Гадаю, що ні літній, ні осінній, ні зимовий місяць уже більше не посвітить їм до танцю.
Місіс Фейрфакс кинула плести й, зачудовано звівши брови, дослухалася, про що ми балакаємо.
— Гаразд, — провадив далі містер Рочестер, — коли вже у вас немає батьків, то все ж мусить бути якась рідня: дядьки або тітки.
— Немає, принаймні я їх не зустрічала.
— Де ваш дім?
— У мене нема ніякого дому.
— А де ж живуть ваші брати й сестри?
— Нема в мене ні братів, ні сестер.
— Хто ж порадив вам приїхати сюди?
— Я послала оголошення до газети, а місіс Фейрфакс відгукнулась на нього.
— Так, — потвердила добра старенька, яка набагато краще розуміла цю частину розмови, — я щоденно дякую провидінню за те, що воно допомогло мені знайти її. Товариство міс Ейр для мене неоціненне, а для Аделі вона добра і уважна вчителька.
— Не обтяжуйте себе, розписуючи її, — відрубав містер Рочестер, — похвальбою мене не переконаєте, я й сам складу про неї власну думку. Вона почала з того, що звалила мого коня.
— Як це, сер? — розгублено запитала місіс Фейрфакс.
— Я повинен подякувати їй за цей вивих. Вдова була зовсім спантеличена.
— Ви коли-небудь жили в місті, міс Ейр?
— Ні, сер.
— А в товаристві коли-небудь бували?
— Ні, сер: досі я була в товаристві учнів та вчителів Ловуда, а тепер — тільки мешканців Торнфілда.
— Ви багато читали?
— Лише ті книги, що випадково потрапляли мені до рук, та й то небагато, і вони були не дуже вчені.
— Ви жили черницею і, безперечно, добряче вимуштрувані у всіх релігійних обрядах: адже Броклґерст, що, як я розумію, є директором Ловуда — священик, правда?
— Так, сер.
— І ви, дівчатка, певне, обожнювали його, як жіночий монастир звичайно обожнює свого настоятеля.
— Оце вже ні!
— Дивись, які ви черстві! Ні! Як же це так: послушниця — і не обожнює свого настоятеля! Так це ж блюзнірство!
— Я не любила містера Броклґерста, і не тільки я. Він жорстокий чоловік, такий щедрий на гучне слово, а пхав носа в усякі дрібниці: він велів обстригати нам коси, а задля економії купував для нас такі погані голки й нитки, що ними не можна було шити.
— Не дуже мудра економія, — зауважила місіс Фейрфакс, яка знов зрозуміла, про що йдеться.
— Оце й уся його провина? — запитав містер Рочестер.
— Коли він розпоряджався харчами, — це ще поки не було призначено комітет, — то морив нас голодом; він нас зануджував довжелезними проповідями та вечірніми читаннями зі своїх власних книг про грішників, які вмирали наглою смертю або діставали інші страшні покари, після такого ми боялися йти спати.
— Скільки вам було років, коли вас віддали до Ловуда?
— Близько десяти.
— І ви жили там вісім років, отже, тепер вам вісімнадцять? Я кивнула головою.
— Арифметика, як бачите, — річ корисна: без неї я б навряд чи спромігся вгадати ваш вік. А його особливо важко вгадати, коли бачиш на молодому обличчі такий поважний вираз, як оце у вас. Гаразд, чого ж вас навчили в Ловуді? Ви вмієте грати на роялі?
— Трошки.
— Авжеж, усі так відповідають. А тепер ідіть у бібліотеку, — я маю на увазі, будьте ласкаві. (Вибачайте за наказовий тон: я звик говорити "зробіть", звик до того, що мене слухаються, і не збираюсь міняти усталених звичок через одного нового пожильця). Отож ідіть до бібліотеки, та прихопіть із собою свічку; залишіть двері розчиненими, сядьте за рояль і що-небудь заграйте.
І я пішла, скорившись його наказові.
— Досить! — гукнув він за кілька хвилин. — Ви й справді граєте "трошки", — я це вже чую. Як і кожна англійська школярка, може, ледь краще, але все ж поганенько.
Я закрила рояль і вернулась до гурту. А містер Рочестер провадив далі:
— Сьогодні вранці Адель показувала мені деякі малюнки й сказала, що то ваші. Не знаю, чи тільки ваші: либонь, вам допомагав якийсь художник.
— А от же й ні! — вигукнула я.
— О! Це зачепило вашу гордість! Що ж, тоді несіть сюди вашу папку, якщо ви поручитеся за те, що її вміст — тільки ваші власні твори. Але якщо ви непевні цього, то краще помовчте: я відразу розпізнаю підробку.
— Тоді я мовчу, а ви самі судитимете, сер. І я принесла папку з бібліотеки.
— Присуньте стіл! — наказав він, і я підкотила стола до канапи; Адель і місіс Фейрфакс й собі підступили.
— Не товчіться тут! — кинув містер Рочестер. — Заберете від мене малюнки, коли я їх усі роздивлюся, не затуляйте своїми головами!
Він довго й уважно розглядав кожен ескіз і кожен малюнок. Три аркуші він відклав убік, решту недбало одсунув від себе.
— Заберіть їх на другий стіл, місіс Фейрфакс, — буркнув він, — і дивіться на них з Аделлю, а ви, — він глянув на мене, — сядьте на своє місце: будете відповідати на мої запитання. Я бачу, що всі оці картини пороблено однією рукою. Скажіть: це ваша рука?
— Так, сер, моя.
— Коли ви все встигли? Адже на це потрібен час і до того ж якась уява.
— Я понамальовувала їх протягом двох останніх канікул, які я звичайно проводила в Ловуді, тоді я була вільна від усякої іншої роботи.
— А звідки брали сюжети?
— З голови.
— З тієї, що я оце бачу на ваших плечах?
— Так, сер.
— А чи знайдуться в ній іще подібні думки?
— Гадаю, що так, вірніше, сподіваюсь. Він знов розклав перед собою малюнки і почав удруге їх розглядати.
Поки він отак зайнятий, читачу, я тобі розкажу, що то за картини. Та найперше я повинна остерегти тебе, що в них немає нічого визначного. Сюжети справді постали в моїй уяві, я їх побачила своїм внутрішнім зором і спробувала відбити на папері. Вони були дуже яскраві, та моя рука не змогла підтримати уяву — в усякому разі, вона спромоглася лише на блідий відбиток того, що я уявляла.
Малюнки були намальовані аквареллю. На першому низькі й синювато-багряні хмари зависли над розбурханим морем; вся далина губилась у півтемряві, чіткіше проступав тільки передній план, тобто найближчі вали; суходолу зовсім не було видно. Один-однісінький промінь рельєфно вихоплював обриси напівзатопленої щогли, на якій сидів баклан, темний, великий, із забризканими піною крилами; в дзьобі він тримав золотий браслет, оздоблений коштовними каменями, що його я зобразила такими яскравими фарбами, які тільки змогла дати мені моя палітра, і так чітко, як тільки дозволяв мій олівець. Під щоглою з птахом крізь зелену воду проглядало тіло потопельниці; з усього тіла чітко видніла тільки гарна рука, з якої змито або здерто браслета.
На передньому плані другої картини здіймалася вершина пагорба, де вітер хилив траву й гнав листя. А поза нею і над нею розкинулась темно-синя, — як буває смерком, — просторінь неба. На тлі неба з-за пагорба видніла до пояса постать жінки, подана в таких туманних і м'яких барвах, які я тільки спромоглася дібрати. Затьмарене чоло увінчувала зірка, риси обличчя проглядали мов крізь імлу: темні очі дико блищали, коси тіняво спадали на плечі, ніби розірвана бурею чи блискавкою темна хмара. На шию лягав подібний до місячного сяйва блідий відблиск; цей відблиск осявав і низку прозорих хмарок, з-поміж яких уставала ця Вечірня Зоря.
На третій картині айсберговий шпиль стримів у полярне зимове небо. Північне сяйво густо повистромлювало свої туманні списи над обрієм. Це було далеке тло, а на передньому плані вимальовувалася прихилена до айсберга велетенська голова. Дві прозорі руки тримали перед обличчям чорний серпанок, крізь який проглядало тільки чоло, безкровне, біле як кістка, та запале око, пильне, бездумне, із застиглим розпачем. А над скронями в складках чорного тюрбана, хистке і прозоре, наче хмарина, світилося півколо білого полум'я, оправлене зловісними криваво-червоними спалахами. Цей блідий півмісяць був "Подобою царської корони", а те, що він увінчував, — "Формою, позбавленою форми".
— Скажіть, ви були щасливі, коли малювали ці картини? — раптом запитав містер Рочестер.
— Так, сер, щаслива: я була заглиблена в роботу. Одне слово, малюючи їх, я переживала дуже велику радість.
— Щось це мені небагато з'ясовує. Коли вірити вашій розповіді, ви зазнали дуже мало радості в житті. Гадаю, що ви просто перебували в фантастичному світі художника, добираючи всі оці дивні образи і барви. І скільки ви сиділи над ними щодня?
— Я не мала ніякої іншої роботи, адже були канікули, тож сиділа над ними зранку й до обіду, від обіду до вечора — довгі літні дні ще дужче мене підохочували сидіти.
— І ви були задоволені наслідками своєї ретельної праці?
— Анітрохи. Мене мучила розбіжність між задумом і витвором рук. В усякому разі, я уявила собі таке, чого потім не спромоглася зобразити на папері.
— Це не зовсім так: ви впіймали тінь своєї думки, але, мабуть, не більше. Вам
забракло хисту й знань митця, щоб передати її повністю, проте мушу зауважити: як на школярку, то малюнки дуже своєрідні. Сюжети, щоправда, взяті з казок. Але ті очі, що у Вечірньої Зорі, ви десь, певно, бачили уві сні. Як це вони у вас вийшли такі ясні й зовсім не блискучі? Так, наче зоря, що над ними, загасила їхній блиск. Що таїть у собі оця їхня сувора глибінь? Хто навчив вас малювати вітер? Ось тут відчувається, що він дме високо в небі, а не тільки на вершині пагорба. А де ви бачили Латмос? Бо це таки Латмос! Нате, заберіть ваші малюнки.
Щойно я зав'язала шнурочки на папці, як він, зиркнувши на свій годинник, сказав напрямки:
— Що ви собі думаєте, міс Ейр? Уже дев'ята година, а Адель іще не спить. Забирайте її мерщій в ліжко.
Перше ніж залишити кімнату, Адель підійшла й поцілувала його. Він терпляче витримав ці пестощі, однак, видно, вони його не дуже зворушили: навіть Пілот, мабуть, повівся б привітніше.
— А тепер побажаю всім вам на добраніч, — мовив він, змахнувши рукою в напрямку дверей, на знак того, що стомився од нашого товариства і відпускає нас. Місіс Фейрфакс згорнула своє плетиво, я забрала свою папку, ми йому вклонилися — він холодно кивнув нам у відповідь — і вийшли з кімнати.
— А ви казали, місіс Фейрфакс, що містер Рочестер нічим не особливий, — зауважила я, коли, поклавши Адель у ліжко, знов зайшла до її кімнати.
— Що ж у ньому особливого?
— Мені здається, він дуже примхливий і крутий на вдачу.
— Атож, новій людині він видається саме таким, та я вже звикла до його манер і ніколи над цим не задумуюсь, та коли в нього і є якісь особливості у вдачі, то їх можна вибачити.
— Чому?
— Почасти тому, що такий він уже є, — а ніхто з нас не може змінити своєї вдачі, — а почасти й тому, що у нього в голові всякі болісні думи, що, певна річ, мучать його і виводять з рівноваги.
— Які саме?
— Найперше родинні клопоти.
— Таж у нього немає родини.
— Тепер немає, а колись була… вірніше, були родичі.