Не кажучи нічого про сам роман, він питав мене про те, хто я такий та звідки взявся, чи давно пишу і чому про мене нічого не було чутно раніше, і навіть задав, на мій погляд, цілковито ідіотське запитання: хто це мене напоумив писати роман на таку дивну тему?
Зрештою він мені обрид, і я спитав напрямки, буде він друкувати роман чи не буде.
Тут він заметушився, почав щось мимрити і ознаймив, що сам вирішити це питання він не може, що з моїм твором повинні познайомитися інші члени редакційної колегії, а саме критики Латунський та Аріман і літератор Мстислав Лаврович. Він просив мене прийти через два тижні.
Я прийшов через два тижні, й мене зустріла якась дівчина зі скошеними до носа від безнастанної брехні очима.
— Це Лапшоннікова, секретар редакції, — усміхнувшись, сказав Іван, добре знаючи той світ, який так гнівно змальовував його гість.
— Можливо, — відрубав той, — так ось, від неї я дістав свій роман, уже добряче заяложеним та обстріпаним. Намагаючись не потрапляти своїми очима в мої, Лапшоннікова сказала мені, що редакція забезпечена матеріалами на два роки вперед і що з огляду це питання про публікацію мого роману, як вона висловилася, "відпадає".
— Що я пам’ятаю після цього? — бубонів майстер, тручи скроню. — Отож опалі червоні пелюстки на титульному аркуші, а ще очі моєї подруги. Так, ці очі я пам’ятаю.
Розповідь Івановою гостя ставала все плутанішою, все більше наповнювалася якимись недомовками. Він казав щось про навскісний дощ і відчай у підвальному пристанищі, про те, що ходив кудись іще. Пошепки вигукував, що він и анітрохи не винуватить за спонукування до боротьби, о ні, не винуватить!
Далі, як почув Іван, сталося щось несподіване й дивовижне. Якось герой розгорнув газету і побачив у ній статтю критика Арімана, яка називалася "Вилазка ворога" і де Аріман попереджав усіх і кожного, що він, тобто наш герой, зробив спробу пропхати до друку апологію Ісуса Христа.
— О, пам’ятаю, пам’ятаю! — скрикнув Іван. — Але я забув ваше прізвище!
— Облишмо, повторюю, моє прізвище, його нема більше, — відповів гість. — Справа не в ньому. Через день в іншій газеті за підписом Мстислава Лавровича об’явилася друга стаття, де автор її пропонував ударити, і добряче вдарити, по пілатчині й тому богомазові, який намислив пропхати (знову це прокляте слово!) її до друку.
Сторопівши від цього нечуваного слова "пілатчина", я розгорнув третю газету. Тут було дві статті: одна — Латинського, а друга — підписана літерами "М. З.". Запевняю вас, що витвори Арімана й Лавровича могли зійти за іграшку порівняно з писаниною Латунського. Досить вам сказати, що називалася стаття Латунського "Войовничий старообрядець". Я так захопився читанням статей про себе, що не помітив, як вона (двері я забув зачинити) станула переді мною з мокрою парасолькою в руках і з мокрими ж газетами. Очі її прискали вогнем, руки тремтіли і були холодні. Спочатку вона кинулася мене цілувати, потім хрипким голосом, б’ючи рукою по столу, сказала, що вона отруїть Латунського.
Іван якось збентежено покректав, але нічого не сказав.
— Настали безрадісні осінні дні, — продовжував гість, — страхітлива невдача з цим романом наче вийняла з мене частину душі. По суті кажучи, мені більше нічого було робити, і жив я від побачення до побачення. І ось у цей час зі мною щось поробилося. Чорт його знає що, у чому Стравінський, напевно, давно вже розібрався. А саме, найшов на мене туск і з’явились якісь передчуття.
А ще зі мною приключилася оригінальна річ, як не раз бувало в моєму житті... У мене неждано-негадано завівся друг. Так, так, уявіть собі, я загалом не схильний зближуватися з людьми, маю кляту, химерну рису: сходжуся з людьми важко, недовірливий, підозріливий. І — уявіть собі, при цьому неодмінно промкнеться мені в душу хто-небудь непередбачуваний, несподіваний і зовні чорт його знає на що схожий, а він-бо мені більш від усіх і вподобається.
Так ось у ту прокляту пору розчинилася хвіртка нашого садочка, днинка ще, пам’ятаю, була така приємна, осіння. її не було вдома. І у хвіртку зайшов чоловік, він у якійсь справі подався в дім до мого забудовника, а згодом уродився з садка і якось дуже споро зайшов зі мною в знайомство. Відрекомендувався він журналістом. Сподобався він мені до того, уявіть, що я досі деколи згадую про нього і скучаю за ним. Далі він почав заходити до мене. Я дізнався, що він нежонатий, що мешкає поряд зі мною приблизно в такій же квартирці, але що йому тісно там, і таке інше. До себе щось не кликав. Дружині моїй він не сподобався страшенно. Але я заступився за нього. Вона зауважила:
— Роби, як знаєш, але кажу тобі, що людина ця справляє на мене відворотне враження.
Я розсміявся. Так, але чим, власне, він мене привабив? Річ у тім, що взагалі людина без сюрпризу всередині, у своїй скриньці, нецікава. Такий сюрприз у своїй скрині Алоїзій (ба, я забув сказати, що мого нового знайомого звали Алоїзій Могарич) — мав. А саме, ніде доти я не зустрічав і, певен, що ніде не стріну людину такого розуму, який мав Алоїзій. Якщо я не розумів сенсу якого допису в газеті, Алоїзій розкривав мені його буквально за хвилину, при тому було видно, що розтлумачування це йому анічогісінько не варто. Те саме із житейськими явищами та проблемами. Але цього було замало, підкорив мене Алоїзій своєю пристрастю до літератури. Він не заспокоївся доти, поки не умовив мене прочитати йому мій роман весь від дошки до дошки, причому про роман він відгукнувся дуже схвально, але з разючою точністю, наче був присутній при тому, переказав усі редакторові зауваження щодо цього роману. Він вціляв із ста разів сто разів. Окрім того, він з цілковитою чіткістю з’ясував мені, і я відчував, що це безпомилково, чому мій роман не може бути надрукований. Він говорив, як рубав: розділ такий-то не піде...
А статті, візьміть до уваги, не припинялися. Над першими з них я сміявся. Та що більше їх з’являлося, то більше мінялося моє ставлення до них. Другою стадією була стадія подиву. Щось винятково фальшиве й непевне проглядало з-під кожного рядка цих статей, незважаючи на їх грізний і впевнений тон. Мені все здавалося, — і я не міг цього скараскатися, — що автори цих статей говорять не те, що вони хочуть сказати, і що їхня несамовитість спричинена саме цим. А згодом, уявіть собі, настала третя стадія — страху.
Ні, не страху цих статей, зрозумійте, а страху перед іншими речами, що не мали жодного стосунку до них чи до роману. Так, наприклад, я почав боятись темряви. Словом, настала стадія психічного захворювання. Мені здавалось, особливо коли я засинав, що якийсь дуже гнучкий і холодний спрут мацаками підбирається безпосередньо і просто до мого серця. І спати мені доводилося зі світлом.
Моя кохана дуже змінилася (про спрута я їй, звісно, не казав, але вона бачила, що зі мною щось негаразд), вона схудла і зблідла, перестала сміятися і все благала мене простити її за те, що нарадила мені друкувати уривок. Вона казала, щоб я, покинувши все, виїхав на південь до Чорного моря, витративши на цю подорож усі гроші, що лишилися від ста тисяч.
Вона була дуже наполеглива, а я, щоб не сперечатись (щось віщувало мені, що не доведеться поїхати до Чорного моря), обіцяв їй це зробити найближчими днями. Але вона сказала, що сама купить мені квиток. Тоді я витяг усі свої гроші, тобто близько десяти тисяч рублів, і віддав їй.
— Навіщо так багато? — здивувалася вона.
Я сказав щось про те, що боюся злодіїв, і просив її зберегти гроші до мого від’їзду. Вона взяла їх, поклала в сумочку, почала цілувати мене й казати, що їй легше було б померти, аніж покидати мене самого в такому стані, але що її чекають, що вона кориться необхідності, що прийде завтра. Вона благала мене не боятись нічого.
Це було смерком, у середині жовтня. І вона пішла. Я ліг на диван і заснув, не світячи лампи. Прокинувсь я з відчуттям, що спрут близько. Навпомацки в темряві я ледве спромігся запалити світло. Кишеньковий годинник показував другу годину ночі. Я лягав, трохи нездужаючи, а прокинувся хворим. Мені раптом видалося, що осіння темрява повичавлює шибки, увіллється в кімнату, і я захлинусь у ній, як у чорнилі. Я став людиною, яка вже не володіла собою. Я скрикнув, і в мене з’явилася думка тікати до когось, хоч би до мого забудовника нагору. Я боровся з собою до запаморочення. Мені стало сили дістатись до грубки й розпалити в ній дрова. Коли вони затріщали, а дверцята заторготіли, я начебто відчув полегшу. Я кинувся в передпокій і там запалив світло, відшукав пляшку білого вина, відкоркував її й почав пити вино з шийки. Від цього страх трохи пригас — настільки принаймні, що я не побіг до забудовника, а повернувся до грубки. Я відкрив дверцята, так що жар почав обпалювати мені обличчя та руки, і шепотів:
— Здогадайся, що зі мною трапилася біда... Прийди, прийди, прийди!..
Але ніхто не йшов. У грубці гурчав вогонь, у вікна періщив дощ. Тоді дійшло до кінця. Я витяг із шухляди столу ваговиті примірники роману й зшитки-чернетки та й заходився їх палити. Це страшенно важко робити, бо списаний папір горить неохоче. Ламаючи нігті, я роздирав зошити, стійма вкладав їх поміж полін і кочергою розтріпував аркуші. Попіл час від часу долав мене, тлумив полум’я, але я боровся з ним, і роман, затято опираючись, все ж таки гинув. Знайомі слова липотіли перед очима, жовтизна нестримно підіймалася знизу догори сторінками, але слова все ж таки проступали і на ній. Вони зникали тільки тоді, коли папір чорнів, і я, шаліючи, кочергою добивав їх.
У цей час у вікно хтось почав тихо дряпатись. Серце моє підскочило, і я, вкинувши останній зшиток у вогонь, кинувся відчиняти. Цегляні приступки вели з підвалу до дверей на двір. Перечеплюючись, я підбіг до них і тихо спитав:
— Хто там?
І голос, її голос, відповів мені:
— Це я...
Не пам’ятаючи як, я упорався з ланцюжком і ключем. Тільки-но ступивши до середини, вона припала до мене, вся мокра, з мокрими щоками і випростаним волоссям, охоплена дрожем. Я спромігся вимовити лише слово:
— Ти... ти? — і голос мій урвався, і ми побігли вниз.
Вона вивільнилась у передпокої від пальта, і ми швидко зайшли до першої кімнати. Тихо зойкнувши, вона голіруч вихопила з грубки і кинула на підлогу останнє, що там залишалося, стос, який загорівся зі споду.