Автолік
Ось весела балада, але дуже гарна.
Мопса
Візьмімо й веселу.
Автолік
Оця найвеселіша й співається на голос: "Дві дівчини до хлопця залицялись". На Заході всі дівчата співають її, вона дуже модна, запе-вняю вас.
Мопса
Ми можемо заспівати її удвох: вибирай собі партію, бо вона спі-вається на три голоси.
Доркас
Ми вже співали такої місяць тому.
Автолік
Я виконуватиму свою партію. Адже це моє ремесло. Починаймо.
ПІСНЯ
Автолік
Прощайте, я ж піду туди —
Ніхто не знатиме, куди.
Доркас
Куди?
Мопса
Скажи!
Доркас
Благаю.
Мопса
Від мене,— присягався ти,—
Секретів більш не берегти.
Доркас
Візьми мене, мій раю!
Мопса
Куди ж? На хутір? До млина?
Доркас
Чи там, чи тут, — біда одна!
Автолік
Я, може, й сам не знаю.
Доркас
Ти обіцяв мене кохать.
Мопса
Хотів мене за любку мать:
Ти йдеш, а я конаю.
Блазень
Пора нам кінчати цю пісню. Мій тато й ті двоє панів мають по-важну розмову, тож не треба їм заважати.
(Автолікові)
Йди-но за мною зі своєю скринькою. Я куплю подарунків обом вам, красуні мої. Ми беремо тільки щонайліпше, хлопче. Йдіть за мною, дівчатка.
Автолік
І ти за них дорого заплатиш.
(Йде за ними співаючи)*
Мереживо чи до смаку?
Прикрасу хочеш ти яку?
Моя ти пташко мила!
Чи шовку хочеш, чи ниток?
Не бійся, підійди на крок,
Глянь: гарних перснів сила!
До продавця ти поспішай,
У всьому гроші, так і знай,
Бо їм до всього діло!
(Виходить)
Входить слуга.
Слуга
Пане, там троє колісників, та ще троє пастухів, та троє погони-чів, та троє свинарів, усі вони перевдяглися в зарослих шерстю хлоп-ців, назвалися "затирами",* витанцьовують таке, що дівки звуть усе те стрибаниною, бо їх до того танцю не беруть. Але вони думають усе ж таки, що тим, хто вміє лише грати в кулі, такі танці можуть стра-шенно сподобатися.
Пастух
Досить! Цього нам не треба: вже й так маємо тих усіх сільських дурниць по саму зав'язку. Я певен, що ми вас знудимо, панове.
Поліксен
Ви знуджуєте лише тих, хто нас розважає. Погляньмо, прошу, на ці чотири тріо пастухів.
Слуга
Одне з тих тріо, кажуть, танцювало перед королем; найкращий з трьох підстрибує точнісінько на двадцять з половиною футів.
Пастух
Досить балачок. Як уже ці добрі панове так хочуть, то нехай увійдуть танцюристи. Але швиденько!
Слуга
Гаразд, вони вже коло дверей, пане.
(Впускає пастухів, що виконують танець сатирів і виходять)
Поліксен
(до пастуха)
О діду, ви багато ще новин
Почуєте невдовзі.
(До Камілло)
Чи не надто
Далеко це зайшло? Вже час настав
Їх розлучити. Надто він наївний
І звик багато говорити.
(До Флорізеля)
Друже!
Ви щось на серці маєте важке,
Й воно вам заважає веселитись.
Коли я юним був і так тримав
Любов за руку, я вкривав її
Прикрасами, всі скрині торговців
Спустошуючи. Чом же ви нічого
Їй не купили? Начувайтесь, друже:
Красуня ваша міркувать почне,
Приписуючи неуважність вашу
Чи скнарості, чи бракові любові,
Й вам нічого відповісти їй буде,
А ви ж хотіли б, щоб вона була
Щасливою.
Флорізель
Мій добрий пане, я
Чудово знаю, що вона байдужа
До тих дрібниць. А щодо подарунків
Моїх, то ними серце в мене повне,
І я вже всі віддав їй, хоч нічого
З них вибирати не пропонував.
О, як хотів би висловити душу
Оцьому пану літньому. Здається,
Колись кохав і він! Подай же руку,
Немов голубки пір'я, ніжну й білу,
Як зуби ефіопа чи як сніг,
Що двічі пересіяли його
Північні бурі.
Поліксен
Що ж то буде далі?
Як спритно миє юний пастушок
Цю руку, що й без того надто біла.
Але урвав я вашу мову. Далі,
Послухаймо заяву вашу.
Флорізель
Так,
Послухайте і будьте свідком.
Поліксен
Добре,
І приятель мій також?
Флорізель
Він, і всі,
І люди, і земля, і небеса:
Якби мене короною вінчали
Монарха наймогутнішого в світі,
Якби я гідний був цього вінця,
Якби я був найкращим з юнаків,
Мені байдуже все було б оте,
Коли б вона мене не покохала.
Бо тільки їй служити прагну я
Усім, що маю. А без неї хай
Те все загине!
Поліксен
Сказано прекрасно.
Камілло
Це свідчить про глибоке почуття.
Пастух
А ти йому, дитино, все те скажеш?
Утрата
Не вмію я так гарно говорити
І навіть думати, але я маю
Канву думок своїх і вже по ній
Гаптую чистоту його думок.
Пастух
Рука в руці — і ділу вже кінець!
Незнані друзі будуть нам за свідків.
Я доньку віддаю йому — і посаг
Однаковий із тим, що має хлопець.
Флорізель
Той посаг — доньки вашої цнотливість.
Бо хтось помре — і матиму я більше,
Ніж ви собі спроможні уявити.
Ото здивуються усі навколо!
Тепер же перед свідками з'єднайте
Ви наші руки!
Пастух
Дай свою
І ти, моє дитя.
Поліксен
Заждіть, юначе,*
Ви батька маєте?
Флорізель
То й що, як маю?
Поліксен
Чи знає він про це?
Флорізель
О ні, й ніколи
Він не дізнається.
Поліксен
А я гадаю,
Що батько на заручинах у сина
Найпершим гостем бути б мав. Невже
Він до важливих справ уже нездатний?
Чи він від старості уже здитинів
І від подагри рухатись не може?
Чи він іще говорить? Розрізняти
Людей ще може? Радитись із ними?
Лишаючись у ліжку, чи спроможний
Утриматись від того, що дитина
Робити звикла?
Флорізель
Ні, мій добрий пане,
Здоров'я має він ще навіть краще,
Ніж інші люди у його літах.
Поліксен
Я ладен присягтися сивиною
Моєї бороди: несправедливо
Ви чините, не по-синівськи, справді.
Хай син мій сам для себе вибирає
Дружину,— це розумно. Тільки ж батько,
Що мріє бавити своїх онуків,
Повинен мати право на пораду
В такому ділі.
Флорізель
З вами згоден я,
Мій пане, тільки ж інші є причини,
Через які не запросив я батька,
Однак про них сказати вам не можу.
Поліксен
Пошліть йому запрошення.
Флорізель
Нізащо.
Поліксен
Благаю вас про це.
Флорізель
О ні, не треба.
Пастух
Дай, синку, звісточку йому й повір:
Твій вибір неодмінно схвалить він.
Флорізель
Ні, не повинен знати він про це.
Прошу благословити наш союз.
Поліксен
(знімає маску)
Розлучення благословити ваше!
Я не наважуюсь назвати сином
Тебе, хто впав так низько. Спадкоємець
Корони й скіпетра, ти за ґирлиґу
Чабанську ухопився! Що ж до тебе,
То, зраднику старий, шкодую я:
Повісивши тебе, лише на тиждень
Тобі я віку вкорочу. А ти,
Гарненька відьмочко, що мала справи
З цим королівським дурнем...
Пастух
Боже мій!
Поліксен
Твою красу різками розкривавлять
І зроблять гідною твоїх підлот!
Ти, дурнику, ніколи не побачиш
Цієї ляльки. Хай почую я,
Що ти за нею плачеш — знай: позбавлю
Тебе я спадку й викреслю ім'я
Твоє із роду, що його прабатьком
Був сам Девкаліон. Тепер іди
За мною до палацу. Ти ж, хоча
До тебе, дурню, маю я відразу,
Не будеш нині скараний на смерть.
Ти, чарівнице, гідна пастуха —
Ба навіть і оцей, хто недостойним
Перед тобою показав себе,
Коли б тут наша честь не замішалась,
Для тебе він занадто б гарний був.
Якщо ти принцові колись іще
Та розчахнеш свої сільські ворота,
Як обручем обіймів ти його
Замкнеш хоч раз, — я вигадаю смерть
Із муками жахливими такими,
Як ніжне тіло це.
(Виходить)
Утрата
Усе пропало!
Але я не боюся. Раз чи двічі
Я поривалася йому сказати:
Те саме сонце осяває нас,
Освітлює палац і нашу хижку,
Не закриваючи свого обличчя.
(До Флорізеля)
Чи не волієте піти від нас?
Я вам сказала, що воно так буде.
Тож потурбуйтеся про себе нині.
А я, від сну пробуджена, не буду
Вже більше королевою у ньому —
Лиш буду плакати й доїти вівці.
Камілло
Скажи що-небудь перед смертю, діду.
Пастух
Не можу я ні мовити, ні мислить.
Не смію навіть знати те, що знаю.
(До Флорізеля)
Знедолили старого ви, о пане.
Вісімдесят і три вже роки маю
Й зійти в могилу сподівався в мирі,
Спочити в батьківському ліжку тихо,
Лягти у землю поряд із кістками
Моїх батьків. А нині кат мене
Загорне в саван, закопає, й жоден
Священик на труну мою не кине
Землі ні жменьки.
(До Утрати)
Ну, а ти, нещасна,
Що знала: королевич він, — навіщо
Із ним наважилася заручитись?!
Щасливий був би я, якби помер
За хвилю перед тим.
(Виходить)
Флорізель
Чому на мене
Так дивитеся ви? Мені не страшно,
А тільки сумно. Це лише затримка.
Я буду завжди тим, ким досі був,
Собою керувати не дозволю.
Що більше пригинатимуть мене,
То більшатиме опір.
Камілло
Пане мій,
Не гірш за мене знаєте ви батька.
Він слухати вас зараз не захоче,
Та вам таке й на думку не спадає,
Гадаю я. Боюся, що сьогодні
Він бачити не схоче вас. Заждіть,
Хай угамується монарший гнів.
Флорізель
Не мав я наміру іти до нього,
А ви — Камілло, певно?
Камілло
Так, мій пане.
Утрата
Так часто я казала вам, що честь
Моя несплямленою доти буде,
Допоки не дізнаються!
Флорізель
Ніщо
Її не заплямує, поки я
Присяги не зламав. Тоді природа
Зруйнує береги Землі й у хвилях
Усе живе потопить. Сміливіше
Дивись вперед! Мені не дати спадку
Ти можеш, батьку, та моє багатство —
Моя кохана.
Камілло
Зважте все, мій пане!
Флорізель
Все зважив я на терезах любові.
Якщо мій розум служить їй, то я
Чиню розумно. А якщо не служить,
То я віддам безумству перевагу.
Камілло
Це — відчай, пане.
Флорізель
Може, й так, нехай.
Але присяги не зламаю я,
Не заплямую честі. Знай, Камілло,
Що ні Богемія, ні пишна розкіш
Палацу, ані все, що бачить сонце,
І що земля таїть в глибоких надрах,
І що моря ховають в темних водах,—
Ніщо мене відмовитись не змусить
Від любої. Тому прошу я вас,
Бо завжди вас мій батько мав за друга:
Коли він несподівано відчує
Мою відсутність (бо тепер, гадаю,
Він вирішив не бачити мене
Ніколи більше), спробуйте згасити
Гнів батьків мудрістю своїх порад.
А я із долею своєю разом
Боротимуся за майбутнє. Ви ж
Скажіть йому, що відведу на берег
Я ту, кого мені заборонив
Він бачити, і що стоїть у мене
На кітві корабель, хоча й не думав
Ним скористатись для мети такої.
Куди я попрямую, вам про те
Не варто знати.
Камілло
Хай ваш розум, пане,
Відкритим буде більше для порад
Або міцнішим для майбутніх планів.
Флорізель
Послухай-но,
(Відводить її вбік)
Утрато.
(До Камілло)
Повернуся
Я зараз.
Камілло
Ні, його переконати
Не можна. Вирішив він утекти.
Яке ж було б для мене щастя в тому,
Щоб скористатися з його від'їзду,
Від нього відвернути небезпеку,
Засвідчити йому мою любов
І знов побачити мою вітчизну,
Сіцілію кохану, й короля,
Нещасного володаря мого!
Флорізель
Кажи тепер, що хочеш, мій Камілло,
Під тягарем турбот, боюсь, я став
Неввічливим.
Камілло
Мій пане, я гадаю,
Про скромні послуги мої ви чули,
Що батькові я вашому зробив?
Флорізель
Йому ви благородно послужили,
І батько, як про вчинки ваші мовить,
Улюбленої мов співає пісні.
Про гідну дбає він винагороду
Всіх ваших послуг.
Камілло
Отже, пане мій,
Ви певні, що люблю я короля
1, зрозуміло, всіх йому близьких,
Найперше ж — вас.