лосся; але втрачає його все-таки з певною радістю.
АНТІФОЛ СІР. З якої ж то причини?
ДРОМІО СІР. З двох причин і до того ж вельми поважних.
АНТІФОЛ СІР. Ну, вже тільки не з поважних!
ДРОМІО СІР. Ну, то, скажімо, з резонних.
АНТІФОЛ СІР. І не з резонних, коли вдаються до фальшивих
речей.
ДРОМІО СІР. Ну, то з певних причин.
АНТІФОЛ СІР. Назви їх.
ДРОМІО СІР. Перша причина та, що він заощаджує гроші,
які мав би витрачати на зачіски; а друга — та, що за обідом
волосся вже не падатиме йому в юшку.
АНТІФОЛ СІР. Увесь цей час ти намагався довести, що не на
все бува свій час.
ДРОМІО СІР. Атож, і довів, пане; а саме: немає часу на
повернення волосся, коли його втрачено з волі природи.
АНТІФОЛ СІР. Але ж ти зовсім не подав ґрунтовних доказів,
чому саме немає часу на те, щоб його повернути.
ДРОМІО СІР. Ну, то я поясню це так: сам час лисий і через
те бажає, щоб увесь його почет до кінця світу складався тільки
з лисих.
АНТІФОЛ СІР. Я так і знав, що твій висновок буде лисий.
Але тихо! Хто там до нас киває?
Входять Адріана й Люціана.
АДРІАНА Антіфоле, дивуйсь, насуплюй брови;
Ти поглядом своїм голубиш іншу.
А я — не Адріана й не твоя
Жона. Охоче клявся ти колись:
Немає слів, що слух твій милували б,
Нема речей, що вабили б твій зір,
Немає дотиків, що гріли б руки,
Немає страв, що тішили б твій смак,
Не я дивлюсь на тебе й тисну руку,
Не я з тобою поруч за столом.
Чому ж, коханий мій, чому ж так сталось,
Що ти зробився сам собі чужий?
Собі! Адже ти став чужий мені,
Що з'єднана з тобою неподільно,
Що є твоєї любої істоти
Частина краща. О, не відривай
Себе від мене! Знай же, мій коханий,
Що легше крапельку зронить малу
В бурхливе море і дістати з нього
її без змін, такою ж, як була,
Ніж одірватися од мене, разом
Мене з собою не потягши! Ох,
Як глибоко тебе вразила б звістка,
Що стала я нечиста і невірна?
Що тіло це, присвячене тобі,
Зганьбила я розпустою гидкою?
Ти плюнув би на мене, розтоптав би,
Ім'ям дружини в мене б ти шпурнув,
З мого чола зірвав би грішну шкіру,
З фальшивої руки моєї вмить
Відтяв би шлюбний перстень і зламав би,
Заприсягнувшись розійтись навік...
Ти це зробив би, знаю. То роби ж!
Мене заплямувало перелюбство;
Жадоба грішна осквернила кров:
Як двоє ми — одне, а ти невірний,-
Від тебе заразившись, я також
В розпусту вкинусь. Отже, шлюбне ложе
Ти мусиш завжди вірно берегти;
І чиста я, як будеш чистий ти.
АНТІФОЛ СІР. Це ви до мене, прехороша пані?
Я вас не знаю; тільки дві години
В Ефесі я; мені чуже це місто,
Як ваших слів незрозумілий зміст:
До них уважно прислухавсь, їй-богу,-
Проте второпати не зміг нічого.
ЛЮЦІАНА Фі, брате! Як же ти до нас змінився!
Чи так раніш тримався ти з сестрою?
Вона послала Дроміо по тебе,
Покликать на обід...
АНТІФОЛ СІР. Що, Дроміо?
ДРОМІО СІР. Мене?
АДРІАНА Тебе, і ти сказав, як повернувся,
Що він тебе відлупцював, гукавши:
"Не знаю я ні дому, ні жони".
АНТІФОЛ СІР. То ти у змові з дамою цією?
Скажи, яка мета у тому?
ДРОМІО СІР. Що ви?
Ізроду-віку я її не бачив.
АНТІФОЛ СІР. Ти брешеш, шельмо! Саме ці слова
Мені ти й справді передав на ринку.
ДРОМІО СІР. Ніколи з нею я не говорив!
АНТІФОЛ СІР. А звідки ж їй відомі наші ймення?
Із навіву чаклунського якогось?
АДРІАНА Як гідності твоїй це випадає —
Так прикидатись недотепно й грубо,
Та ще й слугу підбурювать ганебно
Супроти власної ж таки дружини!
Ти й так уже мою любов зневажив;
Не збільшуй глузуваннями образи,
Іди, до тебе притулюся я:
Ти — берест мій, а я — лоза твоя;
З'єднаю слабкість з силою твердою
й від тебе стану я й сама міцною.
Нас розлучає лиш бур'ян, дружино:
Плющ загребущий, терен і шипшина;
Ти їх не рвеш,— вони ж весь сік твій труять.
Тебе руйнуючи, себе годують.
АНТІФОЛ СІР.
(вбік)
До мене ж бо слова ці навісні.
А може, й справді я женився в сні...
Чи й досі ще я у полоні чуда:
На вуха й очі наслана полуда?
З'ясую згодом загадкову штуку...
А зараз цій марі подам я руку.
ЛЮЦІАНА Ну, Дромйо, хай дають обід хутчій!
ДРОМІО СІР. Де чотки? Заступись, о боже мій!
Що це за край? Куди попали ми!
Не люди тут, а гноми і відьми.
Не скоришся, то можеш і померти,
Бо виссуть кров, щипаючи до смерті.
ЛЮЦІАНА Стоїть, бурмоче щось, оглух неначе!
Плазуй же, трутню, бовдуре, слимаче!
ДРОМІО СІР. Змінивсь я зовсім, пане, чи не так?
АНТІФОЛ СІР. Змінився ти в душі, як я; авжеж!
ДРОМІО СІР. Ні, пане, й тілом я змінився теж.
АНТІФОЛ СІР. Але ж на взір ти зовсім не змінився.
ДРОМІО СІР. Ба ні! На мавпу я перетворився.
ЛЮЦІАНА В осла ти обернувсь, як хочеш знати.
ДРОМІО СІР. Еге ж! Вона ладна мене сідлати,
І я вже прагну скуштувать трави.
Так, я осел,— сказали правду ви...
А ні — то я давно її впізнав би
Так, як вона мене,— і вам сказав би.
АДРІАНА Доволі! Я не хочу, як дитина,
Рукою очі закривать і плакать,
В той час як муж мій і його слуга
Із сліз моїх глузують. Отже, пане,
Чекає нас обід, ходім. Ти ж, Дромйо>
Повинен вартувати коло брами.
Мій мужу, нині будем нагорі
Обідать ми, і я тебе примушу
Признатись в тисячі твоїх гріхів.
Гей, хлопче, як спитає хто, де пан,
То скажеш, що обідає в гостях.
Нікого не впускай. Ходімо, сестро.
Пильнуй же браму, Дроміо, як слід.
АНТІФОЛ СІР.
(вбік)
Я на землі, у пеклі чи в раю?
Я сплю чи ні? Чи розум я втрачаю?
Мене тут знають,— я ж себе не знаю!
Що ж, буду з ними заодно,— і все...
Мене хай доля в цей туман несе!
ДРОМІО СІР.
(до Антіфола)
Накажете під брамою стояти?
АДРІАНА И нікого не повинен ти впускати;
А ні — то дам ляща, щоб не забув.
ЛЮЦІАНА Ходім; обідній час давно минув.
Виходять.
ДІЯ ТРЕТЯ
СЦЕНА 1
Перед домом Антіфола Ефеського.
Входять Антіфол Ефеський, Дроміо Ефеський, Анджело та
Балтазар.
АНТІФОЛ ЕФ. Синьйоре добрий Анджело, прошу вас
З халепи виручіть: моя дружина
Лютує, тільки запізнюсь. Скажіть їй,
Що я барився тут, в крамниці вашій/-
Дививсь, як роблять ланцюга для неї,
Якого ви принесете нам завтра...
Оцей шахрай мені в обличчя бреше,
Що я відлупцював його на ринку,
Що марок тисячу із нього правив,
Що зрікся власної дружини й дому.
Ану скажи, навіщо ти, п'янюго,-
Молов таке? Ану кажи, навіщо?
ДРОМІО ЕФ. Ну й кажіть, що вам завгодно, а я добре знаю,
Що мене налупцювали: я те відчуваю.
Будь пергамент моя спина й ваш кулак — чор-
нило,
Ви спізнали б друкування, що самі вчинили.
АНТІФОЛ ЕФ. Я давно спізнав: осел ти!
ДРОМІО ЕФ. Ну, то — звісна річ,
Бо терплю те друкування я і день і ніч.
А якби хвицнув, побитий, вам віддавши здачі,
Ви б не бились, пам'ятавши копита ослячі.
АНТІФОЛ ЕФ. Що, синьйоре Балтазаре, в вас на серці гніт?
Може, смуток вам розвіє щирий мій обід?
БАЛТАЗАР Лиш гостинність мене вабить,— я не м'ясоїд.
АНТІФОЛ ЕФ. Риба й м'ясо, мій синьйоре, необхідні всюди,
Бо гостинністю самою ситий гість не буде.
БАЛТАЗАР Добру чарку та закуску ставить і мужва.
АНТІФОЛ ЕФ. А гостинність? Хіба шкода? То ж самі слова!
БАЛТАЗАР Хай наїдки будуть скромні, а бенкет — гучний.
АНТІФОЛ ЕФ. Де скупий господар дому, там і гість сумний.
Хоч мій стіл і не розкішний, радістю вас втішу.
Десь бува й гучніша учта, тільки не щиріша!
...Що? Замкнулись? Одчиняйте! Ну ж і челядь!
Де ти?
ДРОМІО ЕФ. Гов! Брігітто, Мод, Цецільє, Джін і ти,
Джільєтто!
ДРОМІО СІР.
(з дому)
Дурню, йолопе, лайдаче! Ох же й ловелас!
Десять дівок для утіхи кличе водночас.
Не пущу я баламута навіть на поріг,-
Ти й з одною б запальною впоратись не зміг!
ДРОМІО ЕФ. Бевзю! Таж чека господар тут, біля порога.
ДРОМІО СІР.
(з дому)
Хай іде, відкіль явився, бо застудить ноги.
АНТІФОЛ ЕФ. Хто там бевка так зухвало? Відчиняй, лайдаче!
ДРОМІО СІР.
(з дому)
А чого сюди прийшли ви? Хто вас тут не бачив?
АНТІФОЛ ЕФ. Як чого? Пора ж обідать. Ми давно голодні.
ДРОМІО СІР.
(з дому)
То прийдіть, коли запросять, тільки не сьогодні.
АНТІФОЛ ЕФ. Ні, це пень якийсь при дверях! Як же тебе
звати?
ДРОМІО СІР.
(з дому)
Дроміо — одвірний пана, коли хочеш знати.
ДРОМІО ЕФ. Вкрав ім'я моє, шахраю, заодно — й посаду,-
Тільки з того невелику матимеш розраду.
От би вранці став ти мною, то зробив би ласку:
Власне ймення замінив би ти на сіна в'язку.
ЛЮЦІЯ
(з дому)
Хто там грима за дверима? Дроміо, агов!
ДРОМІО ЕФ. То — господар. Гей, впустіте.
ЛЮЦІЯ
(з дому)
Пізно він прийшов.
Так йому і передайте!
ДРОМІО ЕФ. Зо сміху вмираю!
Є ж прислів'я: "Хто постука, тому відчиняють".
ЛЮЦІЯ
(з дому)
Знаю інше: "Гість незваний — гірший
од сльоти".
ДРОМІО СІР.
(з дому)
Не Люція твоє ймення? Ну й дотепна ти!
АНТІФОЛ ЕФ. Я питаю: ти відчиниш, пико скомороша?
ЛЮЦІЯ
(з дому)
Я давно відповіла вам.
ДРОМІО СІР.
(з дому)
. Відповідь — хороша.
ДРОМІО ЕФ. От морока! Що ти скажеш? Знов за рибу трошії
АНТІФОЛ ЕФ. Відчиняй, бо будеш бита!
ЛЮЦІЯ
(з дому)
Не боюсь грозьби!
ДРОМІО ЕФ. Що ж! Тоді розіб'рм двері!
ЛЮЦІЯ
(з дому)
Чи собі — лоби.
АНТІФОЛ ЕФ. Двері виб'ємо — заплачеш, наймичко лукава!
ЛЮЦІЯ
(з дому)
На вас пута знайдем тута,— просимо ласкаво!
АДРІАНА
(з дому)
Хто там гупає у двері? Ну й чого він лізе?
ДРОМІО СІР.
(з дому)
От так місто! Ваші хлопці — справжні
горлорізи!
АНТІФОЛ ЕФ. Чи це ти, моя дружино? Відчиняй!
АДРІАНА
(з дому)
Голота!
Хто "дружина"? Що верзеш ти? Ну тебе в
болото!
ДРОМІО ЕФ. Виб'єм двері —— за "голоту" буде ж обмолоту!
АНДЖЕЛО Щось не пахне м'ясо й риба, та й привіту мало!
БАЛТАЗАР Сперечались ми, що краще,— дулю ж тут
дістали.
ДРОМІО ЕФ.
(до Антіфола Еф.)
Що ж? Гостей забавте, пане. їм, як бачу, нудно.
АНТІФОЛ ЕФ. Крижаним подуло вітром, а зарадить трудно.
ДРОМІО ЕФ. Добре вам, що одяг теплий, я ж замерз в
болоті.
В домі — варене й печене, та не в нашім роті.
Глум такий, така зневага розізлить і' цапа.
АНТІФОЛ ЕФ. Дайте лома! Бийте двері! Вдеремось нахрапа!
ДРОМІО СІР.
(з дому)
Розбивай, лайдаче, двері, я ж — твою макітру,
ДРОМІО ЕФ. Чим же бити їх? Слова ці — подібні до вітру.
Ну, вхоплю тебе — напустиш вітру, бузувіре!
ДРОМІО СІР.
(з дому)
Перш схопи безперу птаху, а рибу — без шкіри!
ДРОМІО ЕФ. Так змалюю тобі шкіру, що полетить пір'я!
АНТІФОЛ ЕФ. Лома! Лома! Скільки ждати! Вже лихий без
мір я!
ДРОМІО ЕФ. Зараз буде птах безперий. Я лечу щодуху.
(До Дроміо Сір.)
Чуєш, телепню! Ти станеш без пера і пуху!
АНТІФОЛ ЕФ. Мчи по лома. Та скоріше! Та пильнуй, макухо!
БАЛТАЗАР Терпіння, пане! Сваркою гучною
Ви можете вразити власну честь
І одночасно ввести у неславу
Дружину вашу чисту і цнотливу.
Подумайте лишень: її розважність,
І чистота душі, і роки, й скромність
Доводять, що якась причина є,
Якої ви не знаєте.