Хто каже: хвора вона, а то подейкують: так ніби вона в нього за коханку живе. Звісно, народ базікає... А мені згадалося, що вона казала: "Померти мені у своїх хочеться". І так мені цікаво стало... І не те, що цікаво, а, просто сказати, потягло. Сходжу, думаю, побачу її. Від мене вона зла не бачила, а я на неї зла не пам'ятаю. Сходжу лишень...
Пішов,— добрі люди дорогу показали; а жила вона край міста. Домок маленький, дверці низенькі. Увійшов я до засланого до того, дивлюсь: чисто в нього, кімната світла, в кутку ліжко стоїть, і завіскою куток відгороджено. Книжок багато на столі, на полицях... А поряд майстерня малесенька, там на лавці друга постіль покладена.
Як увійшов я,— вона на постелі сиділа, шаллю обгорнута і ноги під себе підгорнула,— шиє щось. А засланий... Рязанцев пан на прізвище... поруч на лавці сидить, у книжці їй щось вичитує. В окулярах, чоловік, видно, сурйозний. Шиє вона, а сама слухає. Стукнув я дверима, вона як побачила, підвелася, за руку його схопила, та так і завмерла. Очі великі, темні та страшні... ну, все, як і перше бувало, тільки ще блідішою з лиця мені здалася. За руку його міцно стиснула,— він злякався, до неї кинувся: "Що, каже, з вами, заспокойтесь!" А сам мене не бачить. Потім випустила вона руку його,— з постелі встати хоче. "Прощайте,— каже йому,— видно, їм для мене й смерті хорошої шкода". Тут і він обернувся, побачив мене,— як схопиться на ноги. Думав я,— кинеться... уб'є, чого доброго. Чоловік, до того ж, високий на зріст, здоровий...
Вони, знаєте, подумали так, що знов це по неї приїхали... Тільки бачить він,— стою я й сам ні живий ні мертвий, та й один. Повернувся до неї, взяв за руку. "Заспокойтесь, каже. А вам, питає, кавалер, що тут власне треба?.. Чого завітали?"
Я пояснив, що, мовляв, нічого мені не треба, а так прийшов, сам по собі. Як віз, мовляв, панночку, і були вони хворі, то довідатись прийшов... Ну, він обм'як. А вона все така ж сердита, кипить уся. І за що б, здається? Іванов, звісно, чоловік нечемний. Так я ж за неї заступався.
Розібрав він, в чому річ, засміявся до неї. "Ну, от бачите, каже, я ж вам казав". Я так зрозумів, що в них була розмова про мене... Про дорогу вона, видно, розповідала.
— Вибачте, кажу, якщо налякав вас... Невчасно, чи що... То я й піду. Прощайте, мовляв, не згадуйте лихом, добром, видно, не згадаєте.
Устав він, в лице мені подивився й руку подає.
— Ось що, каже, поїдете назад, вільно буде, — заходьте, коли хочете.— А вона дивиться на нас та усміхається по-своєму, недобре.
— Не розумію я, каже, чого йому заходити? І нащо кличете? — А він їй:— Нічого, нічого! Нехай зайде, якщо сам знову схоче... Заходьте, заходьте, нічого!
Не все я, признатися, збагнув, що вони тут іще говорили. Ви ж бо, пани, мудровано іноді проміж себе розмовляєте... А цікаво. Якби отак зостатись, послухати... ну, мені ніяково,— коли б чого не подумали. Пішов.
Ну, тільки одвезли ми пана Загряжського на місце, їдемо назад. Кличе справник старшого й каже: "Вам тут залишатися, аж поки розпорядження вийде; телеграму одержав. Паперів вам ждати поштою". Ну, ми, звичайно, залишились.
От я знову до них: дай, думаю, зайду — хоч у хазяїв про неї спитаю. Зайшов. Каже хазяїн дому: "Погано, каже, коли б не померла. Боюсь, щоб не відповідати,— тому, власне, що попа кликати не будуть". Тільки стоїмо ми, розмовляємо, а в цей самий час Рязанцев вийшов. Побачив мене, привітався та й каже: "Знову прийшов? Що ж, заходь, коли хочеш". Я й зайшов тихенько, а він за мною увійшов. Подивилась вона, та й питає: "Знову цей чудний чоловік!.. Ви, чи що, його покликали?" — "Ні, каже, не кликав я,— сам він прийшов". Я не втерпів і кажу їй:
— Що де, кажу, панночко,— за що ви серце проти мене маєте? Чи я ворог вам який?
— Ворог і є, каже,— а ви хіба не знаєте? Звичайно, ворог! — Голос у неї слабенький став, тихий, на щоках рум'янець так і горить, і таке ж обличчя в неї приємне... здається, не надивився б. Ех, думаю,— не жити їй на світі,— став прощення просити,— як би, думаю, без прощення не померла. "Простіть мене, кажу, коли вам зло яке заподіяв". Звісно, як по-нашому, по-християнському годиться... А вона знову, дивлюсь, закипає... "Простити! от іще! Ніколи не прощу, і не думайте, ніколи! Помру скоро... так і знайте: не простила!"
Оповідач знову замовк і задумався. Потім став говорити далі тихше і зосередженіше:
— Знову в них проміж себе розмова пішла. Ви от людина освічена, по-їхньому розуміти повинні, то я вам скажу, які слова я запам'ятав. Слова ті запали, і зараз пам'ятаю, а втямки не візьму. Він каже:
— Бачите: не жандарм до вас прийшов зараз... Жандарм вас віз, іншого повезе, то це він усе за інструкцією. А сюди його хіба інструкція привела? Ви от що, каже, пане кавалер, не знаю, як звати вас...
— Степан,— кажу.
— А по-батькові як?
— Петровичем звали.
— То от, мовляв, Степане Петровичу. Ви ж сюди чому прийшли? З людяності? Правда?
— Звичайно, кажу, з людяності. Це, кажу, ви правдиво пояснюєте. Якщо за інструкцією, то цього нам зовсім навіть не можна, щоб до вас заходити без потреби. Начальство довідається — не похвалить.
— Ну, от бачите,— він їй каже і за руку її взяв. Вона руку висмикнула.
— Нічого, каже, не бачу. Це ви бачите, чого й немає. А ми з ним ось (це, значить, зо мною) люди прості. Вороги так вороги, і нічого тут антимонії розводити, їхнє діло — дивись, наше діло — гав не лови. Він, ось бачите: стоїть, слухає. Шкода, не розуміє, а то б у донесенні все написав...
Повернувся він у мій бік, дивиться просто на мене, в окуляри. Очі в нього гострі, а добрі. "Чуєте? — мені говорить.— Що ж ви скажете?.. А втім, не кажіть нічого: я так вважаю, що вам це прикро".
Воно, скажімо, звісно... за інструкцією так повинно бути, що коли що супроти інтересу, то повинен я, по присяжній службі, на батька рідного донести... Ну, тільки як я не за тим, значить, прийшов, то правда, що прикро мені здалося, просто за серце вхопило. Повернувся до дверей, та Рязанцев затримав.
— Зажди, каже, Степане Петровичу,— не тікай ще.— А їй каже: "Негарно це... Ну, не прощайте і не миріться. Про це що й казати. Він і сам, може, не простив би, коли б як слід усе зрозумів... Та воно ж і ворог теж людина буває... А ви цього от і не визнаєте... Сек-тант-ка ви, каже, от що!"
— Нехай,— вона йому,— а ви байдужа людина... Вам би, каже, тільки книжки читати...
Як вона йому це слово сказала,— він, чудне діло, аж на ноги схопився. Ніби вдарила його. Вона, бачу, аж злякалася.
— Байдужа?— він каже.— Ну, ви самі знаєте, що неправду сказали.
— Може,— вона йому відповідає...— А ви мені — правду?..
— А я, каже, правду: справжня ви бояриня Морозова...
Задумалась вона, руку йому простягла; він руку взяв, а вона в обличчя йому подивилась-подивилась та й каже: "Так, ваша, мабуть, правда!" А я стою, як дурень, дивлюсь, а в самого так і смокче щось коло серця, так і підступає. Потім обернулась до мене, подивилась і на мене без гніву і руку подала. "Ось, каже, що я вам скажу: вороги ми до смерті... Ну, та бог з вами, руку вам подаю,— бажаю вам коли-небудь людиною стати — цілком, не за інструкцією... Втомилась я",— каже йому.
Я й вийшов. Рязанцев теж за мною вийшов. Стали ми у дворі, і бачу я: на очах у нього немов сльоза поблискує.
— Ось що, каже, Степане Петровичу. Довго ви ще тут пробудете?
— Не знаю, кажу, може й ще днів зо три, до пошти.
— Якщо, каже, ще зайти схочете, то нічого, зайдіть. Ви, здається, каже, людина, по своєму ділу, нічого...
— Вибачте, кажу, налякав...
— То ж то, каже, ви вже краще хазяйці спочатку скажіть.
— А що я хочу спитати, кажу: ви от про бояриню говорили про Морозову. Вони, значить, боярського роду?
— Боярського, каже, чи не боярського, а вже порода така: зламати її, каже, можна... Ви й то вже зламали... Ну, а зігнути,— сам либонь бачив: не гнуться такі.
На тому й попрощались.
V
...Померла вона скоро. Як ховали її, я й не бачив,— у справника був. Тільки на другий день засланого цього зустрів, підійшов до нього,— дивлюся: на ньому лиця немає...
На зріст був він високий, обличчям сурйозний, та раніше привітно дивився, а тут звіром на мене, як є, глянув. Подав був руку, а тоді враз руку мою кинув і сам одвернувся. "Не можу,, каже, я тебе бачити тепер Іди братіку, бога ради, іди собі!.." Похилив голову та й пішов, а я на квартиру прийшов і так мене засмоктало,— просто, їсти днів зо два не міг. Від того самого часу нудьга і прив'язалася до мене. Наче причинний.
На другий день справник покликав нас і каже: "Можете, каже, тепер їхати: прийшов папір, та пізно" Видно, знову нам її везти довелося б, та вже бог її пожалів: сам забрав.
... Тільки, що ще зі мною опісля трапилося,— не кінець-бо ще. Назад їдучи, приїхали ми на станцію одну... Увіходимо в кімнату, а там на столі самовар стоїть, закуска всяка, і бабуся якась сидить, хазяйку чаєм частує. Чистенька бабуся, маленька, та весела така й балакуча. Все хазяйці про свої справи розповідає. "От, каже, зібрала я пожитки, дім, у спадщину який дістався, продала і поїхала до моєї голубоньки То ж то зрадіє! Вже й полає, розгнівається, знаю, що розгнівається,— а все ж рада буде. Писала мені, не веліла приїжджати Щоб аж ніяк не сміла я до неї їхати. Ну, та нічого це!"
Так тут мене наче хто під лівий бік штовхнув. Вийшов я на кухню. "Що це за бабуся?" — питаю в дівки-служниці. "А це, каже, самої тієї панночки, що ви той раз везли, матуся рідна буде". Тут мене аж хитнуло. Бачить дівка, як я в обличчі змінився, питає: "Що, каже, служивий, з тобою?"
— Тихше, кажу, чого репетуєш... адже панночка померла.
Тут вона, дівка ота,— і дівка, треба сказати, гуляща була, з проїжджими тягалася,— як сплесне руками та як заплаче, і з хати геть. Узяв і я шапку, та й сам вийшов,— чув тільки, як стара в залі з хазяйкою все гомонять, і так мені цієї старої страшно стало, так страшно, що й сказати не можна. Побрів я просто дорогою,— потім уже Іванов мене наздогнав з возом, я й сів.
VI
...От яке діло!.. А справник доніс, видно, начальству, що я до засланих ходив, та й полковник костромський теж доніс, як я за неї заступався,— одне до одного й підійшло. Не хотів мене начальник і на унтер-офіцера представляти.