Ресторанні рушники, що їх підкинули міліціонер і Пантелій, які раніше поїхали тролейбусом, совгалися по всій платформі. Рюхін зробив був спробу їх зібрати, але, просичавши чомусь зі злістю: "Та ну їх к бісу! Що я, справді, як дурень, кручусь?.." — відкинув їх ногою і не дивився на них більше.
Душа подорожанина була в жахливому стані. Ставало зрозуміло, що відвідини дому скорботи залишили на ній якнайтяжчий карб. Рюхін намагався збагнути, що йому болить. Коридор із синіми лампами, який влип у пам’ять? Думка про те, що тяжчого лиха, аніж втрата розуму, немає на світі? Так, так, звісно, і це. Але це — думка-загальник. А ось є ще щось. Що ж воно? Образа, ось що. Так, так, прикрі слова, що кинув Бездомний просто у вічі. Й біда не в тому, що вони образливі, а в тому, що вони містять правду.
Поет не дивився вже по узбіччях, а, втупившись у брудну труську підлогу, почав щось бубоніти, скніти, гризучи самого себе.
Так, вірші... Йому — тридцять два роки! І справді, що ж далі? — Він і далі стулюватиме по кілька віршів нарік. — До старості? — Так, до старості. — Що ж йому дадуть ці вірші? Славу? "Яка нісенітниця! Не дури хоч сам себе. Ніколи не заживе слави той, хто базграє кепські вірші. Чим вони кепські? Правду, правду сказав! — безжально звертався до самого себе Рюхін. — Не вірю в те, про що пишу!.."
Отруєний вибухом неврастенії, поет хитнувся, підлога під ним перестала трястись. Рюхін підвів голову і побачив, що він давно вже в Москві, більше того, що над Москвою світанок, що хмара підсвітлена золотом, що його вантажівка стоїть, захрясши в колоні інших машин перед поворотом на бульвар, і що близенько від нього стоїть на постаменті металевий чоловік, ледь похиливши голову і байдужно дивлячись на бульвар.
Якісь чудернацькі думки виповнили голову недужому поетові "Ось приклад справжнього щасливця... — тут Рюхін випростався на весь зріст на платформі автомобіля і заніс руку, нападаючи чомусь на чавунного чоловіка, який нікого не займав. — Як би не ступив він у житті, що б не діялося з ним, усе йшло йому на користь, усе оберталось йому на славу! Але що він зробив? Я не збагну... Що особливе є в цих словах: "Буря млою..."? Не збагну!.. Поталанило, поталанило! — раптом з трутизною Виснував Рюхін ї відчув, що машина під ним зрушилася, — стріляв, стріляв у нього цей білогвардієць і розтрощив стегно і забезпечив безсмертя..."
Колона рушила. Зовсім хворий та навіть постарілий поет не більше як за дві: хвилини вже входив на веранду Грибоєдова. Вона вже спорожніла. У кутку допивала якась компанія, і в центрі її метушився знайомий конферансьє в тюбетейці з бокалом "Абрау" в руці.
Рюхіна, обтяженого рушниками, зустрів привітно Арчибальд Арчибальдович і відразу вибавив його від проклятущих ганчірок. Якби Рюхін так не сточив свою душу в клініці та на машині, він, мабуть, мав би чималу втіху, розповідаючи про те, як усе було в лікарні, й прикрашаючи розповідь вигадуваними подробицями. Але зараз йому було не до того, та хоч який неспостережливий був Рюхін, — тепер, після тортур на вантажівці, він уперше гостро вгледівся в пірата й збагнув, що хоч той і розпитує про Бездомного і навіть вигукує "ой-йо-йой!", але насправді він цілковито байдужий до долі Бездомного і не має до нього ані крихти жалю, "І молодець! Так і треба!" — з цинічною, самознищуючою злістю подумав Рюхін і" урвавши розповідь про шизофренію, попрохав;
— Арчибальде Арчибальдовичу, горілочки б мені...
Пірат виобразив на обличчі співчуття, шепнув:
— Розумію... одну хвилиночку.... — і зробив знак офіціантові.
За чверть години Рюхін, сам-самісінький, сидів, скоцюрбившись над рибцем, пив чарку за чаркою, розуміючи і визнаючи, що виправити в його житті вже нічого не можна, а можна лише забути.
Поет змарнував свою ніч, поки інші бенкетували, і тепер розумів, що повернути її годі. Варто лише підвести голову від лампи вгору до неба, щоб зрозуміти, що ніч пропала без вороття. Офіціанти поспіхом зривали скатертини зі столів. У котів, що шмигали побіля веранди, був ранковий вигляд. На поета нестримно навалювався день.
Розділ 7
НЕДОБРА КВАРТИРА
Якби наступного ранку Стьопі Лиходєєву сказали так: "Стьопо! Тебе розстріляють, якщо ти цю ж мить не підведешся!" — Стьопа відповів би млосним, ледве чутним голосом: "Розстрілюйте, робіть зі мною що хочете, але я не встану".
Де там устати, — йому здавалося, що він не може розтулити очей, бо тільки-но він це зробить, як ударить блискавка і голову йому враз же рознесе на друзки. В цій голові гув важенний дзвін, між яблуками очей та стуленими повіками пропливали бурі плями з вогненно-зеленими обіддями, і на додачу до всього нудило, причому здавалося, що нуда ця пов’язана зі звуками якогось навратливого патефона.
Стьопа силувався щось пригадати, але пригадувалося лиш одне — що, здається, вчора і невідомо де він стояв з серветкою в руці й намагався поцілувати якусь даму, при тому обіцяючи їй наступного дня, і саме опівдні, прийти до неї гостем. Дама від цього відмагалася, кажучи: "Ні, ні, мене не буде вдома!" — а Стьопа затято стояв на своєму: "А я ось візьму та й прийду!"
Ні хто була ця дама, ні котра зараз година, ні яке число і якого місяця — Стьопа притьмом не знав і, що було найгірше, не міг дібрати, де він перебуває. Він спробував з’ясувати хоч би це останнє і для цього розліпив склеєні повіки лівого ока. В напівтемряві щось тьмяно відсвічувалося. Стьопа, нарешті, впізнав трюмо і зрозумів, що він лежить горілиць у себе на ліжкові, тобто на колишньому ліжкові ювелірші, у спальні. В ту мить йому так ударило в голову, що він заплющив око і застогнав.
Дамо пояснення: Стьопа Лиходєєв, директор театру Вар’єте, очутився вранці в себе на тій самій квартирі, в якій він мешкав разом з покійним Берліозом, у великому шестиповерховому будинкові, розташованому літерою "П" на Садовій вулиці.
Потрібно сказати, що квартира ця — № 50 — давно вже мала славу якщо не погану, то принаймні дивну. Ще два роки тому власницею її була вдова ювеліра де Фужере. Анна Францівна де Фужере, п’ятдесятилітня поважна і дуже промітна дама, три кімнати з п’яти винаймала квартирантам: одному, прізвище якого, здається, було Бєломут, і другому — з утраченим прізвищем.
І ось два роки тому почало діятись у квартирі щось незбагненне: з цього помешкання люди почали безслідно зникати.
Якось у вихідний день заявився у квартиру міліціонер, викликав у передпокій другого пожильця (прізвище котрого втратилось) і сказав, що його просять на хвилиночку зайти у відділок міліції в чомусь розписатися. Пожилець наказав Анфісі, відданій і давній хатній робітниці Анни Францівни, сказати, якщо йому дзвонитимуть, що він повернеться за десять хвилин, і пішов собі разом з коректним міліціонером у білих рукавичках. Але не повернувся він не лише за десять хвилин, а взагалі ніколи не повернувся. Найдивовижніше те, що, очевидно, з ним заодно щез і міліціонер.
Набожна, а відвертіше сказати — забобонна, Анфіса так напрямки і сказала прикро враженій Анні Францівні, що це чаклунство і що вона чудово знає, хто поцупив і пожильця і міліціонера, тільки на ніч не хоче говорити. Ну, а чаклунству, звісна річ, варт лише початися, а там уже його нічим не зупиниш. Другий пожилець зник, як пригадується, в понеділок, а в середу наче крізь землю провалився Бєломут, щоправда, за інших обставин. Уранці за ним заїхала, як звичайно, машина, щоб відвезти його на службу, і відвезла, але назад нікого не привезла і сама не повернулася.
Горе й жах мадам Бєломут неспромога описати. Але, гай-гай, і те і друге тривало недовго. Тієї ж ночі, повернувшись з Анфісою з дачі, на яку Анна Францівна чомусь спішно їздила, вона не застала вже громадянки Бєломут у квартирі. Та цього замало: двері обох кімнат, де мешкало подружжя Бєломут, виявилися запечатаними.
Два дні проминули сяк-так. На третій же день Анна Францівна, яку весь цей час мучило безсоння, знову-таки спішно поїхала на дачу... Чи то ж треба казати, що вона не повернулася!
Анфіса, залишившись сама, наплакалася досхочу і лягла спати о другій годині ночі. Що з нею було далі, невідомо, але розказували мешканці інших квартир, що буцімто в № 50-му всеньку ніч чутно було якісь стуки і буцім у вікнах до ранку горіло електричне світло. Вранці з’ясувалося, що й Анфіси не стало!
Про зниклих і про цю трикляту квартиру в будинку довго розповідали всілякі легенди, як от, наприклад, що сухенька й набожна Анфіса начебто носила на своїх висхлих грудях у замшевій торбинці двадцять п’ять великих діамантів, які належали Анні Францівні. Що начебто у дровнику на тій самій дачі, куди спішно їздила Анна Францівна, знайшлися самі собою якісь незліченні скарби у вигляді тих же діамантів, та ще золотих грошей царського карбування... І таке інше, подібне до цього. Ну чого не знаємо, за те не поручимося.
Хоч там як, а квартира простояла опломбованою і порожньою лише тиждень, а потім в неї вселились — покійний Берліоз із дружиною і цей самий Стьопа, також із дружиною. Цілком природно, що тільки-но вони опинилися в проклятущій квартирі, як і в них почалося казна-що! А саме: протягом одного місяця зникли обидві дружини. Але ці не безслідно. Про дружину Берліоза розповідали, що бачено її ніби в Харкові з якимось балетмейстером, а дружина Стьопи наче знайшлася на Божедомці, де, за чутками, директор Вар’єте, використовуючи свої незліченні знайомства, прихитрився добути їй кімнату, але з такою єдиною умовою, щоб і духу її не було на Садовій вулиці...
Отож Стьопа застогнав. Він хотів покликати домашню робітницю Груню і зажадати від неї пірамідону, але все ж таки зумів зметикувати, що це дурниці, що ніякого пірамідону в Груні, певно, нема. Роблячи спробу покликати на допомогу Берліоза, двічі простогнав: "Міша... Міша...", але, як самі розумієте, відповіді не дістав. У квартирі стояла цілковита тиша.
Поворушивши пальцями ніг, Стьопа здогадався, що лежить у шкарпетках, тремтячою рукою провів по стегну, щоб визначити, у штанях він чи ні, й не визначив.
Нарешті, бачачи, що він покинутий і самотній, що ніхто йому не допоможе, вирішив підвестися, хоч би яких нелюдських зусиль це йому коштувало.
Стьопа розліпив склеєні повіки і побачив своє відбиття в трюмо у вигляді чоловіка зі скуйовдженим волоссям, з бряклою, порослою чорною щетиною фізіономією, з каламутними очима, в брудній сорочці з комірцем і краваткою, в кальсонах та в шкарпетках.
Таким він побачив себе в трюмо, а поруч із дзеркалом побачив невідомця, зодягнутого в чорне й у чорному береті.
Стьопа сів на ліжку і, як міг, витріщив набряклі кров’ю очі на незнайомого.