Сіла вона поруч,— незручно. Подивилася на нього, ну точнісінько от на гадину на яку. Зщулилась так, щоб не торкнутися його як-небудь,— вся в куточку й притиснулась, а я вже на передку сів. Як поїхали,— вітер сіверний,— я й то змерз. Закашляла дуже і хустку до губ піднесла, а на хустці, дивлюся, кров. Так мене ніби хто в серце кольнув шпилькою — Ех, кажу, панночко,— як можна! Хворі ви, а в таку дорогу поїхали,— осінь, холодно!.. Хіба, кажу, можна так!
Скинула вона на мене очима, подивилась, і наче знов усередині в неї закипати стало.
— Що ви, каже, дурний, чи що? Не розумієте, що я не з своєї волі їду? Гарний, каже: сам везе, та туди ж іще з жалістю лізе!
— Ви б, кажу, начальству заявили,— в лікарню хоч лягли б, ніж в отакий холод їхати. Адже дорога не близька!
— А куди? — питає.
А нам, знаєте, суворо заборонено пояснювати злочинцям, куди їх везти наказано. Бачить вона, що я зам'явся, і відвернулась.— Не треба, каже, це я так... Не говоріть нічого, та вже й самі не лізьте.
Не втерпів я.— Ось, кажу, куди вам їхати. Не близько! — Стиснула вона губи, брови зсунула та нічого й не сказала. Похитав я головою... — Ото ж бо, кажу, панночко. Молоді ви, не знаєте ще, що це значить!
Дуже мені досадно було... Розсердився... А вона знов подивилася на мене й каже:
— Даремно, каже, ви так думаєте. Знаю я добре, що це значить, а в лікарню все-таки не лягла. Спасибі! Краще вже. коли помирати, то на волі, серед своїх. А то, може, ще й одужаю, то знову ж на волі, а не в лікарні вашій тюремній. Ви думаєте, каже, од вітру я, чи що, захворіла, від простуди? Де б пак!..— "Там у вас, питаю, родичі, чи що, є?" Це я тому, бо як вона мені сказала, що серед своїх одужувати хоче.
— Немає, каже, в мене там ні рідні, ні знайомих. Місто мені чуже, та, мабуть, такі ж самі, як і я, заслані є, товариші.— Подивувався я,— як це вона чужих людей своїми називає,— невже, думаю, хто їй без грошей там їсти-пити даватиме, та ще незнайомій?.. Тільки не став її розпитувати, бо бачу: брови вона зводить, невдоволена, чого я розпитую.
Гаразд, думаю... Нехай! —Біди ще не бачила. Набереться лиха, дізнається либонь, що то таке чужа сторона...
Надвечір хмари насунули, вітер подув холодний,— а там і дощ пішов. Грязюка й перед тим не висохла була, а тут таке розвезло — просто кисіль, а не дорога! Спину мені геть усю грязюкою забризкало, та й їй чимало попадати стало. Одне слово сказати, що погода, на її нещастя, почалась препаскудна: дощиком просто в обличчя січе; воно хоч, правда, кибитка й крита, і рогожею я її затулив, та куди тут! Тече скрізь. Перемерзла, бачу: вся тремтить і очі заплющила. По обличчю краплі дощові потекли, а щоки бліді, і не ворухнеться, мов не при пам'яті. Аж злякався я. Бачу: діло виходить непідходяще, погане... Іванов п'яний,— хропе собі, байдужісінько йому... Що тут робити, тим більше перший раз я.
У Ярославль-місто зовсім увечері приїхали. Розштовхав я Іванова, на станцію вийшли, звелів я самовар нагріти. А з міста з цього пароплави ходять, тільки за інструкцією нам на пароплавах возити суворо забороняється. Воно хоч нашому братові вигідніше,— грошей заощадити можна,— та боязко. На пристані, знаєте, поліцейські стоять, а то й наш-таки брат, жандарм місцевий, кляузу підвести завжди може. От панночка й каже нам: "Я, каже, далі на поштових не поїду. Як знаєте, каже, пароплавом везіть". А Іванов насилу очі продер з похмілля,— сердитий: "Вам про це, каже, розмовляти не дозволяється. Куди повезуть, туди й поїдете!" Нічого вона йому не сказала, а мені говорить:
— Чули, каже, що я сказала: не їду.
Відкликав я тут Іванова набік. "Треба, кажу, на пароплаві везти. Вам ще краще: гроші зостануться". Він на це пристав, тільки боїться: "Тут, каже, полковник, то коли б чого не вийшло. Піди, каже, спитайся,— мені, каже, нездужається щось". А полковник недалеко жив. "Ходім, кажу, разом і панночку з собою візьмемо". Боявся я: Іванов, думаю, спати завалиться сп'яну, то коли б чого не вийшло. Чого доброго — втече вона або собі що заподіє,— відповідатимеш тоді. Ну, пішли ми до полковника. Вийшов він до нас. "Чого треба?" — питає. От вона йому й пояснює, та теж і з ним негаразд заговорила, їй би попросити смирненько: так і так, мовляв, зробіть божеську милість,— а вона тут по-своєму: "Яким правом",— каже, ну й інше; усе, знаєте, зухвалі слова виражає, які ви, взагалі, політики, любите. Ну, самі розумієте, начальству це не до вподоби. Начальство любить покору. Одначе вислухав він її й нічого,— ввічливо відповідає: "Не можу, каже, нічого я тут не можу. По закону... не можна!" Дивлюсь, панночка моя знов розчервонілась, очі — мов жарини. "Закон!" — каже і засміялася посвоєму, сердито та голосно. "Так точно,— полковник їй,— закон!"
Признатись, я тут захопився трохи, та й кажу: "Воно так, вашескородіє, закон, та вони, ваше високоблагородіє, хворі". Подивився він на мене суворо. "Як твоє прізвище?" питає. "А ви, панночко, каже, якщо хворі ви,— до лікарні тюремної не бажаєте?" Одвернулася вона і пішла геть, слова не мовила. Ми за нею. Не схотіла в лікарню; та й те треба сказати: вже як на місці не зосталась, а тут без грошей, та на чужій стороні, воно-таки й не доводиться.
Ну, робити нічого. Іванов на мене ж напався: "Що, мовляв, тепер буде; неодмінно через тебе, дурня, обидва відповідати будемо". Звелів коні запрягати і ночі переждати не погодився, так на ніч і виїжджати довелось. Підійшли ми до неї: "Пожалуйте, кажемо, панночко,— коні подано". А вона на диван лягла була,— тільки зогріватись стала. Скочила на ноги, стала перед нами,— випросталась уся,— прямо в нас очима вп'ялась, аж, скажу вам, моторошно на неї дивитися стало. "Прокляті ви", каже,— і знову по-своєму заговорила, незрозуміло. Ніби й по-російськи, а нічого втямити не можна. Тільки сердито та жалісно: "Ну, каже, тепер ваша воля, ви мене замучити можете,— що хочете робіть. Іду!" А самовар все на столі стоїть, вона ще й не пила. Ми з Івановим свій чай заварили, і їй я налив. Хліб з нами білий був, я теж їй урізав. "Випийте, кажу, на дорогу. Нічого, хоч зогрієтесь трохи". Вона калоші надівала, кинула надівати, повернулась до мене, дивилась, дивилась, потім плечима повела і каже:
— Що це за людина така! Зовсім ви, здається, божевільний. Стану я, каже, ваш чай пити! — До чого ж мені тоді прикро стало: і досі, як згадаю, кров так і вдарить в лице. Ось ви не гребуєте ж з нами хліб-сіль їсти. Рубанова пана везли,— штаб-офіцерський син, а теж не гребував. А вона погребувала. Звеліла потім на другому столі собі самовар окремо нагріти, і вже звісно: за чай, за цукор вдвоє заплатила. А всього ж і грошей — карбованець двадцять!
III
Оповідач замовк, і на деякий час у хаті запанувала тиша, порушувана тільки рівним диханням молодшого жандарма та шипінням метелиці за вікном.
— Ви не спите? — запитав у мене Гаврилов.
— Ні, розказуйте далі, будь ласка,— я слухаю.
—...Багато я від неї,— став говорити далі оповідач, помовчавши,— багато муки тоді прийняв. Дорогою, знаєте, вночі, всё дощик, погода люта... Лісом поїдеш, ліс стогоном стогне. її мені й не видно, бо ніч темна, непогожа, хоч око виколи, а повірите,— так вона в мене перед очима й стоїть, ну, до того ж, що от, наче вдень, її бачу: і очі її, і лице сердите, і як вона змерзла вся, а сама все дивиться кудись, наче все думки свої про себе в голові перевертає. Як зі станції поїхали, став я її в кожух одягати. "Вдягніть, кажу, кожуха,— все, знаєте, тепліше". Кинула кожух із себе. "Ваш, каже, кожух,— ви і вдягайте". Кожух, справді, що мій був, та догадався я і кажу їй: "Не мій, кажу, кожух, казенний, по закону арештованим дається!" Ну, одяглася...
Тільки й кожух не допоміг: як розвиднілось,— глянув я на неї, а на ній лиця нема. Зі станції знову поїхали, звеліла вона Іванову на передок сісти. Побурчав він, та не посмів не послухатись, тим більше,— хміль у нього розвіявся трохи. Я з нею поруч сів.
Три доби ми їхали і ніде не ночували. Перше діло, в інструкції сказано: не спинятися на ночівлю, а "в разі великої втоми" — не інакше, як у містах, де є караули. Ну, а тут, самі знаєте, які міста!
Приїхали-таки на місце. Наче камінь в мене з плечей звалився, як місто ми забачили. І треба вам сказати: під кінець вона трохи що не на руках у мене й їхала. Бачу — лежить у повозці не при пам'яті; трусне на вибої воза, то вона головою об поперечину і вдариться. Підняв я її на руку на праву, так і віз; все ж легше. Спершу відштовхнула була мене: "Гетьте! — каже,— не торкайтеся!" А потім нічого. Може, через те, що без пам'яті була... Очі заплющені, повіки зовсім потемніли, і обличчя краще стало, не таке сердите. І навіть так було, що засміється крізь сон і проясніє, тулиться до мене, до теплого б то. Мабуть, їй, сердешній, гарне снилося. Як до міста під'їжджати стали, прийшла до пам'яті, підвелась... Негода минула, сонце виглянуло,— повеселішала...
Тільки з губернії її далі вирядили, в місті в губернському не залишили, і нам же її далі везти довелося, — тамтешні жандарми в роз'їздах були. Як від'їжджати нам, — дивлюся, в поліцію народу набирається: панночки молоді, та панове студенти, видно, з засланих... І всі, наче знайомі, з нею розмовляють, за руку вітаються, розпитують. Грошей їй скількись там принесли, хустку пухову на дорогу, гарну... Провели...
Їхала весела, тільки кашляла часто. А на нас і не дивилась.
Приїхали в повітове місто, де їй жити призначено; здали її під розписку. Зараз вона прізвище якесь називає. "Тут, каже, такий-то?" — "Тут",— відповідають. Справник приїхав. "Де, каже, жити будете?" — "Не знаю, каже, а поки що до Рязанова піду". Похитав він головою, а вона зібралася й пішла. З нами і не попрощалась...
IV
Одповідач замовк і прислухався, чи не сплю я.
— То ви її більше й не бачили?
— Бачив, та краще б уже не бачити було...
...І скоро навіть я знову її побачив. Як приїхали ми з командировки, — зараз нас знову нарядили і знову в ту саму сторону. Студента одного возили, Загряжського. Веселий такий, пісень добре співав і випити був мастак. Його ще далі послали. От поїхали ми через місто те саме, де її залишили, і стало мені цікаво про життя її дізнатися. "Тут, питаю, панночка наша?" — Тут, кажуть, тільки чудна вона якась: як приїхала, то прямо до засланого пішла, і ніхто її опісля не бачив,— у нього й живе.