Він бачив, як тяжко цього чекав Кириск, і розумів, як катувався син, терплячи спрагу й голод, пересилюючи себе, не видавши й звуку. Загибель Милгуна на довгий час ніби приглушила думку про воду. Але поступово спрага брала своє і тепер уже палила з подвоєною силою, жорстоко надолужуючи мимовільну відстрочку мук_
Надзвичайно обережно, щоб даремно не зронити жодної краплини, націдив він протухлої води спершу Кирискові. Хлопець ухопив ківш і зразу ж проковтнув свою частку води, мов одержимий. Потім Емраїн иалив собі і побачив, що 'води в барилі після цього лишилося, власне, на дні. Кириск теж зрозумів це з нахилу барила в батькових руках. Емраїн помертвів, вражений цим, хоч і передбачав, що так воно й повинно було бути. Тепер Емраїн не квапився випити свою воду. Він задумливо тримав у руці ківш, приголомшений, як громом, думкою, з появою якої гамування спраги вже не мало ніякого значення.
— На, потримай,— передав він ківш синові, хоч і не слід було цього робити. Це для хлопця було рівнозначно катуванню — держати ківш з водою і не сміти випити. Звільнивши руки, Емраїн добре загнав чопа й поставив майже порожнє барило на своє місце.
— Випий,— запропонував він синові.
— А ти? —здивувався Кириск.
— А я потім. Ти не думай нічого, випий,— спокійно сказав батько.
З
67
І Кириск знову, не гаючись, проковтнув і цю порцію смердючої води. Спрага не вгамувалася, як хотілося б, але все ж таки він відчув деяке полегшення.
— Ну, як? — спитав батько.
— Трошки легше,— вдячно прошепотів хлопчик.
— Ти не бійся. І запам'ятай, навіть зовсім без краплини води в роті людина може протягти два-три дні. Й що б там не було, нічого не бійся...
— Тому ти не випив? — перебив його Кириск. Емраїн розгубився, застуканий зненацька цим запитанням. І, подумавши, сказав коротко:
— Еге ж.
— А без їжі скільки? Ми вже не їмо давно.
— Аби вода була. Але ти не думай про це. Давай-но ми краще попливемо трохи. Я хочу з тобою поговорити.
Емраїн заскрипів веслами, і вони поволі посунулися в тумані по морю, ніби не могли поговорити на тому місці, де вони були досі. Батько хотів набратися духу. Йому здавалося, що так буде легше зосередитися, підготувати себе до тієї розмови, від самої думки про яку тяжко холонуло в грудях. Не тільки сам горнув, а й синові звелів сісти за весла. Кон-чої потреби в цьому не було ніякої, так само, як не було ніякої потреби кудись пливти. Хлопець над силу повертав надміру великі для нього морські весла. З одним він ще міг би впоратися, а для двох весел поки що не доріс. Ще й до того відчувалося, що хлопчина помітно ослаб, як і сам він слабшав з кожною годиною. Оце й спонукало батька квапити події. Час минав, кінець наближався.
Кириск мовчав і не оглядався, невлад повертаючи важкі весла. Але не це мучило Емраїна. Дивлячись на сина в спину, на цю зігнуту і, як він тепер помітив, все ще по-дитячому щупляву, беззахисну фігурку, він кусав собі губи, й серце його, він це дуже добре відчув, обливалося кров'ю — гарячим, пульсуючим потоком болю. Але почати розмову він не смів, хоч і не було іншого виходу...
Поступово видимість у надрах туману знижувалась, а Емраїн усе плив у важкому роздумі, й часу в нього залишалося справді мало. Хоч і як він тримався, хоч і який був могутній од природи, спрага й голод хутко його долали, швидко з'їдали його сили. Треба було встигнути підготувати сина до того, що він обдумував у той час, треба було зробити це, поки сам був спроможний триматися й виявляти волю.
Він розумів, що і йому треба буде слідом за Органом і Милгуном залишити човна, що це єдина можливість якщо не зберегти, то хоч би продовжити життя сина настільки, наскільки залишалося на дні барила тієї води. Він не міг сказати собі, чи розвіється туман цієї ночі, чи наступного дня, і вже й зовсім не міг сказати собі, що судилося синові попереду, якщо рано чи пізно й вигодиниться, як, яким чином, залишившись сам у морі, зміг би вижити й урятуватися. На це відповіді не було. Єдина надія, малоймовірна, а то. й зовсім нездійсненна, в якій він намагався запевнити самого себе, полягала в тому, що коли відкриється море, можливо, випадково зустрінеться великий човен білих людей. З чуток він знав, що білі люди іноді появлялися в цих водах — пропливали океаном, далеко від їхніх берегів, пливли в якихось своїх справах, з якихось далеких країн у якісь інші далекі країни. Сам він ніколи не зустрічався з ними, але розповідали про це купці, котрі все на світі знають, а декотрі з них самі нібито плавали на тих величезних, мов гори, човнах білих людей. Тільки таке чудо, якщо розгуляється погода, якщо схрестяться дороги, якщо помітять білі люди маленький каяк-довбанку в океані, тільки це могло дати надію, слабку, неймовірну, майже неможливу, але все-таки якусь надію.
Про це Емраїн і мав намір повідати синові перед тим, як залишити його. Конче треба було ще переконати Кириска, якнайсуворіше наказати йому, щоб він залишався в човні до останнього подиху, поки буде в свідомості. І якщо судилося йому вмерти, як скінчиться вода, то вмерти він повинен у човні, а не кидатись у море, як змушені були вчинити старий Орган, Милгун і як вчинить він, його батько. Ніякого іншого виходу не було. Вимагалося скоритись, примиритися з жорстокістю долі... Однак на саму лише думку, що одинадцятилітній хлопчик залишиться в човні віч-на-віч з усім світом, у непроглядному тумані, в безбережному морі, повільно вмираючи від спраги й голоду, Емраїнові ставало і моторошно. З цим не можна було примиритися, то було 1понад будь-які сили. Г тоді він ловив себе на думці, що не зможе залишити сина самого, краще вмерти разом [з ним...
Незабаром зовсім стемніло. Знову запанувала в морі
!чорна чорнота туманної ночі. Якщо безглуздо пливти кудись удень у тумані, то тим більше нерозумно це вночі. Човен ледь похитувався на місці. Й знову ніяких ознак того, що погода зміниться. Море лежало бездиханне.
Батько й син примостилися на ніч на дні човна, щільно притулившись один до одного. Не спали ні той, ні той. їх мучили спрага, й голод, і думки про те, що їх чекає попереду..:
Лежачи поруч з батьком, Кириск гостро відчув, як дуже схуд і змарнів батько за ці дні, як зменшився в тілі, обез-силів. Тільки й лишилася борода — як і раніше, жорстка й пругка. Тулячись до батька, тихо ковтаючи сльози від жалю до нього, хлопчик осягнув тієї ночі невідомі раніше почуття споконвічної синівської любові. Він не міг би розповісти про ці почуття словами — вони таїлися в душі, в крові, в його серцебитті. Раніше він завжди пишався, що схожий на батька, наслідував його і мріяв бути таким, як батько, а тепер доходив до розуміння, що батько — це він сам, це його начало, а він — продовження батька. І тому йому було боляче й шкода батька, як самого себе. Він воістину заклинав синю мишку, щоб вона принесла їм води — і йому, й батькові:
Синя мишко, дай нам водні Синя мишко, дай нам водні
Батько про воду для себе не думав, хоч з кожною годиною все важче переносив страждання непогамованої, вже нестерпної спраги, що зростала й зростала. Всередині все горіло, пересихало і стискувалося залізною, непоборною спазмою. В голові гуло. Тепер він розумів останні муки Милгуна. І, однак, не про те була його дума. Думати про воду, бажати напитися досхочу тепер для нього не мало вже сенсу. І вже давно він урвав би ці безмірні муки, коли б не син, коли б він міг примусити себе залишити сина, що примостився в нього під боком цієї темної останньої ночі. Заради сина,— який навіть не має ніяких надій на порятунок і все-таки і всупереч цьому якого він оберігав до най-останнішої можливості,— заради того, щоб хоч скільки-небудь продовжити йому життя, і в тому тепер полягала самовіддана боротьба і надія батька, в тому тепер він бачив свою останню волю і діяння, заради всього цього він повинен був якнайскоріше залишити човна. Але саме через нього, через сина, він не міг на те зважитися, не сміючи кинути його напризволяще. Але й баритися, зволікати далі теж ставало небезпечно — залишали останні сили, необхідні, щоб набратися духу...
Час життя батькового кінчався...
Як, якими словами можна було пояснити це синові? Як сказати йому, що він залишає його заради нього?.. Час життя батькового кінчався...
— Тату! — нараз прошепотів Кириск, буцімто одгаду-ючи його думки, і ще дужче притиснувся до батька, заклинаючи свою синю мишку: ^
Синя мншко, дай нам водні Синя мишко, дай нам водиі
Емраїн, зціплюючи зуби, застогнав від горя і не посмів нічого сказати. Подумки він прощався з сином, і що далі прощався, то важче, то болячіше було встати й ступити останній крок. Цієї ночі він зрозумів, що, виявляється, все його попереднє життя було предтечею нинішньої його ночі. На те він і родився і на те він умирав, щоб з останніх сил продовжити себе в синові. Про це він думав у цей час, мовчки прощаючись з сином. Емраїн робив для себе відкриття: все життя він був тим, хто він є, щоб до останнього подиху продовжити себе в синові. І якщо він не думав про це раніше, то лише тому, що не було на те причини.
І раптом він згадав, що були й раніше випадки, коли думка ця майне в свідомості, мов блискавка в небі. Він згадав і зрозумів те, що сталося з ним одного разу, коли вони з покійним Милгуном та іншими одноплемінниками рубали велике дерево в лісі. Дерево почало падати, а він зовсім випадково саме тоді був на тому боці, куди падало, трощачи все навколо, це звалене дерево-гігант. Всі закричали голосно:
— Бережись!
Емраїн заціпенів від несподіванки, та було вже пізно: з тріском і гуркотнявою, розриваючи крону, обрушуючи й перекидаючи саме небо, вириваючи шматок зеленої лісової стелі вгорі, дерево повільно і невблаганно падало на нього. І він подумав у ту мить лише про одне, що є Кириск,:— тоді він був малятком і єдиною дитиною,' Псулк ще не народилася,— він подумав тоді, в ті лічені секунди, на порозі неминучої смерті, подумав тільки про це, і ні про що інше він не встиг подумати, що син — це те, що буде ним після нього. Дерево рухнуло з грізним гулом поруч нього, обдавши його 'хвилею листя й пилюки. І тут всі полегшено закричали. Живий зостався, живий і не покалічений Емраїн!
Тепер, згадавши про той випадок, він зрозумів, що саме поява сина зробила його таким, який він є, і що нічого кращого і сильнішого він не пережив у житті, аніж батьківські почуття.