Ножик

Шолом-Алейхем

Сторінка 2 з 3

Де ж його сховати? Ага, на горищі! Витягаю швиденько ножик з кишені і засовую його за халяву... Снідаю і не знаю, що я їм, давлюся...

— Чого ти так квапишся, к лихій годині? — допитується батько.

— Поспішаю в хедер, — відповідаю йому і почуваю, що червонію по самі вуха.

— Диви, яка любов до наук! Що ти скажеш на цього святого та божого? — бурчить він і дивиться на мене сердито.

Насилу діждався, поки поснідали, прочитали молитву.

— Ну, чого ж ти не йдеш у хедер, бідне моє дитятко? — питає мене батько.

— Чого ти його женеш? — озивається до нього мати. — Нехай дитина посидить хвилинку.

Я вже на горищі... Далеко-далеко під кроквою лежить білий ножик, лежить і мовчить...

— Чого ти лазиш по горищу? — гримає тато. — Гевале, свинопасе! Банщику! Кхе-ге-ге.

— Шукаю тут щось... — відповідаю йому і мало не падаю від переляку.

— Щось? Що значить "щось"? Що це за "щось"?

— Кни-книгу... Старий талмуд...

— Га? Талмуд? На горищі? Ах ти, гицелю такий, злазь, негайно злазь! Я тобі покажу талмуд! Ах ти, волоцюго, ланцю, лайдаче, кхе-ге-ге!

Але мене не так лякає батьків гнів, як лякає те, що, можливо, хтось знайде ножика. Хто його знає? Може, саме сьогодні полізуть на горище розвішувати білизну чи замазувати лежаки?.. Треба його звідти забрати і сховати у кращому місці!.. Я тремчу від страху! Після кожного батькового погляду мені здається, що він усе знає і от-от запитає про квартирантів ножик... Я вже знайшов місце для нього! Чудове місце! Де? В землі, під стіною, в ямці, зверху добре присипаній соломою, — це для прикмети... Прийшовши з хедера, одразу вискакую надвір, виймаю помалу ножика і навіть не встигаю як слід намилуватися ним, як уже чую батькове гримання:

— Де ти там подівся? Чом не йдеш молитися, ти, биндюжнику, шмаровозе нещасний?

Але, хоч як батько мене мучить і переслідує, хоч як учитель у хедері б'є й катує, — це все дурниці проти тієї насолоди, яку я маю, коли повертаюся з хедера і бачуся з моїм дорогим, з моїм єдиним любим товаришем, з моїм ножиком! Насолода проте — ой леле! — перемішана з турботами, лихими передчуттями, неспокоєм і великим-великим страхом!

Чарівне літо. Сонце сідає, повітря стає трохи прохолоднішим, трава пахне, жаби кумкають, і хмаринки без дощу пролітають повз місяць, хочуть його проглинути. Білий срібний місяць ховається щохвилини і показується знову, він, здається, лине і лине, а стоїть на одному місці. Батько сідає на траву в халаті, напівголий, одну руку ховає за пазухою, а другою спирається на землю, дивиться на зоряне небо і кашляє. Обличчя його при світлі місяця мертве, посріблене. Він сидить саме на тому місці, де лежить закопаний ножик і зовсім не знає, що під ним робиться. Ах, якби він дізнався! Що він сказав би? Що я мав би від нього?

"Ага, думаю собі, ти закинув мій горбатий ножик, а в мене є тепер кращий, цінніший! Ти сидиш на ньому і навіть не знаєш. Ой тату, тату!.."

— Чого ти витріщив на мене очі, як кіт на сало! — накидається на мене батько. — Чого ти сидиш склавши руки, неначе якийсь міський багатій? Невже не можеш собі знайти роботу? А вечірню молитву тобі не треба читати? А не згорів би ти, паливодо! Трясця б тебе не взяла, кхе-ге-ге!

Коли він каже: н е згорів би ти, трясця б тебе н е взяла, — це доказ, що він не дуже сердитий. Навпаки, це ознака, що він у доброму настрої. І справді, хіба можна мати поганий настрій у таку чудову літню ніч, коли кожного вабить і тягне на вулицю, на свіже, лагідне, навдивовижу тепле повітря? Всі, всі тепер надворі. Тато, мама, менші діти, які шукають маленьких камінців і граються в піску. Гер Герц Герценгерц крутиться теж надворі; він без шапки, палить сигару і співає німецьку пісеньку, дивиться на мене і сміється. Це він, певно, сміється з мене тому, що батько мене жене. Але я сміюся з них усіх. Ось вони всі скоро підуть спати, а я тоді вислизну надвір (я сплю в сінях на долівці, бо в хаті неможлива духота) і натішуся, награюся моїм ножиком!..

Всі сплять. Тихо-тихо навкруги. Помалу стаю рачки і нишком, як кицька, вислизаю надвір. Ніч тиха, повітря свіже, прозоре, тішить душу. Поволі підповзаю до того місця, де лежить закопаний ножик. Поволі викопую його звідти й оглядаю при світлі місяця. Він блищить, ясніє, як щире золото, як брильянт. Підводжу очі вгору і бачу — місяць дивиться на мене і на мій ножик... Чого він так дивиться? Повертаюся до нього спиною — він дивиться мені вслід. Ховаю ножик під сорочку — він дивиться мені вслід. Місяць, певно, знає, що це за ножик і де я його взяв. Узяв? Я ж його вкрав!

Відколи я маю цього ножика, мені вперше спадає на думку це страшне слово. Украв! То я, виходить, злодій!

Звичайнісінький злодій! У біблії, в десяти заповідях, записано великими літерами:

НЕ УКРАДЬ!

А я вкрав! Що мені за це зроблять у пеклі? Ой, лихо! Мені відрубають руку, ту руку, що вкрала... Мене лупцюватимуть залізними різками... Мене смажитимуть і пектимуть на гарячих сковородах... Завжди, повік-віку горітиму... Треба віддати ножик, треба покласти назад ножик, не потрібний мені украдений ножик! Завтра я покладу ножик назад.

Так я міркую і кладу ножик за пазуху. Почуваю, що він мене вогнем пече. Ні, треба його знову сховати, закопати в землю до завтра. А місяць з неба дивиться на мене. Чого він дивиться? Місяць бачить, він свідок. Я рачки повзу назад у сіни, на своє ліжко, лягаю спати і не можу заснути. Перевертаюся з боку на бік і не можу спати... Аж на світанку я заснув, і мені приснився місяць, приснилися залізні різки, і все верзлися ножики... Уранці я прокинувся, помолився з великим запалом, нашвидкуруч поснідав і гайда до хедера.

— Чого ти так поспішаєш до хедера? — гримає на мене батько. — Чого тебе так чорт носить? Ще встигнеш свою науку там пройти! Помолися краще як слід після сніданку і не ковтай слів! Ще вспієш стати бузувіром, гультяю ти, гріховоднику, кхе-ге-ге!

— Чого це так пізно? Подивися на нього, — зустрічає мене вчитель і показує пальцем на мого товариша, рудого Берела, який, похиливши голову, стоїть у куточку. — Бачиш, паливодо? Знай, що від сьогодні і надалі його ім'я уже не "рудий Берел", як його звали досі. Ні! У нього тепер краще ім'я, тепер його звуть "Берчик-злодій"! Кричіть же, діти: "Берчик-зло-о-дій! Берчик-зло-о-дій!"

Ці слова вчитель виводив співучо, і всі учні підхоплюють, як півчі: "Берчик-зло-о-дій! Берчик-зло-о-дій!"

Я скам'янів, мороз пройшов по тілу. Не розумію, що це означає...

— Чого ти мовчиш, негіднику?.. — озивається вчитель до мене і дає несподіваного ляпаса. — Чого мовчиш, йолопе? Ти ж чуєш, що всі співають? Допомагай усім і підспівуй: "Берчик-зло-о-дій, Берчик-зло-о-дій!"

У мене трусяться руки і ноги. Зуб на зуб не попадає. Але я підспівую: "Берчик-зло-о-дій".

— Гучніше, негіднику! — підганяє мене вчитель. — Дужче, дужче!..

І я разом з усім хором співаємо на різні голоси: "Берчик-зло-о-дій, Берчик-зло-о-дій!.."

— Ш-ш-ш-ша-а-а-а! — вигукує раптом учитель і ляскає долонею по столу. — Ша! Тепер почнемо "суд". (Приспівуючи). Ану, Берчику-злодій, іди-но сюди, дитино моя, швидше, трошечки швидше! Скажи-но, хлопчику, як тебе звати?

— Берел.

— А як іще?

— Берел... Берел-злодій!

— Отак, моя люба дитино, отак ти добрий хлопчик. (Приспівуючи). А тепер, Берчику, щоб ти мені був здоровий і ніколи не хворів. (Приспівуючи). Візьми, будь ласка, Берчику, і скинь з себе всю одежину. Отак! Та швидше! Прошу тебе, швидше! Прошу тебе, швидше! Отак, Берчику, мій любий!

Берчик лишається голий, в чому мати народила. Ні краплинки крові в обличчі. Стоїть, не ворухнеться. Очі додолу. Мертвий, зовсім мертвий!..

Учитель викликає одного з старших учнів, все ще приспівуючи:

— Ану, Гершеле-великий, виходь до столу сюди, до мене мерщій, отак, і розкажи нам лишень усю пригоду з початку до кінця, як наш Берчик зробився злодієм. Слухайте, діти, уважної

І Гершел-великий починає розповідати, як Берел випатрав карнавку чудотворця Меєра, куди його мати щоп'ятниці ввечері кидала копійку, а часом і дві; як Берел добувся до цієї карнавки, на якій висить замочок; як соломинкою, вмоченою в смолу, витяг звідти поодинці всі копійки, аж до останньої; як його мати, хрипка Злата, спохватилась, відкрила карнавку, а там лежала соломинка, вмочена в смолу; як хрипка Злата поскаржилась на нього; як Берел одразу після того, як учитель відлупцював його, признався, що протягом цілого року тягав копійки з карнавки; як він щонеділі купував собі два коржики і ріжок; як... і так далі, і таке інше.

— А тепер, діти, судіть його! Ви вже знаєте, як саме. Це у вас уже не первина. Нехай кожен скаже свій присуд: що треба зробити злодієві, який краде копійки з карнавки? Гершеле-маленький, скажи ти перший: чого заслуговує злодій, який витягає соломинкою копійки з карнавки?

Учитель схиляє голову набік, заплющує очі і наставляє праве ухо до Гершела-маленького. Маленький Гершеле відповідає вголос:

— Злодій, який краде копійки з карнавки, заслуговує... щоб його катували до крові.

— Мойшінько, чого заслуговує злодій, який краде копійки з карнавки?

— Злодій, — каже Мойшінька плачливим голосом, — злодій, який витягає копійки з карнавки, заслуговує, щоб його поклали на лаву: двоє — на голову, двоє — на ноги, а двоє нехай лупцюють його просоленими різками...

— Топеле Тутаріту! Чого заслуговує злодій, який краде копійки з карнавки?

Копел Кукаріку, хлопчик, який не може вимовляти "к" і "г", витирає носик і виспівує свій присуд трохи верескливо:

— Злодюжта, ятий тядне топійти з тарнавти, заслудовує, щоб усі хлопчити підійшли до нього близьто і стазали йому просто в питу три рази: злодюжто, злодюжто, злодюжто!

У хедері здіймається регіт. Учитель береться пальцями за горло, як кантор, і, проспівуючи, запрошує:

— Ставай до сто-о-олу, Шолем, сине Нохема! Скажи-но ти, Шолемчику мій любий, свій присуд. Чого заслужив злодій, який краде копійки з карнавки?

Я хочу відповісти, а язик мене не слухається. Я тремчу, як у пропасниці. Мені щось здавлює горло. Холодний піт виступає на всьому тілі. Гуде у вухах. Я вже не бачу перед собою ні вчителя, ні голого "Берела-злодія", ні товаришів, я бачу перед собою тільки ножики, білі розкриті ножички з багатьма лезами, безліч ножиків.

1 2 3