галілея, Коперника і Ньютона, вказав зокрема на різницю між печерною людиною і професором Ейнштейном і взагалі висловив чимало великих ідей, що їх усі, до єдиного слова, магнітофонна стрічка зберегла для людей майбутнього.
І знову всі почали питати один одного:
— З'їдять вони нарешті свій шоколад чи не з'їдять? Мабуть, учені сподівалися, що генерал, у свою чергу, теж виголосить довжелезну промову, але генерал мовчав.
Учені, витріщившись один на одного, неначе фехтувальники у вирішальну мить смертельної дуелі, піднесли до вуст шматочки шоколаду і надзвичайно обережно поклали їх на кінчик язика.
Учені закрили рота.
Пожували.
Проковтнули.
Заклякли, мов статуї у міському парку. Раптом гримаса спотворила обличчя професора Россі. Точнісінько така гримаса, як у дзеркалі, з'явилась на обличчі професора Теренціо.
— Не смакує? — запитав синьйор Мелетті, нітрохи не відчуваючи урочистості моменту.
Усі обурено засичали на нього:
— Т-с-с-с!
— Мугир! — пробурчав собі під ніс генерал. І, звертаючись до учених, сказав: — Ну, то й що ж, синьйори? Ми чекаємо.
— Я відчуваю, — промимрив професор Россі, — наче ядуху…
— А я вже зовсім задихаюся… — прошепотів професор Теренціо.
— Мабуть… мабуть, цей шоколад… — почав професор Россі.
— Отруєний! — закінчив професор Теренціо.
— Негайно! — наказав генерал.1— Викличте швидку допомогу! Треба терміново відвезти їх до найближчої лікарні!
— Пробі! — зарепетував синьйор Мелетті.