Після біди новим радіти друзям,
Аніж за втраченими вболівати.
Принцеса Не розумію вас, глуха від болю.
Бірон І скруха теж почує щире слово.
Ви королівські натяки збагніть.
Ми ради вас не шкодували часу,
Зламали клятву. Ваша врода, панни,
Переродила нас і нашу сутність
Усупереч усім змаганням нашим.
Коли ми й мали щось таки смішне,-
То це тому, що і любов незвична,
Примхлива, як дитя, гаряча й горда.
Зродившись із очей, вона, як очі,
Всіляких повна образів та форм,
Що міняться із швидкістю тією,
З якою очі враження міняють.
Якщо ми з променистою любов'ю
З'явились на небесні ваші очі,
Зламавши клятву, скинувши поважність,
То ваші очі нас на це штовхнули,
Вони ж у цьому й винні. Тим-то, панни,
Якщо вже спричинили ви кохання,
То й помилки — також. Ми клятву раз
Порушили, щоб вірність зберігати
Навічно тим, хто нас до цього змусив.
Ось так відступництво, по суті грішне,
Саме очистилось і стало благом.
Принцеса Послання ваші, сповнені любові,
Дарунки ваші — посланців кохання —
Ми сприйняли дівочим розумінням
Як ввічливість люб'язну й жарт забавний,
І спосіб весело провести час.
І цим обмежилась повага наша,-
Зустріли ми насмішкою любов,
Бо в ній помітили саму насмішку.
Дюмен Були й не жарти у посланнях наших.
Лонгвіль І в поглядах...
Розаліна Ми їх не так збагнули.
В останню хвилю.
Принцеса Строк малий занадто,
Щоб уложить довічну нам угоду.
Ні, мій королю, часто ви грішили,
Ламали клятву; тож, коли готові
На все заради мене та любові,
Якої ще нема,— зробіть таке:
Не присягайтесь, а знайдіть негайно
Занедбаний пустельний монастир,
Далекий од мирських розваг і світу,
Побудьте там, покіль дванадцять знаків
У небесах річне зазершать коло.
Якщо самітницьке життя суворе
Палкі бажання ваші не остудить
І від нужди й постів не зблякнуть в холод
Яскраві квіти вашої любові,
А й після злигоднів цвістимуть пишно,
Тоді, коли скінчиться рік, приходь
І вимагай від мене по заслузі;
Клянусь рукою, що твою стискає,
Твоєю буду; а з цієї миті
Сама замкнуся у сумній оселі,
Де литиму гіркі скорботні сльози,
Покійного спогадуючи батька.
Якщо не хочеш — розімкнімо руки;
Сердець своїх не зв'яжемо з принуки.
Король Якщо ж на це я не зміню спокою,
Щоб силу в ліні зберегти свою,-
Хай очі смерть мені склепить рукою!
Тобі ж навіки серце віддаю.
Бірон А що мені, моя любове, скажеш?
Розаліна Вам слід очиститись після гріхів,
Бо теж порушили святу присягу;
Якщо ж ви прагнете мого кохання,
То мусите в лікарнях без спочинку
Весь рік шукати й доглядати хворих.
Дюмен Любове, що мені бажаєш ти?
Катаріна Здоров'я й жінки, честі й бороди
Дюмен Вам дякувати можу як дружині?
Катаріна Ще ні, мій пане, рік і день уваги
Звертать не буду на любовні ахи.
Настане час принцесі й королю,
Приходьте — й вам любові я вділю.
Дюмен Слугою ж буду вам, повірте слову.
Катаріна Без клятви, бо відступитеся знову.
Лонгвіль А ви, Маріє?
Марія Рік мине, й по дню
Жалобну сукню на дружка зміню.
Лонгвіль Я ждатиму, хоч термін довгий дуже.
Марія На вас він схожий, довгов'язий друже.
Бірон Про що ти думаєш? Заглянь же в очі —
В ці вікна серця, що чекає спрагло
Відвіту на свою мольбу покірну.
Чи я твою любов здобути можу?
Розаліна Про вас я часто чула, мій Біроне,
Ще до знайомства, й людська поголоска
Повсюдно твердила, що ви — насмішник,
На прізвиська образливі мастак,
Готовий глузувати і знущатись
З усіх, хто на язик вам попадеться;
Щоб розум свій од полину звільнити
І тим любов мою завоювати,-
Без цього вашою повік не стану!
Ви також мусите весь рік щоденно
В лікарні бути між німих страждальців,
І з тяжкохворими вести розмови,
Та силою дотепності палкої
Калік смішити змучених і кволих.
Бірон Будити ярий сміх у грудях смерті?
Кому ж те до снаги? Чи може влитись
Веселість в душу, що лишає тіло?
Розаліна Але ж це в'їдливий гамує розум,
Якого вплив залежить від тих дурнів,
Що реготом підтримують розпусту.
Сприйнятним дотеп роблять вуха тих,
Хто слухає, а не язик того,
Хто жарт пустив. Отож якщо недужі,
Які від власних стогонів оглухли,
На ваші смішки зважать, то жартуйте,
І вас із цим недоліком прийму я.
Коли ж не схочуть слухати вас хворі,
Тоді переборіть в собі ту ваду,
Щоб я раділа з вашої відміни.
Бірон Дванадцять місяців! І щастя — далі!
Що ж? Рік я жартуватиму в шпиталі.
Принцеса
(до короля)
Так, володарю, з вами я прощаюсь.
Король Ні, панно, вас ми проведем в дорогу.
Бірон Раніше грали фарс не так, їй-богу,-
Там Джек вінчався з Джін; а наших дам
Не схилиш тут зробити все, як там.
Король За рік і день скінчиться все на славу.
Бірон Але вже й так ми затягли виставу.
Входить Армадо,
Армадо Найсвітліший володарю, дозвольте мені...
Принцеса Чи це не наш Гектор?
Дюмен Знаменитий троянський воїн.
Армадо Я хочу поцілувати королівський палець і попро-
щатись. _ Я дав обітницю — поклявся Жакнеті ходити заради її
солодкої любові троє літ за плугом. Але, вельмишановний королю,
чи не зволите послухати діалог, який склали двоє вчених на похва-
лу сові й зозулі? Його мали декламувати наприкінці нашої
вистави.
Король Кличте їх швидше: ми послухаєм.
Армадо Гей, заходьте!
Входять Олоферн, Натанієль, Метелик, Довбешка та інші.
З цього боку — Hiems, Зима; з того — Ver, Весна. Одну уособлює
сова, другу — зозуля. Ver, починай.
ПІСНЯ
І
Весна Коли фіалки й маргаритки
Ряхтять у зелені навкруг
І, жовті сиплючи лелітки,
Зозулинець вкрашає луг,-
Тоді зозулиці в галуззі
Беруть чоловіків на глузи:
Ку-ку!
Ку-ку! Ку-ку! Тривожний звук,
Несе мужам він стільки мук!
II
Коли пастух на дудці грає,
І в парі гнізда в'ють пташки,
І жайвір орачів гукає,
І діви білять сорочки,-
Тоді зозулиці в галуззі
Беруть чоловіків на глузи:
Ку-ку!
Ку-ку! Ку-ку! Тривожний звук.
Несе мужам він стільки мук!
Ill
Зима Коли беруться льодом стіни,
На руки хука Дік-пастух,
І молоко в дійниці стигне,
Піч топить Том, і сніг навкруг,
Коли з дороги легко збиться,-
Тоді кричить сова-нічниця:
У-ух!
У-ух! У-ух! Приємний знак,-
В гладкої Джен кипить баняк.
IV
Коли гудуть в полях бурани,
І пастор з кашлю втратив глас,
І ніс червоний в Маріанни,
І яблука печуть у нас,
Коли в замет забилась птиця,-
Тоді кричить сова-нічниця:
У-ух!
У-ух! У-ух! Приємний знак,-
В гладкої Джен кипить баняк.
Армадо Слова Меркурія різко звучать після Аполлоно-
вих пісень. А тепер вам — туди, нам — сюди.
Виходять.
Примітки
Надруковано в 1598 p. in quarto під назвою: "Весела й дотепна комедія, як вона була представлена її Величності на минуле Різдво, знову виправлена й доповнена В. Шекспіром". Це перший твір Шекспіра, що його було опубліковано з ім'ям автора. Час написання комедії за стильовими ознаками датується 1594— 1595 pp.
На відміну від більшості Шекспірових п'єс комедія "Марні зусилля кохання: не є обробкою готової фабули. Серед усіх ранніх творів драматурга вона Half-* ближча до типу проблемної комедії, в основу дії якої покладено не конфлікт характерів, а конфлікт ідей. Виявляючи зацікавленість етичними питаннями, автор комедії протиставить аскетичним догмам далекого від реальної дійсності розуму новий принцип людської природи, що його висунули гуманісти Відродження. Фізичне й духовне нероздільні; однобічність спростовується самою життєвою практикою. І тому спроба короля Наваррського та молодих придворних досягти абсолютного знання відмовою від земних насолод наперед приречена. Природа, що бунтує протії штучних норм,— у самій людській натурі, в примхливих метаморфозах людського почуття.
Розкриттю цієї ідеї підпорядкована вся структура п'єси. Інтрига комедії майже не розроблена. Події заступає дискусія, словесний двобій. За сюжетом комедія розпадається на три частини: 1) постанова наваррської знаті дотримуватись філософської концепції неоплатонізму; 2) поява французької принцеси та її фрейлін, що порушує замкнутість штучного сховища наваррців: вторгнення життя у світ абстрактних умовиводів; 3) оновлення наваррців під впливом кохання.
Дії комедії притаманна своєрідна єдність ідеального та побутового планів, що весь час взаємно врівноважуються й доповнюються. Герої ідеального плану (король Фердінанд, Бірон, Лонгвіль, Дюмен) поставлені у відповідні "романтичні" умови. Наваррський парк у даному разі — не тільки місце, а й символ дії. Ідилічна атмосфера парку неначе виводить героїв за межі реальної дійсності, створює необхідні умови для інтелектуальної гри. Час завмирає під зеленим шатром дерев, та й самі герої ще намагаються перемогти швидкоплинність часу шляхом наближення до вічного знання. Статичність, незмінність стають атрибутами зеленого світу молодих "мудреців".
Однак самоізоляція наваррців уявна: адже від початку філософічна ідилія порушується присутністю в наваррському парку персонажів другого плану (Довбешка, Жакнета, кмітливий паж Метелик), далеких від аскетичних поривань своїх покровителів. Жвава, активна людська природа, вриваючись у світ інтелектуальної пасторалі, вносить у нього певний дисонанс. Нетривкість ідилії підкреслюється й позицією Бірона, який з самого початку висміює нереальність планів короля, Дюмена й Лонгвіля.
Поява принцеси та її фрейлін (практицизм, тверезий іронічний розум наближає жіночі персонажі комедії до героїв другого плану), остаточно знищує ілюзію самоізоляції. Та не тільки зовнішній конфлікт — "наваррці — французькі дами"— визначає подальший розвиток дії. Джерела конфлікту глибинніші: це внутрішня суперечність між штучними догмами і всеохоплюючнм почуттям кохання, що зароджується в серцях героїв. Специфіка конфлікту висуває на передній план образ короля Фердінанда, який поступово еволюціонує від неприродності до натуральності. І коли король лише в кінці дії приходить до самопізнання, то Бірон з самого початку сповнений почуття ренесансної довіри до життєлюбної людської природи. Та й йому не знана вся примхливість кохання, що раптово перероджує людину.
Етико-психологічний характер конфлікту визначив нетрадиційний фіналі комедії.. Пригоди молодих закоханих героїв за звичаєм завершувались весіллям. У "Марних зусиллях кохання" — союз чотирьох закоханих пар лише можливий. Побутове розв'язання конфлікту — шлюб — поступається психологічному: герої приходять до відмови від гри в життя, сприймають кохання як найвище знання.