Далеко звідси. Але то не острів,— міркував Орган.— Але якщо то туман такий, то радості мало.
— Нічого, аби лише вітер не змінився,— налягаючи на весла, висловив свою думку Емраїн.— Стоїть воно на місці, не рухається. А нам у тій стороні робити нічого, хай собі що є, те є...
Кириск спершу розчарувався, бо те, що він помітив, як виявилося, було невідомо чим, але потім хутко забув про це.
• А мисливці не помилилися. Острівець Малий Сосок незабаром виткнувся з-за води з лівого боку. Тепер уже ніяких сумнівів не виникало. То був зовсім невеличкий, суціль з каменю, горбуватий виступ суші, що й справді скидався на сосок.
Побачивши острів, усі пожвавішали, особливо Кириск,— виходить, море не безконечне. І тоді почалося найцікавіше в плаванні.
— Ну от,— поплескав Орган хлопчака по башлику на голові.— Рябий Пес довів нас до острова, хоч сам зостався дома. Адже коли б він побіг за нами, то втонув би?
— Ще б пак! — підтвердив Кириск, вловлюючи жарт у словах.
— А Рябий Пес для того нам і потрібен, щоб залишався дім стерегти, а ми, пам'ятаючи його, доправились би, не збиваючись з дороги, до місця ловів. Як ти гадаєш, потрібен буде нам іще Рябий Пес чи ні?
— Ні, не потрібен,— знову ж цілком упевнено відповів Кириск.— Тепер ми самі бачимо, куди пливти.
— А ти подумав би, га? — з докором сказав йому Орган.— А то ти такий проворний, ти б подумав.
Кириск не зрозумів, нащо їм потрібен буде ще той Рябий Пес у морі біля далекого острова.
— А навіщо тут иаш Рябий Пес?
— Як навіщо? А"додому повертатися як будеш? Куди попливеш, у який бік? Ану лишень подумай. Догадався? Запам'ятай, з якого боку підпливемо, яким боком острів дивиться на Рябого Пса, тоді знатимеш, куди путь держати, коли повертатися.
Кириск мовчки погодився, але все ж таки самолюбство його було вражене, й, можливо, тому він спитав трохи запально:
— А якщо буде темно, га? Якщо вночі опинимося в морі й нічого не видно, га? Тоді як?! Га!? Тоді як узнати, де Рябий Песл'з якого боку? Га!?
— Ну що ж, і тоді можна довідатися,— спокійно відповів йому Орган.— На це є зірки на небі. Зірки не підведуть, завжди правдиво вкажуть. Аби лише сам знав, де яка зірка. Підростеш і сам навчишся ще. Ти сузір'я Качки Лувр знаєш?
— Знаю, здається,— невпевнено промовив Кириск, глянувши на батька. Емраїн зрозумів синову скруту:
— Знає трошечки, я йому колись показував. Та цього мало. Треба ще підучитися...
Так вони пливли, поволі наближаючись до острова. А коли можна вже було розрізнити окремі камені й скелі на березі, пішли обходом навколо острова, пильно придивляючись до прибережних місць, щоб виявити лігвище нерпи. Кириск вдивлявся дуже старанно, йому хотілося першому побачити табун. Але його попередили: якщо помітить звірів, не зчиняти зайвого галасу. Орган сказав, що нерпи лежать десь серед прибережного каміння біля води — вони виповзають на сушу погрітися на сонці. Треба примітити, де вони порозлягалися, а потім, зійшовши потайки на берег, підкрастися до них непомітно, щоб не сполохати. Але Кириск так нічого й не розгледів. Береги були пустельні й похмурі. Суцільне дике каміння, поруйноване часом, безформне, глибисте. Круг острова білопінним кипучим кільцем шумів прибій, повсякчас силкуючись перехлюпнутись через завали окрижанілого каміння. Ні, нічого не вгледів на острівці Кириск. Тільки камені на каменях і ніяких живих тварин.
Зате Милгун перший помітив. І доки Кириск крутив головою, намагаючись розгледіти, де саме затаїлися нерпи,
ЗО
човен одплив подалі від того місця, щоб його не побачили з лігвища.
А старий Орган зрозумів, що Кириск нічого не розгледів. ' — Ну, ти бачив? — спитав він у нього.
— Ні, не побачив,— признався він.
— Підпливемо ще раз,— звелів Орган.— Учись розрізняти серед каміння. Бо інакше ти не зможеш стати мисливцем.
Веслярі скорилися, відвели човна на попереднє місце, хоч це було ризиковано. Досить бодай одній нерпі зчинити тривогу, і весь табун негайно кинеться в море. Але, на щастя, звірі не помічали мисливців. Вони лежали за кам'яним пасмом, серед неоковирного, безладно розкиданого каміння, майже біля самісінької води.
— Оно бачиш гострий камінь, як обламаний клик, і неподалік червонуватий такий обледенілий горбик — дивись між ними,— сказав Кирискові Милгун.
Кириск придивлявся. Милгун і Емраїн тим часом, загрібаючи веслами, намагалися стійко тримати човна на місці. І тоді Кириск побачив спини морських звірів — могутні хвостаті тулуби. Сіруваті, плямисті, лискучі спини були нерухомі. Здалека недосвідчене око їх не могло відрізнити від каміння.
І з цієї хвилини хлопця охопило хвилювання. Починається: ось вони, справжні морські звірі! Ось вони, великі лови!
Коли сходили на берег, він був збуджений, він був переповнений почуттям одваги й захвату. Одваги, бо він почував себе в цю хвилину сильним і значним. І почуттям захвату — він бачив, як вправно й злагоджено все робили мисливці: як вони підвели човна до берега, як Емраїн і старий Орган тримали на веслах човна біля прибою, а Милгун приловчився, стрибнув на край прибережної ріні, як він потім підтяг човна за кинутий кінець, перекинувши його через плече, і як, підхопивши вінчестери, вистрибнув на берег батько. За ним, не без допомоги старого Органа, зістрибнув і він сам, хоч і намочив при цьому ноги в прибережній хвилі й вислухав стиха мовлені батькові докори.
-У човні залишався Орган, щоб тримати його на хвилі біля берега, а вони втрьох — Емраїн, Милгун і Кириск — поспішили до лігвища. Ішли берегом, інстинктивно пригинаючись, швидкими перебіжками від укриття до укриття. Кириск не відставав і тільки чув, як шалено калатає серце в грудях і як паморочиться голова від нестримного почуття гордості й хвилювання.
Коли б тільки люди Риби-Жінки могли бачити зараз його, Кириска, який проворно йшов з дорослими мисливцями на морського звіра! Коли б зараз бачила його мати, як би вона пишалася ним, майбутнім дорослим мисливцем і годувальником роду! Коли б його бачила зараз Музлук, з якою він часто бавився, а тепер ніколи не буде бавитися, бо відтепер ім'я його — мисливець, коли б вона бачила, як він зараз далеко від рідного Рябого Пса пробирається незнайомим, берегом, що так неугавно бушує, йде серед диких скель і каміння до лігвища нерпи. І не біда, що вінчестери в руках у Милгуна й Емраїна: батько обіцяв дати йому рушницю, коли настане час стріляти.
Так вони йшли, підкрадаючись до лігвища, а потім поповзли по землі, й Кириск поповз. По твердому камінню й щербатій кризі повзти було важко, незручно, але Кириск розумів, що це конче треба.
Вони повзли, важко дихаючи, обливаючись потом, то затаювались, то виглядали, озираючись на всі боки. І завмерли, затихли, коли зупинилися, щоб приладнатися й стріляти.
На все життя запам'ятав Кириск цю годину, цей весняний день, цей холодний кам'янистий острівець серед безмежного моря і на ньому — це дике темно-руде каміння, вивернуте й розкидане скрізь якоюсь безумною силою, цю голу промерзлу землю, на якій він лежав ниць, ще не від-талу від криги, тверду й позбавлену життя, а поруч із собою батька й Милгуна, що готувалися стріляти, а попереду, в логовинці над самим краєм моря, посеред скельних руїн, порослих мохом, неоковирних, поточених вітрами й побитих штормами,— невеликий нерп'ячий табун, який поки що нічого не підозрював і спокійно лежав на своєму місці. А над ними, над лігвищем, над островом, над морем — трохи імлисте, застигле небо, яке, здалося йому тоді, напружено чекало першого пострілу.
"Аби тільки влучити!" — думав він, відсовуючи плече до приклада вінчестера, що передав йому батько.
В ту коротку довгоочікувану мить, коли, пишаючись собою, він уже бачив себе уславленим, одважним мисливцем, його вразило, що живі спини, живі боки цих неповоротких, гладких тварин, що позалазили в кам'янистий видолинок, чекаючи скупого сонячного тепла, такі беззахисні й уразливі. Але то була одна лише якась хвилинка. Згадав, що він мисливець і що люди чекають від нього здобичі, що без м'яса й жиру— нерпи життя голодне й бідне, і десь
До стор. 11
майнула ще думка, що треба першому вистрелити й показати себе. Він зміцнів духом, твердо цілячись, як радив батько, під лівий ласт, і трошки вище, і трошки праворуч — в самісіньке серце великого плямистого лахтака. А лахтак, ніби передчуваючи щось лихе, раптом нашорошився, хоч він не бачив мисливців і почути їх не міг — вітер дув з моря. Треба було ще трохи пересунутися вбік — звідти зручніше цілитися, щось заважало спереду, якась тінь,— треба було підсунутися дуже обережно, і тут камінь з-під ліктя Кириска різко зрушився й покотився вниз по схилу, зачіпаючи на шляху зустрічні камінці. Плямистий лахтак видав короткий звук, ніби гавкнув собака,— табун стрепенувся і, ревучи, швидко поповз, покотився до води. Але в ту ж мить, випереджаючи їх відхід до моря, прогримів постріл, поранивши велику нерпу з самого краєчку табуна — то Милгун рятував становище. Кириск розгубився.
— Стріляй! — наказав йому Емраїн.
В плече дуже садонуло, постріл оглушив, і все потонуло в глухоті. Кирискові стало нестерпно соромно, що промазав і що з його вини полювання зривалося. Але батько совав йому патрон:
— Заряджай, стріляй скоріше!
Те, що здавалося не таким уже й трудним ділом — зарядити й вистрілити (скільки разів він це проробляв так просто, коли вчився стріляти), тепер не виходило. Затвор вінчестера не одразу скорився. Милгун тим часом зробив з коліна ще два постріли навздогін нерпам, що кинулися в воду. Одну поранив, і вона закрутилася на самому краю берега. Мисливці побігли туди. Табун уже зник у морі, а поранена тварина, що залишилася на березі, з усіх сил намагалася відповзти у воду. Коли люди підбігли до того місця, нерпі вдалося добратися до води, і вона, тягнучи за собою криваву хитливу пляму, попливла, працюючи лапами-ластами, поволі поринаючи в прозору глибінь моря. Виразно видно було її злякані витріщені очі й світло-бузкову смугу уздовж хребта, від потилиці до самого кінчика хвоста. Милгун опустив піднесений було вінчестер — добивати нерпу тепер не було сенсу.
— Облиш, все одно втоне,— промовив Емраїн.
А Кириск стояв, задихавшись, пригнічений, невдоволе-ний собою. Він же сподівався багато більшого.