Я ввійшов і несміливо спинився коло порога. У вікно заглядало сумне осіннє сонце. Батько сидів у своєму кріслі перед портретом матері і не повертався до мене. Я чув тривожний стукіт власного серця.
Нарешті він повернувся. Я підвів очі і відразу ж спустив їх додолу. Обличчя батька здалося мені страшним. Минуло з півхвилини, і протягом цього часу я почував на собі важкий і непорушний, гнітючий погляд.
– Ти взяв у сестри ляльку?
Ці слова упали раптом на мене так виразно й гостро, що я здригнувся.
– Так, – відповів я тихо.
– А знаєш ти, що це – подарунок матері, який ти мусиш шанувати як святиню?.. Ти украв її?..
– Ні,– сказав я, підводячи голову.
– Як ні? – скрикнув раптом батько, відштовхуючи крісло. – Ти украв її і відніс… Кому ти відніс її? Кажи!
Він швидко підійшов до мене і поклав мені на плече важку руку. Я з зусиллям підвів голову і глянув угору. Батькове обличчя було бліде. Я ввесь зіщулився.
– Ну, чого ж ти?.. Кажи! – і рука його ще дужче стисла моє плече.
– Н-не скажу! – відповів я тихо.
– Ні, скажеш! – відрубав батько, і в голосі його пролунала погроза.
– Не скажу, – прошепотів я ще тихше.
– Скажеш, скажеш!
Він повторював це слово придушеним голосом, наче воно виривалося у нього з болем та зусиллям. Я відчував, як тремтить його рука, і все нижче схиляв голову; сльози одна по одній капали з моїх очей на підлогу, та я все повторював ледь чутно:
– Ні, не скажу… ніколи, ніколи не скажу вам… Нізащо!
Цієї хвилини в мені виявився син мого батька. Він не добився б від мене іншої відповіді найстрашнішими муками. У моїх грудях назустріч його погрозам здіймалось усвідомлене зневажене почуття дитини, яку покинули, і якась жагуча любов до тих, хто приголубив мене там, у старій каплиці.
Батько важко зітхнув. Я зіщулився ще дужче, гіркі сльози пекли мої щоки. Я чекав.
Я знав, що він страшенно запальний, що цієї хвилини він шаленіє. Що він зробить зі мною? Але мені тепер здається, що я боявся не цього… Навіть цієї страшної хвилини я любив батька і разом з тим почував, що він зараз своїм шаленим насиллям розіб'є мою любов вщент. Тепер я зовсім перестав боятися. Здається, я чекав і жадав, щоб катастрофа нарешті вибухнула… Якщо так… нехай… тим краще – так, тим краще.
Батько знову важко зітхнув. Чи опанував він сам цією несамовитістю, що охопила його, я й досі не знаю. Але в цю критичну хвилину за відчиненим вікном пролунав раптом різкий голос Тибурція:
– Еге-ге!.. Мій бідний маленький друг… "Тибурцій прийшов!" – майнуло в моїй голові, але навіть почувши, як затремтіла рука батька на моєму плечі, я не уявляв собі, щоб поява Тибурція або ще якісь зовнішні обставини могли постати між мною і батьком, могли відхилити те, що я вважав неминучим.
У той час Тибурцій швидко відчинив вхідні двері і, зупинившись на порозі, в одну мить оглянув нас обох своїми гострими, рисячими очима.
– Ге-ге! Бачу молодого друга у дуже прикрому становищі.
Батько зустрів його суворим і здивованим поглядом, але Тибурцій витримав той погляд спокійно. Тепер Тибурцій був серйозний, не кривив обличчя, очі його дивилися особливо сумно.
– Пане суддя! – заговорив він м'яко. – Ви людина справедлива… відпустіть дитину! Малий був у "поганому товаристві", але бачить бог, він не зробив нічого поганого, а якщо його серце лежить до моїх обідраних бідолах, то, клянусь, краще накажіть мене повісити, але я не дозволю, щоб хлопчик потерпів через це. Ось твоя лялька, малий…
Він розв'язав вузлик і вийняв звідти ляльку. Рука батька, що стискала моє плече, ослабла. На обличчі з'явився подив.
– Що це значить? – спитав він нарешті.
– Відпустіть хлопчика, – повторив Тибурцій, і його широка рука любовно погладила мою похилену голову. – Ви нічого не дізнаєтеся від нього погрозами, а проте, я охоче розповім вам усе, що ви хочете знати… Вийдімо, пане суддя, до іншої кімнати.
Батько, дивлячись на Тибурція здивованими очима, послухався. Обидва вони вийшли, а я лишився пригнічений почуттями, що переповнювали моє серце. Цієї хвилини я нічого не міг усвідомити. Був лише маленький хлопчик, в серці якого сколихнули два різних почуття: гнів і любов, так сильно, що це серце скаламутилося. Цей хлопчик був я, і мені самого себе було немовбито шкода. Та ще були два голоси, неясні, але жваві, що лунали за дверима…
Я все ще стояв непорушно, коли двері з кабінету відчинилися і увійшли обидва співбесідники. Я знову почув на своїй голові чиюсь руку і здригнувся. То рука батька ніжно гладила моє волосся.
Тибурцій взяв мене на руки і посадив у присутності батька до себе на коліна.
– Приходь до нас, – сказав він, – батько тебе відпустив попрощатися із моєю дівчинкою. Вона… вона вмерла.
Голос Тибурція затремтів, він чудно заморгав очима, але відразу встав, поставив мене на підлогу, випростався і швидко пішов з кімнати.
Я запитливо підвів очі на батька. Тепер переді мною стояла інша людина, та саме в цій людині я знайшов щось рідне, чого даремно шукав раніше. Він дивився на мене своїм звичайним замисленим поглядом, але тепер у цьому погляді видно було відтінок здивування і нібито запитання. Здавалось, буря, яка тільки-но пронеслася над нами обома, розвіяла важкий туман, що навис над душею батька. І батько лише тепер почав пізнавати в мені знайомі риси свого рідного сина.
Я довірливо взяв його руку і сказав:
– Адже я не украв… Соня сама дала мені тимчасово.
– Та-ак, – відповів він задумливо, – я знаю… Я винний перед тобою, хлопчику, і ти постараєшся коли-небудь забути про це, правда?
Я хутко схопив його руку й почав цілувати. Я знав, що тепер ніколи вже він не буде дивитися на мене тими страшними очима, якими дивився кілька хвилин тому, і так довго стримувана любов линула цілим потоком в моє серце. Тепер я його вже не боявся.
– Ти відпустиш мене тепер на гору? – спитав я, згадавши раптом запрошення Тибурція.
– Та-ак… Іди, іди, хлопчику, попрощайся! – ласкаво промовив він, все ще з відтінком подиву в голосі. Та, проте, почекай… будь ласка, хлопчику, зажди трохи.
Він пішов у свою спальню і через хвилину, вийшовши звідти, сунув мені в руку кілька папірців.
– Передай це… Тибурцію. Скажи, що я ласкаво прошу його… зрозумів?.. Ласкаво прошу взяти ці гроші… від тебе… Ти зрозумів?.. Та ще скажи, якщо він знає одного тут… Федоровича, то нехай скаже, що цьому Федоровичу краще піти з нашого міста… Тепер іди, хлопчику, іди швидше!..
Я наздогнав Тибурція вже на горі, захекавшись, нескладно виконав доручення батька.
– Ласкаво просить… батько… – і я почав совати йому в руку передані батьком гроші.
Я не дивився йому в обличчя. Гроші він узяв і похмуро вислухав дальше доручення щодо Федоровича.
У підземеллі, в темному кутку, на лаві лежала Маруся. Слово "смерть" не має ще зрозумілого значення для дитини, і гіркі сльози лише тепер, коли я побачив це бездушне тільце, стиснули мені горло. Моя маленька приятелька лежала серйозна і сумна, з зажуреним витягнутим личком. Закриті очі трохи запали і ще дужче відтінилися синявою. Ротик трохи розкрився з виразом дитячої туги. Маруся наче відповідала цією гримаскою на наші сльози. "Професор" стояв у головах і байдужливо хитав головою. Хтось у кутку стукав сокирою, готуючи труну з старих дощок, зірваних з даху каплиці. Марусю убирали осінніми квітами. Валек спав у кутку, здригаючись уві сні всім тілом, і час від часу нервово схлипував.
ЗАКІНЧЕННЯ
Незабаром після описаних подій члени "поганого товариства" розвіялись у різні сторони. Тибурцій і Валек зовсім несподівано зникли, і ніхто не міг сказати, куди вони подались тепер, як ніхто не знає, звідки вони прийшли в наше місто.
Стара каплиця дуже потерпіла від часу. Спочатку у неї провалився дах, продавивши стелю підземелля. Потім навколо каплиці почали утворюватися обвали, і вона зробилася ще похмурішою; ще голосніше виють в ній пугачі, а вогні на могилах темними осінніми ночами спалахують синім зловісним світлом.
Тільки одна могила, обгороджена парканчиком, щовесни зеленіла свіжим дерном, рясніла квітами. Ми з Сонею, а іноді навіть з батьком, відвідували цю могилу; ми любили сидіти на ній у затінку лопотливої берези, проти міста, що тихо виблискувало в тумані. Тут ми з сестрою разом читали, думали, ділилися своїми першими молодими думками, першими планами крилатої і чесної юності.
Коли ж надійшов час і нам залишити тихе рідне місто, тут же, в останній день, ми обоє, сповнені життя і надії, виголошували над маленькою могилкою свої обітниці.