Гавкотіння було таке люте — мабуть, один напасник сів на даху. А втім, на якому даху? Марко й гадки не мав про те, де він перебуває. Його стара червона піжама висіла на спинці крісла. Марко подивився на себе. Він був у блакитній піжамі. Хтось заніс його в цю кімнату, роздяг і поклав спати, а він нічого й не чув. Це його не дивувало: адже не раз він прокидався тоді, коли у вікно його кімнати на п'ятому поверсі в Тестаччо світило сонце, хоча хвилину тому — принаймні так йому здавалося — вони з дідусем сиділи в кухні й грали в карти. Ліжко було м'яке, кімната чиста й охайна, на нічному столику стояв телефон. Марко простяг руку и мимоволі погладив трубку. Шкода, що нема кому телефонувати!
Несамовито гавкаючи, архіпси гасали дахом. Поки тривав напад, про сон не було чого й думати.
— Чому цих тварюк не постріляють з рушниць чи зеніток? — буркотів до себе Марко, взуваючи пантофлі.
Відчинивши двері, Марко опинився в другій кімнаті, схожій на першу. І там теж стояло незастелене ліжко, мабуть, у ньому спав Маркус, однак його тут не було.
— Маркусе! — гукнув Марко, вийшовши в коридор. На цьому поверху було тільки дві кімнати. Дерев'яні сходи провадили до залу, що, очевидно, займав весь перший поверх.
— Маркусе! — ще раз гукнув Марко.
Цього разу він почув свій голос, але йому ніхто не відповів.
Хіба робот уміє плести?
Марко зайшов у зал, походив між кріслами й канапами, взяв з вази яблуко і скуштував його. На стіні був прибитий білий екран. В нижньому кутку — чорна кнопка, видно, для виклику. Марко натиснув кнопку, і екран засвітився, на ньому виникли потворні обриси архіпсів, що зграями шугали над містом.
— Вони вже відлітають, — пролунав голос.
Марко вмить обернувся. Поруч стояв робот, одягнений у жовтий халат. Він дивився на хлопця променистими очима й усміхався. В руках у нього було… Якби перед Марком стояв не робот, а бабуся, він сказав би, що то плетиво.
— Це я плету собі звуконепроникний шолом, — добродушно пояснив робот, зауваживши, куди зиркає Марко. — Якщо архіпси налетять знову, я не чутиму гавкоту. Проте сподіваюся, що більше вони сюди не завітають.
— То нащо ти плетеш?
— Я не звик сидіти без діла. Я хатній робот, а в цьому домі роботи обмаль. Зрештою мені до вподоби плести. Ви серенієць, правда? Вибачте мою нескромність. Мені про все розповів ваш друг. Ви спали так твердо, що нам довелося самим вас роздягти й покласти в ліжко.
— Де подівся Маркус?
— Не знаю. Він пішов, сказавши, що, мабуть, не повернеться. І загадав приготувати вам сніданок.
"Оце маєш! — подумав Марко. — 3 рук хлопчиська потрапити в руки робота. Перекидають мене, мов м'ячика!"
Залюбки балакаючи, робот плів собі далі.
— Це Маркусів будинок? — спитав Марко.
— О, ні! Це мій. їх у мене з десяток буде. Люди приїжджають і від'їжджають, а я мешкаю тут постійно, підтримую скрізь лад. Як по-твоєму, маю я право вважати їх своїми?
"Напад архіпсів закінчився, — пролунав тієї миті голос із телевізора. — Слухайте концерт на каструлях і глечиках".
Марко крутнув вимикач, і в кімнаті знову запала тиша. Та робот зненацька її порушив.
— Ви б іще лягли та поспали, — мовив він. — Видно, що ви призвичаїлися спати вночі. У нас, щоб ви знали, всі сплять і гуляють коли кому забагнеться.
— А коли ж ви працюєте? — спитав Марко.
— Коли маємо охоту, — відповів робот. — Робота у нас — справа добровільна, як і дозвілля. Звісно, не для роботів. Ми для того створені, щоб працювати і вдень і вночі. Та праця дає нам багато радощів, бо ж ми до неї пристосовані. А люди збавляють час, як їм заманеться.
— З чого ж вони живуть?
— Громадські їдальні завжди відчинені,— здивовано сказав робот.
— А хто готує їжу?
— Машини. Все роблять машини. Це такі чудові машини, що не потребують нагляду: самі будують житла, шиють черевики, настроюють телевізори, миють посуд. Конкурують з нами, роботами.
Марко позіхнув.
— Послухайте мене, — мовив робот. — Ідіть спати. Якщо сон вас не візьме, то наберіть телефоном число 17. Вам розкажуть безліч чудесних казок.
Казка по телефону
Спонукуваний більше цікавістю, аніж дрімотою, Марко вернувся в свою кімнату, набрав число 17 і прихилив трубку до вуха.
"Жив собі якось одноногий принц, — заговорив голос. — Королева, принцова мати, загубила свою голову і, шукаючи її, поперевертала догори ногами всі шафи та комоди. А король тільки посміхався, бо голова його була на місці. Та він тільки й мав, що голову й трішки шиї, а більше нічого: ані піджака, ані штанів. Перший міністр мав досить жалюгідний вигляд, бо не було на його обличчі нічого, крім носа, а замість тіла — одна жилетка…"
— Ну й казка, — буркнув Марко, повісивши трубку. А зрештою, що мені до того? Краще піду погуляю.
— Вернетесь ночувати? — запитав робот, визираючи з дверей кухні.
— Я й сам не знаю.
— Якщо ви повернетесь, я збережу за вами кімнату. А втім, вільну кімнату ви здибаєте повсюди.
Марко задумався.
— Ні, треба мати свою адресу, — вирішив Марко, — в цій країні, де всі кудись зникають, змінюють імена, я теж можу загубитися.
Робот подав йому папірець, на якрму була написана адреса: вул. Серени, номер 57451.
— Вулиця Серени?!
— На вашу честь, звісно. Нова вивіска була прибита через десять хвилин після вашого приїзду.
Марко вийшов. Як уночі, так і вдень у місті вирувало життя. Повітря однаково було тепле й духмяне. Вуличний транспорт не порушував тиші. Опинившись на самоті серед безіменних людей, вулиць і майданів з тимчасовими назвами, покинутий навіть малим проводирем, що першого дня втаємничив його в загадки цього міста, Марко спинився в розпачі.
— Що діяти? Куди йти? Чого мене тут тримають? Якщо мене сюди привели, то чому не допитують, не наглядають за мною, ні про що не питають?
Марко охоче звернувся б до кого-небудь за порадою. Та до кого? Не було видно ані поліцейських, ані регулювальників вуличного руху, ані людей в уніформі, схожих на представників влади. Правда, він міг би зупинити будь-якого перехожого, приміром, отого, в смугастій піжамі, що їхав спиною до нього на рухомому тротуарі, й сказати йому: "Слухайте-но, поясніть, що зі мною сталося?!" Та той тільки зарегочеться або ж попросить украсти для нього сигару.
Ця думка його розважила.
— А може, спробувати що-небудь вкрасти? Аби подивитися, що з того вийде.
Десять хвилин він ніяк не міг зважитися, і коли, підступивши до кіоска, взяв газету, то серце його шалено калатало, а руки обважніли, мов налиті свинцем, і не хотіли слухатися: схопивши газету, Марко зараз же її впустив.
— Прошу…
Якась пані підхопила газету й подала йому.
— Ні… — мимрив Марко. — Ні… Ні, це не моя.
— Отакої! Я ж добре бачила, що це ви її впустили.
— Я… — і Марко почервонів мов рак. — Але ж, пані, ви помиляєтеся.
Обливаючись циганським потом, Марко стрибнув з рухомого тротуару і прожогом кинувся в першу ж крамницю.
— Добридень, — чемно привітав його робот, вклоняючись, як справжній продавець. — Чим можу служити?
— Правду казати…
Марко озирнувся навколо. Він попав у крамницю капелюхів.
— Я помилився, — промовив він, — я гадав, що тут продають іграшки.
— Мені дуже жаль, пане, — відповів засмучено робот, — але ми продаємо лише капелюхи. Візьміть собі капелюх. Він вам стане в пригоді, коли доведеться вітатися з друзями здаля. Гляньте на цей бриль із дзеркальцем для заднього спостереження і внутрішнім радіоприймачем. Ви собі йдете, слухаєте гарну музику, і вона вас бадьорить. А може, ви волієте іншого капелюха з маленьким роботом-масажистом, який вам чухатиме потилицю, коли вас думки обсядуть?
Крамниця іграшок
Збентежений Марко позадкував до дверей. Та робот виявився заповзятливим продавцем і не хотів його відпускати.
— Пожалійте мене, — умовляв він. — Візьміть хоч цього циліндра. Ходитимете в ньому до театру.
— Мені треба іграшки, — вперто повторив Марко. Робот глянув на нього докірливо.
— Другий магазин праворуч, — мовив він тремтячим голосом і зник у глибині крамниці. Коли Марко виходив, йому здалося, що хтось схлипує.
У крамниці іграшок було принаймні з десяток вітрин, звісно без шибок. Марко зупинився і з поважним виглядом почав роздивлятися вітрини. Раптом з крамниці вийшов робот, узяв Марка за руку й сказав:
— Будьте ласкаві, заходьте всередину. Побачите, який у нас великий вибір. На вітринах майже нічого немає.
Робот запрошував так наполегливо, що Маркові несила було опиратися.
— Я б хотів що-небудь дешевеньке, — мовив він.
— Це неможливо, — засміявся робот. — У нас усі речі найвищого гатунку. Бачите, крамниця вся вщерть заповнена. А скільки ще у підвалах!
— Але я… — промимрив Марко, — я не маю грошей.
— Певно, що не маєте! — вигукнув ображений робот. — Хіба я не знаю? Вже п'ятдесят років ми продаємо задарма, так, п'ятдесят років, любий мій, не беремо від наших покупців ані шага. Почекайте хвилинку.
І притьмом кинувся на вулицю. Якийсь перехожий намагався з рухомого тротуару схопити автоматичну ляльку, але не зміг дістати. Робот узяв ляльку, наздогнав перехожого, подав її, вклонився і, махаючи на прощання рукою, вигукнув:
— Дякую! Дякую! Приходьте ще! Будемо раді вам прислужитися.
— Хто він такий? — спитав Марко. — Якесь велике цабе?
— Я його не знаю, — відповів робот. — Бачу тільки, що в нього руки короткі.
— Але ж він хотів поцупити ляльку, а ви йому допомогли! Добре ви дбаєте за інтереси фірми…
Робот залився реготом.
— Ви, мабуть, з села, що нічого не тямите. Однак тепер і в селі такі самі крамниці. Ага, розумію: ви той серенієць, про якого передавали вчора увечері по радіо! Яка честь для мене, для нас, для фірми! Дорогий і вельмишановний гостю, ви звідси не вийдете, доки не спорожните всі полиці.
— Я вам кажу, що не маю чим заплатити.
— Заплатити? Чому ж би то ви, приїхавши здалека, мусили платити, коли всі беруть задарма? Ідіть вибирайте.
Марко завагався.
— Вибирайте. Вам до вподоби цей коник-гойдалка?
— Е, ні, дякую! Досить мені цих коників-гойдалок! Якщо ви так уже наполягаєте, то дайте мені електричний поїзд… І ще отой кіноапарат… І ще дайте мені…
Робот, захоплено ойкаючи, бігав по крамниці, хапав речі, на які показував пальцем Марко, і складав йому біля ніг.
— Ось моя адреса, — нарешті мовив Марко, показуючи роботові папірець. — Пришліть усе це до вечора.
— Та візьміть що-небудь іще! Благаю вас, уклінно прошу вас.