— Адже балконні грати на замках?
— Ґрати-бо на замках, — потвердив гість, — але Прасковія Федорівна — чудова, тільки все-таки неуважна людина. Я поцупив у неї місяць тому в’язку ключів і, таким робом, дістав змогу виходити на спільний балкон, а він оперізує весь поверх, і ось так інколи навідувати сусіда.
— Але як ви виходите на балкон, то ви можете і втекти. Чи зависоко? — поцікавився Іван.
— Ні, — твердо відповів гість, — я не можу втекти звідси не тому, що високо, а тому, що мені тікати нікуди. — І після паузи докинув: — Отож сидимо?
— Сидимо, — відповів Іван, вдивляючись у карі й дуже неспокійні очі приходня.
— Так... — тут гість раптом стривожився, — але ви, сподіваюся, не буйний? А то я, знаєте, не зношу гамору, ворохобні, насильства і всяких подібних речей. Особливо ненависний мені людський крик, хай то буде крик страждання, люті чи будь-який інший крик. Заспокойте мене, скажіть, ви не буйний?
— Вчора в ресторані я одному суб’єктові засвітив у пику, — мужньо зізнався поет, свідомість якого зазнала перетворень.
— Підстави? — суворо запитав гість.
— Так, визнаю, без підстав, — зніяковівши, відповів Іван.
— Неподобство, — засудив гість Івана і додав: — А крім того, що це ви так висловлюєтесь: засвітив у пику? Таж невідомо, що саме є в людини, пика чи обличчя. І, мабуть-таки, обличчя. Так що, знаєте, кулаками... Ні, вже це ви облиште, і назавжди.
Відчитавши в такий спосіб Івана, гість поспитав:
— Професія?
— Поет, ~ чомусь неохоче зізнався Іван. Приходень посмутнів.
— Ох, і не щастить мені! — вигукнув він, але тут же похопився, вибачився і спитав: — А ваше прізвище?
— Бездомний.
— Ох, ох... — сказав гість, морщачись.
— А вам що ж, мої вірші не подобаються? — зацікавлено попитав Іван.
— Страшенно не подобаються.
— А ви які читали?
— Ніяких я ваших віршів не читав. — нервово вигукнув відвідувач.
— А як же ви таке говорите?
— Ну, що ж тут такого, — відповів гість, — наче я інших не читав? А втім... хіба що диво? Добре, я ладен узяти на віру. Гарні ваші вірші, скажіть самі?
— Страхітливі! — раптом сміливо й відверто промовив Іван.
— Не пишіть більше! — попрохав приходень благально.
— Обіцяю і присягаю! — урочисто сказав Іван.
Присягу потвердили рукостисканням, і тут з коридора долинули м’які кроки і голоси.
— Цсс! — шепнув гість і, вискочивши на балкон, причинив за собою ґрати.
Заглянула Прасковія Федорівна, спитала, як Іван почувається і чи воліє спати він у темряві а чи зі світлом. Іван попросив залишити світло, і Прасковія Федорівна пішла, давши хворому на добраніч. І коли все затихло, гість знову повернувся.
Він пошепки повідомив Івана, що в 119-ту кімнату привезли новенького, якогось товстуна з червоною фізіономією, котрий весь час бубонить про якусь валюту у вентиляції і присягається, що в них на Садовій завелась нечиста сила.
— Пушкіна лає на всі заставки і все волає: "Куролєсов, біс, біс!" — казав гість, тривожно сіпаючись. Заспокоївшись, він сів, сказав: — А втім, бог з ним, — і продовжував бесіду з Іваном: — Так за віщо ж ви потрапили сюди?
— За Понтія Пілата, — понуро глянувши на підлогу, відповів Іван.
— Як?! — забувши обережність, вигукнув гість і сам собі затиснув рот рукою. — Приголомшливий збіг! Благаю, благаю, розкажіть!
Чомусь відчуваючи довіру до невідомого, Іван, спершу затинаючись і нітячись, а згодом набравшись духу, почав розповідати вчорашню історію на Патріарших ставках. Так, вдячного слухача дістав Іван Миколайович в особі таємничого викрадача ключів! Гість не пошивав Івана у варіята, виказував величезне зацікавлення розповіддю і з плином цієї оповіді, нарешті, впав у захват. Він те й робив, що уривав Івана вигуками:
— Ну, ну, далі, далі, благаю вас! Але лишень, заради всього святого, не пропускайте нічого!
Іван нічого і не пропускав, йому самому було так легше розказувати, і поступово дістався до того моменту, коли Понтій Пілат у білій мантії з кривавим підбоєм вийшов на балкон.
Тоді гість молитовно склав руки і прошепотів:
— О, як я вгадав! О, як я усе вгадав!
Опис жахливої смерті Берліоза слухач супроводив загадковою заввагою, при чому очі його спалахнули люттю:
— За одним жалкую, що на місці цього Берліоза не було критика Латунського або літератора Мстислава Лавровича! — І несамовито, але безгучно заволав: — Далі!
Кіт, що платив кондукторці, надзвичайно розвеселив гостя, і він давився від тихого сміху, дивлячись, як збуджений успіхом своєї розповіді Іван тихо підскакував навпочіпки, зображуючи кота з гривеником коло вусів.
— І ось, — розказавши про події в Грибоєдові, засмутившись і спохмурнівши, Іван закінчив, — я й опинився тут.
Гість співчутливо поклав руку на плече поета-бідолахи і проказав таке:
— Бідолашний поете! Але ви самі, голубе, в усьому винні. Не можна було поводити себе з ним так виклично і навіть нахабнувато. Ось ви й поплатилися. І треба ще дякувати, що ви порівняно дешево відбулися.
— Та хто ж він, зрештою, такий? — збуджено стрясаючи кулаками, спитав Іван.
Гість придивився до Івана і відповів запитанням:
— А ви не втратите душевної рівноваги? Ми всі тут люди непевні... Виклику лікаря, заштриків та іншої метушні не буде?
— Ні, ні! — вигукнув Іван. — Скажіть, хто він такий?
— Ну, гаразд, — відповів гість і, ваговито карбуючи слова, промовив: — Учора на Патріарших ставках ви спіткалися із сатаною.
Іван не втратив рівноваги, як і обіцяв, але був усе-таки величезною мірою ошелешений.
— Не може цього бути! Він не існує!
— Даруйте! Вже кому-кому, але не вам таке казати. Ви були одним, очевидно, з перших, хто потерпів від нього. Сидите, самі добре знаєте, в психіатричній лікарні, а все торочите про те, що його немає. їй-то, це дивно!
Спантеличений Іван примовк.
— Тільки-но ви почали його змальовувати, — вів далі гість, — я вже став здогадуватись, із ким ви вчора мали втіху бесідувати. І, далебі, я дивуюсь Берліозові! Ну ви, певно, людина незаймана, — тут гість знову вибачився, — але той, наскільки я про нього чув, усе-таки бодай дещо читав! Перші ж слова цього професора розвіяли усі мої сумніви. Його не можна не впізнати, мій друже! Втім, ви... ви знов-таки даруйте мені, адже я не помиляюся, ви людина неосвічена?
— Безперечно, — погодився невпізнаванний Іван.
— Ну ось... таж навіть обличчя, що ви його змальовували... різні очі, брови! Вибачте, може, зрештою, ви навіть опери "Фауст" не чули?
Іван чомусь страшенно зніяковів і, зашарівшись, як маків цвіт, щось почав белькотати про якусь подорож до санаторію в Ялту...
— Отож, отож... недивно! А Берліоз, повторюю, мене вражає... Він людина не тільки начитана, але й дуже хитра. Хоча на його захист я мушу сказати, що, звісно, Воланд може напустити туману й на людину куди хитрішу.
— Як?! — у свою чергу вигукнув Іван.
— Тихше!
Іван з розмаху ляпнув себе долонею по лобі й засичав:
— Розумію, розумію. В нього літера "В" була на візитній картці. Гай-гай, оце так штука! — Він помовчав деякий час у замішанні, приглядаючись до місяця, що плив за ґратами, а тоді заговорив: — Так він, отож, і справді міг бути в Понтія Пілата? Адже він уже тоді народився? А мене божевільним називають! — докинув Іван, обурено показуючи на двері.
Гірка складка проступила коло вуст гостя.
— Подивімся правді в очі, — і гість повернув своє обличчя в бік нічного світила, яке бігло крізь хмару. — І ви, і я — божевільні, чого огинатись! Бачите, він вас уразив — і ви схибнулися, позаяк у вас, очевидно, придатний до того ґрунт. Але те, що ви розповідаєте, безперечно було насправді. І воно таке надзвичайне, що навіть Стравінський, геніальний психіатр, вам, певно, не повірив. Він оглядав вас? (Іван кивнув). Ваш співрозмовник був і в Пілата, і снідав з Кантом, а тепер він навідавсь у Москву.
— Так він тут чорт зна чого накоїть! Якось треба було б його виловити? — не зовсім упевнено, але все ж підвів голову в новому Іванові старий, ще не остаточно добитий Іван.
— Ви вже спробували, і досить з вас, — іронічно відгукнувся гість, — кому іншому пробувати також не раджу. А що накоїть, це вже будьте певні! Гай-гай! Але як же мені прикро, що зустрілися з ним ви, а не я! Хоч усе і перегоріло, і жар вкрився попелом, усе ж я присягаюсь, що за цю зустріч я віддав би в’язку ключів Прасковії Федорівни, бо мені більше нічого віддати. Я — злидар!
— А навіщо він вам здався?
Гість довго журився та смикався, але врешті заговорив:
— Бачите, яка дивна історія, сиджу я тут через те саме, що й ви, а якраз через Понтія Пілата. — В цей мент гість лякливо озирнувся і сказав: — Річ у тім, що рік назад я написав про Пілата роман.
— Ви — письменник? — зацікавлено спитав поет. Гість потьмарився на обличчі й пригрозив Іванові кулаком, а потім сказав:
— Я — майстер, — він зробився суворим і видобув з кишені халата геть засмальцьовану чорну шапочку з вишитою на ній жовтим шовком літерою "М". Він надягнув ту шапочку і показався Іванові й у профіль, і у фас, щоб довести, що він — майстер. — Вона своїми руками пошила її мені, — таємничо докинув він.
— А як ваше прізвище?
— У мене немає більше прізвища, — з понурою зневагою відповів дивний гість, — я відмовився від нього, як і взагалі від усього в житті. Забудьмо про прізвище.
— Так ви хоч про роман скажіть-но, — делікатно попрохав Іван.
— Будь ласка. Життя моє, треба сказати, склалося не зовсім звичайно, — почав гість.
...Історик за освітою, він ще два роки тому працював у одному з московських музеїв, а крім того, займався перекладами...
— З якої мови? — з цікавістю спитав Іван.
— Я знаю п’ять мов, окрім рідної, — відповів гість, — англійську, французьку, німецьку, латинську та грецьку. Ну, трохи ще читаю по-італійському.
— Чи ба! — заздрісно шепнув Іван.
Жив історик самотньо, не маючи ніде рідні й майже не маючи знайомих у Москві. І, уявіть собі, раз якось виграв сто тисяч рублів.
— Мій подив годі передати, — шепотів гість у чорній шапочці, — коли я засунув руку в кошика з брудною білизною і дивлюся: на ній той самий номер, що й у газеті! Облігацію, — пояснив він, — мені в музеї дали.
Вигравши сто тисяч, загадковий Іванів гість вчинив так: накупив книжок, покинув свою кімнату на М’ясницькій...
— Ото, проклятуща діра! — прогарчав він.
...І винаймив у забудовника, в провулку поблизу Арбата, дві кімнати в підвалі невеликого будиночка в садку.