Дружина його, Бекей, стурбувалася:
— Що з тобою, Орозкуле? Що трапилось? Та ти ж увесь мокрий. Колода попливла?
— Ні,— одмахнувся Орозкул.— На,— передав він повід Гульджамал.— Одведи коня в стайню.— А сам пішов до дверей.— Ходімо в дім,— сказав він дружині.
Баба теж хотіла було піти разом з ними, та Орозкул не пустив її й на поріг.
— А ти собі йди, стара. Нема чого тобі тут робити! Іди додому й не приходь.
— Та ти що? — образилась баба.— Що ж це таке? А старий же наш, як він? Що скоїлось? .
— Спитай у нього самого,— відповів Орозкул.
Дома Бекей стягла з чоловіка мокрий одяг, дала йому кожуха, внесла самовар і заходилася наливати в піалу чай.
— Не треба,— відхилив жестом Орозкул.— Дай мені випити.
Дружина добула непочату півлітрову пляшку, налила в склянку.
— Повно налий,— звелів Орозкул.
Одним духом вихиливши склянку горілки, він закутався в кожух і, вкладаючись на кошмі, сказав дружині:
— Ти мені не дружина, я тобі не чоловік. Іди. Щоб ноги твоєї тут не було. Іди, поки не пізно.
Бекей зітхнула, сіла на ліжку й, звично ковтаючи сльози, тихо мовила:
— Знову?
— Що знову? — ревнув Орозкул.— Геть звідси! Бекей вискочила з дому і, як завжди, заломлюючи руки,
заголосила на весь двір:
— І нащо тільки я народилася на світ, бідолашна!.. А в цей час старий Момун скакав на Алабаші до внука.
Алабаш — прудкий кінь. Та все одно запізнювався Момун на дві з лишком години. Він зустрів онука по дорозі. Вчителька сама вела хлопчика додому. Та сама вчителька, з обвітреними, грубими руками, в тому самому незмінному пальті, в якому вона ходила п'ятий рік. Стомлена, жінка була похмура. А хлопчик, давно наплакавшись, з підпухлими очима, йшов поряд неї, з портфелем своїм у руках, якийсь нещасний і принижений. Добре вичитала старому Момунові вчителька. Він стояв перед нею, злізши з коня, похиливши голову.
— Не привозьте дитину до школи,— говорила вона,— якщо не будете забирати вчасно додому. На мене не покладайтесь, у мене своїх четверо.
Знову попросив пробачення Момун, знову обіцяв, що більше такого не трапиться.
Вчителька вернулася в Джелесай, а дід з онуком подалися додому.
Хлопчик мовчав, сидячи на коні перед дідом. І старий не знав, що йому сказати.
— Ти дуже голодний? — спитав він.
— Ні, вчителька дала мені хліба,— відповів онук. *
— А чого ти мовчиш? Хлопчик нічого не сказав і на це. Момун винувато усміхнувся:
— Вразливий ти в мене.— Він скинув кашкета хлопчикові, поцілував його в маківку і знову надів йому кашкета на голову.
Хлопчик не обернувся.
Так вони їхали, обидва пригнічені й мовчазні. Момун не давав волі Алабашеві, міцно придержуючи повіддя,— не хотілося трясти хлопчика на неосідланім коні. Та й поспішати тепер ніби й не треба було. N
Кінь незабаром утямив, чого од нього вимагають,— ішов легенькою інохіддю. Пофоркував, копитами стукав по дорозі. На такому б коні їхати самотою, пісні співати неголосні — так, для самого себе. Хіба мало про що співає людина наодинці з собою? Про мрії, які не збулися, про літа минулі, про те, що було тоді ще, як любилося... Подобається людині зітхати за тим часом, де зосталося щось назавжди недосяжне. А що, власне,— людина й сама до пуття не розуміє. Та зрідка їй хочеться думати про це, хочеться відчути саму себе.
Добрий це супутник — добрий кінь доброї ходи...
І думав старий Момун, дивлячись на стрижену потилицю онука, на його тонку шию й відстовбурчені вуха, що від усього його життя невдатного, од усіх його справ і трудів, од. усіх клопотів і жури залишилась тепер у нього тільки ось ця дитина, оця ще безпорадна істота. Гаразд ще, коли дід устигне поставити хлопчика на ноги. А зостанеться він сам — важко йому буде. Сам, як качан кукурудзи, а вже характер свій. Йому б простішим бути, ласкавішим... Такі ж, як Орозкул, зненавидять його і терзатимуть, як вовки загнане оленя...
І згадав нараз Момун про маралів, про тих, що недавно промайнули швидкими, розгонистими тінями, що видобули в грудей його вигук подиву й радості.
— А ти знаєш, синку? До нас марали прийшли,— ска-зав дід Момун.
Хлопчик квапливо оглянувся через плече:
— Справді?
— Справді. Сам бачив. Три голови. ""— А звідки вони прийшли?
— Я гадаю, із-за перевалу. Там теж є заповідні ліси. Осінь тепер стоїть, мов літо,, перевал одкритий. От вони й прийшли до нас у гості.
— А вони зостануться в нас?
— Сподобається, то й зостануться. Якщо не чіпати їх, то вони й житимуть. Кормів у нас багато. Тут хоч і тисячу маралів держи... Колись, за часів Рогатої матері-олениці, тут їх була тьма-тьмуща...
Відчуваючи, що хлопчик одтає від цієї звістки, забуває образу, старий почав знову розповідати про колишні часи, про Рогату матір-оленицю. І сам, захоплюючись своєю розповіддю, думав: як просто раптом стати щасливим і дати щастя іншому! Отак би й жити завжди. Еге ж, отак, як зараз, як у цю годину. Та життя не так улаштоване: поряд із щастям постійно підстерігає, вдирається в душу, в життя нещастя, що нерозлучно супроводжує тебе, вічне, невідступне. Навіть в оцю годину, коли вони з онуком були щасливі, в душі в старого поряд з радістю стояла тривога: що там Орозкул? Що він готує, яку розправу? Яку замислив— кару йому, старому, що осмілився не послухатись? Цього ж Орозкул так не залишить. Інакше він не був би Ороз-кулом.
І щоб не думати про нещастя, яке чекало його дочку і його самого, Момун розповідав онукові про маралів, про благородство, про красу і жвавість цих тварин так захоплено, ніби міг цим одвернути неминуче.
А хлопчикові було хороше. Він і гадки не мав про те, що його чекає дома. В нього горіли очі й вуха. Як, невже повернулися марали? Виходить, усе це правда? Дід каже, що простила Рогата мати-олениця людський злочин проти неї й дозволила дітям своїм вернутися в іссик-кульські гори. Дід каже, що зараз прийшли три марали, щоб розвідати, як тут, і якщо їм сподобається, то всі марали знову повернуться на батьківщину.
— Ата,— перервав хлопчик діда.— А може, прийшла сама Рогата мати-олениця? Може, вона хоче подивитись, як тут у нас, а потім покликати своїх дітей, га?
— Може,— невпевнено промовив Момун. Він затнувся. Старий відчув ніяковість: чи не занадто він захопився, чи не занадто хлопчик увірував у його слова? Але дід Момун не став розчаровувати свого внука, та тепер уже це було б запізно.— Хтозна,— стенув він плечима.— А може, може бути, що прийшла і сама Рогата мати-олениця. Хтозна...
— А ось ми довідаємось. Давай, ата, підемо на те місце, де ти бачив маралів,— сказав хлопчик,— я теж хочу подивитися.
— Та вони ж не стоять на одному місці.
— А ми підемо по слідах. Будемо довго-довго йти по їхніх слідах. А як побачимо їх хоч краєчком ока, вернемось. І тоді вони подумають, що люди не чіпатимуть їх.
— Дитина ти,— усміхнувся дід.— Приїдемо додому, там видно буде.
Вони вже під'їжджали до кордону поза будинками. Будинок іззаду — як людина в спину. Всі три будинки не подавали ніяких ознак того, що коїться в них усередині. І в дворі теж було пусто й тихо. Недобре передчуття стисло Момунові серце. Що могло статися? Побив Орозкул його нещасну Бекей? Напився п'яний? Що могло ще статися? Чому так тихо, чому нікого немає в цей час у дворі? "Якщо все гаразд, треба витягти ту злощасну колоду з річки,— подумав Момун.— Ну його, Орозкула, краще з ним не зв'язуватися. Краще зробити, що хоче, та й плюнути на все це. Ослові ж не доведеш, що він осел".
Момун під'їхав до стайні.
— Злазь. От ми й приїхали,— намагаючись не виказати свого хвилювання, промовив він до онука так, наче вони приїхали здалеку.
А коли хлопчик з портфелем своїм побіг було додому, дід Момун зупинив його:
— Зажди, разом підемо.
Він поставив Алабаша в стайню і, взявши хлопчика за руку, пішов до дому.
— Ти гляди,— сказав дід онукові,— якщо мене лаятимуть, ти не бійся і не слухай усяких там розмов. Тебе то не обходить. Твоє діло до школи ходити.
Але нічого такого не сталося. Коли вони зайшли в хату, баба тільки глянула на Момуна довгим осудливим поглядом і, підібравши губи, заходилася знову шити. Дід теж нічого не сказав їй. Хмурий і насторожений, він постояв посеред кімнати, потім узяв з плити велику миску з локшиною, прихопив ложки й хліб, і вони сіли з онуком до пізнього обіду.
їли мовчки, а баба навіть не дивилася в їхній бік. На її зів'ялому, коричневому обличчі застиг гнів. Хлопчик зрозумів, що скоїлося щось дуже лихе. А старі все мовчали.
Так страшно, так тривожно ставало хлопчикові, що і їжа не йшла в горло. Гірше немає, коли за обідом люди мовчать і думають про щось своє, недобре й підозріле. "Може, це ми винні?" — подумки сказав хлопчик портфелеві. Портфель лежав на підвіконні. Серце хлопчикове покотилося по підлозі, видерлось на підвіконня, ближче до портфеля, й зашепталося з ним.
"Ти нічого не знаєш? Чого дідусь такий сумний? Чим він завинив? І чому він запізнився сьогодні, чому приїхав на Алабаші й без сідла? Такого ж ніколи не бувало. Може, він побачив маралів у лісі й тому затримався?.. А що коли й нема ніяких маралів? А що коли це неправда? Що тоді? Навіщо він розповідав? Адже Рогата мати-олениця дуже образиться, якщо він обманив нас..."
Закінчивши обідати, дід Момун неголосно сказав хлопчикові:
— Ти йди в двір, діло є одне. Допоможеш мені. Я зараз. Хлопчик слухняно вийшов. І як тільки він зачинив за
собою двері, почувся голос баби:
— Ти куди?
— Піду дерево вивезу. Воно ж ото застряло в річці,— відповів Момун.
— А, спохватився! — закричала баба.— Отямився! Ти піди подивись на свою дочку. її Гульджамал повела до себе. Кому вона потрібна тепер, твоя неродяща дурепа. Піди, нехай вона скаже, хто вона тепер. Як собаку паршивого, вигнав її з дому чоловік.
— Ну що ж, вигнав то й вигнав,— з гіркотою сказав Момун.
— Чи ти ба! Та хто ти такий? Дочки твої непутящі, так, гадаєш, онука вивчиш на начальника, чи що? Жди! Було б заради кого на рожен лізти. Та ще на Алабаша скочив і помчав. Дивись, який! Знав би своє місце, пам'ятав би, з ким ти зв'язуєшся... Він тобі шию скрутить, як курці. Відколи це ти почав людям перечити? Відколи це ти став героєм? А дочку свою і не думай приводити до нас. На поріг не пущу...
Хлопчик понуро посунув двором. З хати ще чути було викрики баби, потім двері грюкнули, і Момун вискочив з дому.