Ніхто нічого не сказав йому. І він ні на кого не звертав уваги.
— Е-ей, ти, суко!— закричав він у гніві.— Е-ей, ти, Шамане вітрів!— погрожуючи веслом, кричав він щосили в туманну імлу.— Якщо ти володар вітрів, а не падло собаче, то де твої вітри? Чи ти здох у барлозі своєму, суко, чи обложили тебе пси з усього світу, і не знаєш, которому
Агукук — полярна сова.
підставляти, чи скліщуєшся з усіма підряд, суко, і ніколи тобі вітри підняти, чи забув ти, що ми тут, у тумвні гиблому, наче в ямі, сидимо? Чи не знаєш ти, що з нами малий, як же так?! Він хоче пити, він хоче води! Води, розумієш?! Я ж тобі кажу, з нами малий, він уперше в морі! А ти так з нами вчинив?! Хіба це чесно? Відповідай, якщо ти володар вітрів, а не тюленяче лайно смердюче! Посилай свої вітри! Чуєш? Забирай тумани собі під хвіст. Ти чуєш мене? Посилай бурю, собако, найстрашнішу бурю — Тлангі-ла посилай, суко, перекидай нас у море, нехай хвилі поховають нас, суко паршива! Ти чуєш? Ти чуєш мене?! Плювати мені, плюю і мочусь я в твою морду кошлату! Якщо ти володар вітрів, посилай нам свою бурю, потопи нас У морі, а ні — ти сука остання, а я пес, ще один пес, тільки я на тебе не стану, на ось, осьо, на тобі, на, на, з'їж, удавись!
Отак останніми словами паплюжив Милгун Шамана вітрів, який невідомо де існував і невідомо де тримав підвладні йому вітри. Довго ще, до хрипу, до знемоги кричав і виходив із себе Милгун, глумлячись, ображаючи й одночасно випрошуючи вітру у володаря вітрів.
Потім він щосили пожбурив весло в море і, сідаючи на своє веслярське місце раптом голосно й страшно заридав, уткнувшись обличчям у руки. Всі безпорадно мовчали, а він захлинався в риданнях, викрикуючи імена своїх малих дітей, а Кириск, який ніколи не бачив, щоб чоловік плакав,— од страху задрижав і з слізьми на очах звернувся до Органа:
— Аткичх! Аткичх! Нащо він так, чого він плаче?
— Не бійся,— заспокоював старий, стискуючи хлопцеві руку.— Це минеться! Скоро він перестане. А ти не ду-. май про це. Це тебе не обходить. Це минеться.
І справді, Милгун почав затихати потроху, проте обличчя не віднімав од рук і, схлипуючи, судорожно здригу-вав плечима. Емраїн поволі— підводив човна до весла, що плавало на воді. Він підбив весло до човна, підняв його і вставив у кочет.
— Заспокойся, Милгуне,— співчутливо говорив йому Емраїн.— Ти маєш рацію, краще в бурю потрапити, аніж мучитися в тумані. Ну почекаємо ще, а раптом та й одкриється море. Що ж робити...
Милгун нічого не відповів. Він усе нижче й нижче ник головою й сидів зігнувшись, мов причинний, що боїться глянути перед себе.
А туман так само байдужно й мертво висів над/ океаном, ховаючи світ у великій заціпенілій імлі. І ніякісінького вітру, ніякісіньких змін. Хоч і як доймав, хоч і як паплюжив і лаяв Милгун Шамана вітрів, той залишався до всього цього і глухий, і байдужий. Він навіть не розгнівався, не ворухнувся, не наслав на них бурю...
Емраїн поволеньки загрібав своєю парою весел, щоб не стояти на місці, човен плив по воді ледь помітно. Орган мовчав, поринув у свої думи, може, знову і, може, востаннє в житті думав про свою Рибу-Жінку.
З невеселих дідівських роздумів його вивів Кириск.
— Аткичх, аткичх, а чого агукук літає на острови?— тихо запитав він.
— А, я й забув тобі сказати. В такому великому тумані тільки агукук може літати над морем. Агукук літає на острови полювати, а то, буває, й малих діток нерп'ячих хапає. В агукук очі такі — і в тумані, й темної ночі бачить, як удень. На те вона сова. Найбільша і найсильніша сова.
— От би й мені такі очі,— прошепотів сухими губами Кириск.— Я розгледів би зараз, у який бік нам пливти, і ми хутко допливли б до землі й почали б пити, пити багато й довго... От би й мені такі очі...
— Ех,— зітхнув Орган.— Кожному дано свої очі. Вони замовкли. І потім через довгий-довгий час, ніби
повертаючись до цієї розмови, Орган сказав, дивлячись в обличчя хлопчикові:
— Тобі дуже тяжко? Ти потерпи. Якщо витримаєш, будеш великим мисливцем. Потерпи, рідненький, не думай про воду, думай про щось інше. Не думай про воду.
Кириск слухняно намагався не думати про воду. Та йому це не вдавалося. Що більше він намагався не думати, то дужче хотілося пити. І дуже хотілося їсти, навіть нудило його. І від цього хотілося кричати, як Милгун, на весь світ.
Отак минав той день. Все чекали, все сподівалися, що раптом здалеку почується шум хвилі, і вдарить свіжий вітер, і віджене туман на другий кінець світу, а їм відкриє шлях до порятунку. Але на морі панувала тиша, така непорушна, гибла тиша, що ставало боляче в голові й у вухах. І весь час, безнастанно, безперервно хотілося пити. То було страхітливо: бути серед безбережного океану й гинути від спраги.
Надвечір Милгунові стало погано. Він зовсім не розмовляв, і очі його були безтямні. Довелося налити йому трохи води, щоб промочив горло. Але, дивлячись на Кириска, котрий при цьому не міг одірвати погляду від ковша, Орган не втримався, налив і йому на денці, а потім і Емраїнові. А сам так і не взяв у рота ні краплини. Цього разу, поставивши барило з остачею води під лавку, він довго сидів нерухомо, по-особливому зосереджений і ясний, пойнятий якимись іншими, високими думками, ніби й не відчував ніякої спраги і ніяких мук плоті. Він сидів на кормі мовчазний, несуєтний, мов самотній сокіл на вершині скелі. Він уже знав, що станеться з ним, і тому, набираючись духу, зберігав у собі рештки сил перед останнім ділом свого життя. Дуже бракувало люльки в такі хвилини. Закурити, подиміти хотілося старому наостанку, думаючи думу про неї — про свою Рибу-Жінку...
Де ти плаваєш, велика рибо-жінко?
Він знав себе, знавк на скільки ще вистачить сил і гідності на порозі Кінця. Єдине, що поки що стримувало його від задуманого,— Кириск, який так зріднився з ним за ці дні й увесь час тулився до нього, шукаючи захистку й тепла. Хлопчика було жаль. Але заради нього треба було йти на це...
Так завершився той довгий, безрадісний, останній день старійшини Органа.
Уже вечоріло. Ще одна ніч наставала.
Але й цієї ночі погода, залишалась, як і раніше, без змін. Туман на морі перебував усе в тому ж стані непорушного заціпеніння. І знову насувалася глуха вечірня пітьма, а за нею поставала неможливо довга, нестерпна, жахлива ніч. Та коли б раптом серед ночі вдарив вітер, нехай шторм, нехай що завгодно, аби тільки відкрилося небо й побачити зорі! Проте ніч нічого не віщувала, непомітно було ніякої хвилі на воді, ніякісінького подуву в повітрі — все завмерло в нескінченній тиші й у нескінченній пітьмі... Самотній, заблуканий у пітьмі човен з людьми, які знемагали, вмираючи від спраги й голоду, кружляв у тумані, поволі кружляв у тумані, в цілковитій невідомості й приреченості.:.
Кириск не пам'ятав, коли саме він заснув. Але засинав довго, томлячись, знемагаючи від нестерпної спраги. Здавалося, ніколи'не буде кінця тим мукам, що гризли його живцем. Потрібна була тільки вода! Тільки вода! Тільки вода — й нічого іншого! Почуття голоду поступово притуплялося, мов глухий біль, що затамувався всередині, а спрага палила щодалі з більшою силою. І нічим не можна було її вгамувати.
Пригадалося Кирискові, що в дитинстві, коли він одного разу тяжко захворів і лежав, обливаючись гарячим потом, йому було так само погано й дуже хотілося пиіи. Мати не відходила від його узголів'я й на крок, все прикладала мокру ганчірку до його палаючого лоба, крадькома плакала і щось собі шепотіла. У напівтемряві, при світлі каганця, в хиткому, мерехтливому мареві схилялося над ним заклопотане обличчя матері, батька не було — він плавав у морі,— а Кирискові хотілося, щоб дали пити й щоб скоріше повернувся батько. Але ні те, ні друге його бажання не здійснювалося. Батько був далеко, а води мати йому не давала. Вона сказала, що пити йому не можна ні в якому разі. Вона тільки змочувала ганчіркою його спечені губи, але це полегшувало страждання лише на мить. І знову хотілося пити й ставало нестерпно.
Мати вмовляла його, просила не пити води, казала, що треба перетерпіти й тоді хвороба одійде.
— Потерпи, рідненький!—казала, вона.— І до ранку тобі покращає. Ти сам собі кажи: "Синя мишко, дай води". От побачиш, легше буде. Попроси, рідненький, синю мишку, нехай прибіжить і нехай принесе тобі води... Тільки ти гарненько попроси...
Тієї ночі, борючись із спрагою, він шепотів це заклинання, сподіваючись, що синя мишка й справді прибіжить і принесе йому пити. Він усе повторював і благав синю мишку: "Синя мишко, дай води! Синя мишко, дай води!" Потім він марив, кидався в жару. І все просив: "Синя мишко, дай води!" Вона не появлялася дуже довго, а він усе шепотів, кликав її, плакав і просив: "Синя мишко, дай води!" І нарешті вона прибігла. Синя мишка була холоднувата, невловна, як вітрець опівдні над струмком у лісі. Розгледіти її було важко, вона, як виявилося, вся була голуба, легесенька і пурхала, наче метелик". Мишка приторкалася, пурхаючи, м'якою шерсткою до обличчя, до шиї, до тіла і тим приносила полегшення. Здається, вона дала йому напитися води, і він довго й жадібно пив, а вода прибувала, вирувала навколо, заплескувала його з головою.
Вранці він прокинувся із світлим, легким почуттям на душі, він одужував, хоч і дуже був знесилений. І довго по тому не виходила з пам'яті хлопчикові ота синя мишка-во-донос, що прибігала тієї ночі, коли йому було дуже погано, щоб напоїти й вилікувати його...
Тепер він згадав про це, сохнучи, згоряючи від спраги в човні. От якби знову появилася синя мишка! І з пронизливою тугою й жалем подумав у ту хвилину про матір, яка заронила в його душу надію на синю мишку-напувальни-цю. Він із щемом у душі згадував, як мати схилялася над ним, коли йому дихалося так важко і так хотілося пити. Яким сумним і до сліз відданим було її обличчя, з якою тривогою, з якою готовністю зробила б для нього все, що тільки зуміє, дивилася вона на нього і з благанням, і з затаєним страхом. Що тепер з нею, як там вона зараз? Побивається, плаче, жде не діждеться коло моря... А море нічого не скаже. І ніхто не спроможний допомогти їй у такій біді. Тільки жінки та діти, мабуть, палять вогнища на кручах Рябого Пса і тим ще вселяють їй надію, а що коли раптом та й нагряне щастя — раптом та й появляться біля берегів проПалі в морі.