Бурхало, стогнало озеро. Я .насилу добувся до гуртожитку і, не роздягаючись, заліг спати.
Вранці не міг підвести голову, ломило з похмілля. За вікном мрячив бридкий дощ вперемішку із снігом. Пролежав години зо три, не хотілося виходити на роботу. Вперше трапилося таке — навіть робота була не на радість. Але потім соромно стало, виїхав.
Машина йшла мляво, вірніше, я сам був млявим, та й погода нікудишня. На зустрічних машинах лежав сніг, значить, випав на перевалі. Ну й нехай, мені-то що, хоч буран розбурхається, начхати, боятися мені нема чого, один кінець...
Дуже вже поганий був настрій. Гляну в дзеркальце нагорі, аж З душі верне: небритий, обличчя набрякле, пом'яте, мов після хвороби. Мені б перекусити чогось по дорозі, зранку нічого не їв, але їсти не хотілося, тягло випити. Зшсно, даси собі один раз волю, потім важко втриматися. Зупинився біля закусочної. Після першої склянки я підбадьорився, отямився. Машина пішла веселіше. Потім ще десь по дорозі забіг, випив сто грамів, а далі ще додав. Понеслася дорога, заходили щітки туди й сюди перед очима. Пригнувся я, жую сигарету в зубах. Тільки бачу, як пролітають зустрічні машини, обдаючи шибки бризками з калюж. Я теж натиснув ще дужче, пізно вже було. Ніч застала мене в горах, глуха, безпросвітна. Отут-то й далася взнаки горілка. Розморило. Утомлюватись почав. Перед очима закружляли чорні плями. В кабіні було задушно, нудити почало мене. Ніколи ще не був я такий п'яний. Піт котився по обличчю. Ввшкалося мені, що їду не машиною, а кочуся кудись на двох спрямованих з фар променях, що мчать попереду. Разом з променями я то круто падав униз, в глибоку освітлену падину, то вибирався нагору на тремтячих вогнях, що ковзали по скелях, то починав петляти слідом за променями в той чи другий бік. Сили покидали мене з кояшою хвилиною, але я не зупинявся, знав, що як тільки відірву руки од баранки, не зможу далі вести машину. Де я їхав, точно не пам'ятаю, десь на перевалі. Ох, Долон, Долон, тянь-шаньська махино! Ну й важкий же ти! Особливо вночі, особливо для нетверезого шофера!
Машина з натугою вибилася на якийсь підйом і покотила вниз, 3 гори. Закрутилася, перекинулась ніч перед очима. Руки вже не слухались мене. Набираючи все більшої швидкості, полетіла машина по дорозі вниз. Потім пролунав глухий удар, скрегіт, фари спалахнули, і темрява залила мені очі. Десь у глибині свідомості шпигнула думка: "Аварія!"
Скільки я пролежав так, не пам'ятаю. Тільки почув раптом голос, неначе здалека, мов крізь вату у вухах: "Ану, посвіти!" Чиїсь руки обмацали мою голову, плечі, груди. "Живий, тільки п'яний", — сказав голос. Другий відповів: "Треба дорогу звільнити".
— Ану, друже, спробуй трохи посунутись, відкотимо машину, — руки легенько штовхнули мене в плече.
Я застогнав, насилу підвів голову. З лоба стікала по обличчю кров. У грудях щось заважало випростатись. Чоловік чиркнув сірником. Глянув на мене. Потім ще раз чиркнув і знову глянув, немов очам не вірив...
— Ти що ж це, друже! Як же це так, га? — з жалем промовив він у темряві.
— Машина... здорово побита? — спитав я, спльовуючи кров.
— Ні, не дуже. От тільки закинуло поперек дороги.
— Ну, то я поїду зараз, пустіть! — Неслухняними, тремтячими руками я спробував увімкнути запалювання і натиснути стартер.
— Підожди! — міцно обхопив мене чоловік. — Досить бавитись. Вилазь. Переспиш ніч, а вранці видно буде...
Мене витягли з кабіни.
— Відкочуй, Кемелю, машину на обочину, там розберемось! Він перекинув мою руку через плече і потяг мене кудись убік.
Ми йшли довго, поки добралися до якогось двору. Чоловік допоміг мені зайти в дім. У передній кімнаті горіла гасова лампа. Чоловік посадив мене на табуретку, заходився стягати кожушок. І тоді я подивився на нього. І згадав. Це був дорожній майстер Байтемір, той самий, з яким ми буксирували колись машину на перевалі. Соромно стало, і все-таки я зрадів, хотів був попросити, щоб пробачив мені, подякувати йому, та враз на підлогу з гуркотом посипалися поліна, і це примусило мепе обернутись. Я глянув і повільно, зробивши зусилля, трохи підвівся з місця, немов на плечі мені звалилося щось надміру важке. На дверях біля розкиданих дров стояла Асель. Вона стояла неприродно пряма і, мов нежива, дивилася на мене.
— Що це? — стиха прошепотіла вона.
Я мало не крикнув був "Асель!", але її відчужений, непід-пускаючий погляд не дав вимовити й слова. Згоряючи від ганьби, я понурив голову. В кімнаті на мить запанувала жахна тиша. Не знаю, чим би все це скінчилося, якби не Байтемір. Він, як нічого й не було, знову посадив мене на місце.
— Нічого, Асель, — спокійно сказав він. — Розбився трохи шофер, вилежиться... Ти б краще йоду нам дала.
— Йоду? — Голос у неї потеплів, стривожився. — Йод сусіди брали... Я зараз! — спохватилася вона і вибігла за двері.
Я сидів, не ворушачись, прикусивши.губу. Хміль наче вигнало З голови, протверезів в одну мить. Тільки кров гучпо билася в скронях.
— Обмити треба спершу, — сказав Байтемір, розглядаючи садна на моєму лобі. Він взяв відро й вийшов. З сусідньої кімнати виглянув босоногий хлопчик років п'яти в самій сорочечці. Він дивився на мене великими цікавими очима. Я одразу пізнав його. Не розумію як, але пізнав, серце моє пізнало.
— Самате! — здавленим голосом прошепотів я і потягся до сина. В цей час Байтемір з'явився на дверях, і я чогось злякався. Він, здається, почув, як назвав я сина на ім'я. Стало дуже ніяково, немов спіймали мене, як злодія. Щоб приховати збентеження, я раптом спитав, затуливши рукою садно над оком:
— Це ваш син? — Ну навіщо треба було мені отаке питати? Досі не можу простити собі.
— Мій! — по-хазяйськи впевнено відповів Байтемір. Поставив відро на підлогу, взяв Самата па руки. — Мій, звичайно, власний, еге ж, Самате? — примовляв він, цілуючи хлопчика і лоскочучи йому шию вусами. В голосі і поведінці Байтеміра не було й натяку на якийсь фальш. — Ти чого це не спиш? Ух ти, моє лошатко, все тобі треба знати, ану, біжи на ліжко!
— А мама де? — спитав Самат.
— Зараз прийде. Ось вона. Ти йди, сипку.
Асель вбігла, мовчки окинула нас швидким, настороженим
поглядом, подала Байтемірові пляшечку З йодом і повела синаша спати.
Байтемір намочив рушник, витер кров з мого обличчя.
— Терпи! — пожартував він, припікаючи садна, і суворо сказав: — Припекти б тебе як слід за таку справу, та гаразд, гість ти у нас... Ну от і все, заживе. Асель, нам би чайку.
— Зараз.
Байтемір постелив на кошму ватяну ковдру, поклав подушку.
— Пересідай сюди, відпочинь трохи,— сказав він.
— Нічого, спасибі! — пробурмотів я.
— Сідай, сідай, будь як у себе дома,— наполягав Байтемір.
Я робив усе як уві спі. Серце мовби хтось затиснув у грудях. Все в мені напружилось у тривозі й чеканні. Ох, навіщо тільки породила мене мати на світ!
Асель вийшла і, стараючись не дивитися на нас, взяла самовар, понесла надвір.
— Я зараз допоможу тобі, Асель,— сказав услід Байтемір. Він пішов був за нею, але Самат знову прибіг. Він аж ніяк не збирався спати.
— Ти чого, Самате? — добродушно похитав головою Байтемір.
— Дядю, а ти прямо з кіно вийшов? — серйозно спитав мене син, підбігаючи ближче.
Я зметикував, у чому річ, а Байтемір розреготався.
— Ах ти нетямуха мій! — сміявся Байтемір, опустившись біля малюка навпочіпки.— Уморив сміхом... Ми їздимо на рудник кіно дивитись,— обернувся він до мепе.— Ну й він з нами...
— Атож, я вийшов з кіно! — підтримав я веселий настрій.
Але Самат нахмурився.
— Неправда! — сказав він.
— Чому ж неправда?
— А де шабля, якою ти бився?
— Залишив дома...
— А ти мені покажеш? Завтра покажеш?
— Покажу. Ану, йди сюди. Як тебе звати, Самат, еге ж?
— Самат. А тебе як, дядю?
— Мене... — я замовк. — Мене дядя Ільяс,— ледве видавив я.
— Ти йди, Самате, лягай, пізно вже! — втрутився Байтемір.
— Тату, можна, я ще трошки побуду? — попросився Самат.
— Ну, гаразд! — погодився Байтемір. — А ми зараз чай принесемо.
Самат підійшов до мене. Я погладив його руку: він був схожий на мене, дуже схожий. Навіть руки були такі ж і сміявся він так само, як я.
— Ти ким будеш, коли виростеш? — спитав я, щоб якось почати розмову з сином.
— Шофером.
— Любиш їздити на машині?
— Дуже-дуже... Тільки мене ніхто не бере, коли я підношу РУКУ-
— А я покатаю тебе завтра. Хочеш?
— Хочу. Я тобі альчики 1 дам свої! — Він побіг в кімнату по альчики.
За вікном вибивалися з самоварної труби язики полум'я. Асель і Байтемір про щось розмовляли.
Самат приніс альчики в торбинці з шкури архара 2.
— Вибирай собі, дядю! — розсипав він передо мною своє різноколірне, крашене хазяйство.
Я хотів узяти один альчик на пам'ять, та не насмів. Двері розчинилися, і ввійшов Байтемір з киплячим самоваром в руках. Слідом за ним з'явилася й Асель. Вона заходилася заварювати чай, а Байтемір поставив на кошму круглий столик на низеньких ніжках, накрив скатеркою. Ми з Саматом зібрали альчики, поклали їх назад в торбинку.
— Багатство своє показував, ох і хвастун же ти! — ласкаво поскуб Байтемір за вухо Самата.
За хвилину ми всі сиділи вже біля самовара. Я і Асель вдавали, ніби ніколи не знали одне одного. Ми намагалися бути спокійними і, мабуть, через те більше мовчали. Самат, примостившись на колінах у Байтеміра, горнувся до нього, крутив головою:
— У-ух, завжди у тебе, тату, вуса колються! — А сам же ліз, підставляючи під вуса щоки.
Нелегко мені було сидіти поряд з сином, не сміючи його так назвати і слухаючи, як він називає батьком іншу людину. Нелегко було знати, що Асель, моя любима Асель, отут рядом, а я не маю права глянути їй прямо у вічі. Як вона опинилася тут? Полюбила і вийшла заміж? Про що я міг дізнатися, коли вона навіть і взнаки не давала, що знає мене, наче я був зовсім чужа, незнайома людина? Невже вона так зненавиділа мене? А Байтемір? Хіба він не догадується, хто я насправді? Хіба він не помітив, що ми з Саматом такі схожі? Чому він навіть пе згадав про зустріч на перевалі, коли ми буксирували машину? Чи справді забув?
Ще тяжче стало, коли полягали спати. Постелили мені тут же на кошмі. Я лежав, відвернувшись до стінки, лампа була ледь пригашена, Асель прибирала посуд.
— Асель! — тихо покликав її Байтемір через розчинені двері суміжної кімнати.
Асель підійшла.
— Ти б там попрала.
Вона взяла мою картату сорочку, що вся була в крові, і заходилася прати.