Мовчанку порушив цей невідомий, проказавши низьким важким голосом і з іноземним акцентом такі слова:
— Добрий день, наймиліший Степане Богдановичу!
Запала пауза, після якої, зробивши над собою жахливе зусилля, Стьопа виговорив:
— Що вам потрібно? — і сам здивувався, не впізнавши свого голосу. Слово "що" він вимовив дискантом, "вам" — басом, а ".потрібно" — у нього зовсім не вийшло.
Незнайомець приязно усміхнувся, витяг великого золотого годинника з діамантовим трикутником на кришці, продзвонив одинадцять разів і сказав:
— Одинадцята! І рівно годину, як я очікую на ваше пробудження, позаяк ви призначили мені бути у вас о десятій. Ось він — я!
Стьопа налапав на стільці поряд з ліжком брюки, прошепотів:
— Вибачте... — натягнув їх на себе і хрипко запитав: — Скажіть, будь ласка, ваше прізвище.
Говорити йому було важко, за кожним словом хтось уштрикував йому голку в мозок, завдаючи пекельного болю,
— Як? Ви й прізвище моє забули? — тут невідомець посміхнувся.
— Даруйте... — прохрипів Стьопа, відчуваючи, що похмілля обдаровує його новим симптомом: йому здалося, що підлога коло ліжка відійшла кудись і що цієї ж миті він полетить сторч головою к бісовій матері в пекло.
— Дорогий Степане Богдановичу, — заговорив відвідувач, проникливо всміхаючись, — жоден пірамідон вам не зарадить. Ідіть за давнім мудрим правилом — лікувати подібне подібним. Єдине, що поверне вас до життя, це дві чарки горілки з гострою і гарячою закускою.
Стьопа був хитруком і, хоч як зле почувався, зметикував, що раз уже його заскочили в такому вигляді, треба зізнаватися в усьому.
— Відверто кажучи, — почав він, ледве повертаючи язиком, — учора я трохи...
— Жодного слова більше! — відповів візитер і від’їхав з кріслом убік.
Стьопа, луплячи очі, побачив, що на маленькому столику наготована таця, на якій був нарізаний білий хліб, паюсна ікра у вазочці, білі мариновані гриби на тарілочці, щось у каструльці й, нарешті, горілка в місткій ювеліршиній карафці. Особливо вразило Стьопу те, що карафка запітніла від холоду. Втім, це було зрозуміло: вона містилася в посудині, наповненій льодом. Наготовано, словом, було чисто, вміло.
Невідомий не дав Стьопиному зачудованню розвинутись до ступеня болісного і спритно налив йому півчарки горілки.
— А ви? — пискнув Стьопа.
— Охоче!
Непевною рукою підніс Стьопа до вуст чарку, а незнайомий одним духом проковтнув налите у своїй чарці. Прожовуючи грудку ікри, Стьопа видушив із себе слова:
— А ви що ж... закусити?
— Дякую вам, я не закушую ніколи, — відповів незнайомий і налив по другій.
Відкрили каструльку — в ній виявилися сосиски в томаті.
І ось клята прозелень перед очима розтанула, почали вимовлятися слова, і, головне, Стьопа дещо пригадав. А саме, що діялося все вчора на Сходні, на дачі в автора скетчів Хустова, куди цей Хустов і возив Стьопу на таксомоторі. Пригадалося навіть, як наймали цей таксомотор біля "Метрополя", був при тому якийсь актор не актор... з патефончиком у валізці. Так, так, так, це було на дачі! Ще, пам’ятає, вили собаки від цього патефона. Ось тільки дама, яку Стьопа хотів поцілувати, залишилася нез’ясованою... біс її знає, хто вона... здається, на радіо працює, а може, й ні.
Вчорашній день, таким чином, поволеньки роз’яснювався, але Стьопу зараз більше цікавив день сьогоднішній і, зокрема, поява в спальні невідомця, та ще із закускою і горілкою. Ось що непогано було б з’ясувати!
— Ну, що ж, тепер, я сподіваюся, ви згадали моє прізвище?
Але Стьопа лише присоромлено посміхнувся і розвів руками.
— От маєш! Я пересвідчуюсь, що після горілки ви пили портвейн. Даруйте, та хіба таке можна робити!
— Я хочу вас попросити, щоб це залишилося між нами, — запобігливо сказав Стьопа.
— О, певно, певно! Але за Хустова я, самі знаєте, поручитися не можу.
— А ви хіба знаєте Хустова?
— Вчора в кабінеті вашому я бачив побіжно цього індивіда, але досить одного принагідного погляду на його обличчя, щоб зрозуміти, що він — наволоч, пліткар, пристосуванець і лакиза.
"Абсолютно слушно!" — подумав Стьопа, вражений таким правдивим, влучним і стислим визначенням Хустова.
Так, учорашній день ліпився зі шматочків, але все ж таки тривога не покидала директора Вар’єте. Річ у тім, що в цьому вчорашньому дні зяяла величезна чорна діра. Ось саме цього незнайомого в береті, як собі хочете, Стьопа у своєму кабінеті вчора не бачив і квит.
— Професор чорної магії Воланд, — ваговито сказав відвідувач, спостерігши Стьопину скруту, і розповів, як усе було.
Вчора вдень він приїхав з-за кордону в Москву, негайно з’явився до Стьопи і запропонував свої гастролі у Вар’єте. Стьопа подзвонив у Московську обласну видовищну комісію і питання це погодив (Стьопа зблід і закліпав очима), і підписав з професором Воландом контракт на сім виступів (Стьопа розкрив рот), умовився, що Воланд прийде до нього для з’ясування деталей о десятій ранку сьогодні... Оце ж Воланд і прийшов! Прийшовши, зустрівся з хатньою робітницею Грунею, яка пояснила, що сама вона тільки-но прийшла, що вона нахожа, що Берліоза вдома нема, а що коли візитер хоче бачити Степана Богдановича, то хай сам іде до нього в спальню. Степан Богданович так міцно спить, що розбудити його вона не береться. Побачивши, в якому стані Степан Богданович, артист послав Груню в ближній гастроном за горілкою та закускою, в аптеку за льодом і...
— Дозвольте з вами розрахуватися, — проскавулів прибитий Стьопа і почав шукати гаманця.
— О, які дрібниці! — вигукнув гастролер і слухати нічого більше не захотів.
Отож горілка і закуска з’ясувалися, а все-таки на Стьопу боляче було поглянути: він анічогісінько не пам’ятав про контракт і, хоч убийте, не бачив учора цього Воланда. Так, Хустов був, а Воланда не було.
— Дозвольте поглянути на контракт, — тихо попросив Стьопа.
— Прошу, прошу...
Стьопа глянув на аркуш і похолов. Усе було на місці: по-перше, власноручний Стьопин розгонистий підпис! Навскісний напис збоку рукою фіндиректора Римського з дозволом видати артистові Баланду в рахунок належних йому за сім виступів тридцяти п’яти тисяч рублів — десять тисяч рублів. І це ще не все: тут же розписка Воланда про те, що він ці десять тисяч уже одержав!
"Що ж це таке?!" — подумав бідолашний Стьопа, і голова в нього пішла обертом. Починаються лиховісні провали в пам’яті? Та, звісно, після того як контракт було показано, подальші Вияви зачудовання були б вельми непристойні. Стьопа попрохав у гостя дозволу на хвильку вийти і, як був у шкарпетках, побіг у передпокій до телефону. По дорозі він гукнув у напрямку кухні:
— Груню!
Але ніхто не обізвався. Він ковзнув оком по дверях кабінету Берліоза, які були поруч з передпокоєм, і тієї миті, як кажуть, остовпів. На клямці дверей він постеріг величезну сургучеву печатку на шворці. "Отакої! — ревнув хтось у голові в Стьопи. — Цього ще бракувало!" — І тут Стьопині думки покотилися вже по двох коліях, але, як це завжди буває під час катастрофи, в одному напрямку і взагалі чорт знає куди. Кашу в Стьопиній голові годі й описати. Тут і чортівня з чорним беретом, остудженою горілкою і неймовірним контрактом, — а ще на додачу до всього, нате вам, і печатка на дверях. Тобто, кажіть кому хочете, що Берліоз щось накоїв, — не повірять, їй-же-їй, не повірять! Але ж печатка, ось вона! Так-так...
І тут зазміїлись у Стьопиному мозкові якісь найприкріші думки про статтю, яку, наче навмисне, недавно він усучив Михайлові Олександровичу для друку в журналі. А стаття, щиро кажучи, дурноверха! І нікчемна, і гроші за неї мізерні...
Негайно слідом за згадкою про статтю налетіла згадка про одну слизьку розмову, що відбувалася, як пригадується, двадцять четвертого квітня ввечері тут-таки, в їдальні, коли Стьопа вечеряв з Михайлом Олександровичем. Тобто, звісно, розмову цю беззастережно слизькою назвати не можна (не піддався б Стьопа на таку розмову), але це була розмова на якусь непотрібну тему. Цілком вільно можна було б, громадяни, її не затівати. До печатки, без сумніву, розмова ця могла б вважатися сущою дрібницею, але ось після печатки...
"Ох, Берліозе, Берліозе! — нуртувало в Стьопиному мозкові. — Адже це в голові не вкладається!"
Та побиватися довго не випадало, і Стьопа набрав номер у кабінеті фіндиректора Вар’єте Римського. Становище Стьопине було дражливе: по-перше, чужоземець міг образитись на те, що Стьопа перевіряє його після того, як був показаний контракт, та й з фіндиректором говорити було надзвичайно важко. Справді, бо його ж не запитаєш так: "Скажіть, чи укладав я вчора з професором чорної магії контракт на тридцять п’ять тисяч рублів?" Так питати не годиться!
— Алло! — почувся в слухавці різкий, неприємний голос Римського.
— Драстуйте, Григорію Даниловичу, — тихо заговорив Стьопа, — це Лиходєєв. Тут така справа... гм... гм... у мене сидить цей... є... артист Воланд... Так ось... я хотів запитати, як відносно сьогоднішнього вечора?..
— А, чорний маг? — відгукнувся в трубці Римський. — Афіші зараз будуть.
— Ага... — слабким голосом проказав Стьопа, — ну, бувайте...
— А ви скоро прийдете? — спитав Римський.
— За півгодини, — відповів Стьопа і, повісивши рурку, стис гарячу голову руками.
Ой, яка ж препогана виходила річ! Що ж це з пам’яттю, громадяни? Га?
Але довше затримуватись у передпокої було негоже, і Стьопа тут же уклав план: усіма засобами приховати свою неймовірну забудькуватість, а зараз насамперед спритно випитати в чужоземця, що, власне, він наміряється сьогодні показувати в довіреному Стьопі Вар’єте?
У той мент Стьопа повернувся від апарата і в дзеркалі, яке висіло в передпокої й довго не витиралося лінькуватою Грунею, виразно побачив якогось дивного суб’єкта — довгого, як жердина, і в пенсне (о, коли б тут був Іван Миколайович! Він упізнав би цього суб’єкта відразу!). А той відобразився і згинув. Стьопа в тривозі глибше заглянув у передпокій, і вдруге його хитнуло, бо в дзеркалі пройшов величезний чорний кіт і так само зник.
У Стьопи обірвалося серце, він мало не впав.
"Що ж це таке? — подумав він. — Чи не втрачаю я розум? Звідки ці відображення?!" — Він заглянув у передпокій і злякано закричав:
— Груню! Який це кіт тут у нас шастає?! Звідки він? І хтось ще з ним?!
— Не турбуйтеся, Степане Богдановичу, — відізвався голос, але не Грунин, а гостя зі спальні.