Таємно ваших слуг. По двоє-троє
Я виведу їх всіх крізь різні брами
Із міста. Покладаюся на вас,
Бо втратив тут усе, розкривши вам
Цю небезпеку. Не вагайтесь. Я
Сказав вам правду, — присягаюсь честю
Моїх батьків. Тож не баріться тут,
Щоб перевірити мої слова.
Втекти я мушу. Але вам біда
Загрожує така, немов король
Прилюдно заприсягся вас скарати
На смерть сьогодні ж.
Поліксен
Вірю я тобі,
Я вичитав з лиця, що в нього в серці.
Дай руку: стань надійним водієм
І будеш ти зі мною скрізь. Готові
І люди, й кораблі до відплиття
Два дні вже. Ревнощі спостигли душу
Людини рідкісної, і тому
Таку потужну силу виявляють.
Вважає він збезчещеним себе,
Вважає, бач: зробив те чоловік,
Що присягавсь у дружбі, — отже, мста
Жорстока буде. Вкрили хмари страху
Мій небосхил. Нехай щаслива стане
Ця наша втеча. Втішиться нехай
Нещасна королева, неповинна
Ні в чому, та підозрою окрита.
Ходім, Камілло: буду шанувати
Я звідси винесу своє життя.
Ходім.
Камілло
Владарю, маю ось ключі
Від ходів потаємних. Часу обмаль.
Ходім же швидше, пане мій, ходім.
Виходять.
ДІЯ ДРУГА
Сцена 1
Сіцілія. Зала в королівському палаці.
Входять Герміона, Мамілій та кілька дам.
Герміона
Візьміть-но хлопчика. Я вже від нього
Втомилася.
1-а дама
Мій милостивий пане,
Чи хочете погратися зі мною?
Мамілій
Ні, з вами — ні.
1-а дама
Чому, мій ясний пане?
Мамілій
Мене ви цілуватимете міцно
І розмовлятимете, як з маленьким.
До вас я хочу.
2-а дама
А чому, мій пане?
Мамілій
Ні, не тому, що в вас чорніші брови,
Хоч кажуть, ніби деяким жінкам
Вони пасують;* треба тільки дбати,
Аби тонкі вони були, і часом
Їх олівцем підводити.
2-а дама
Хто вас
Навчив цього?
Мамілій
Я вичитав усе
З облич жіночих. А тепер скажіть,
Який же колір ваші брови мають?
1-а дама
Вони, мій пане, сині.
Мамілій
Смієтеся
Ви з мене. В однієї дами
Я бачив синій ніс, але ж не брови.
1-а дама
Послухайте: кругліє день у день
Матуся ваша, королева. Скоро
Ми всі. А ви захочете погратись
Із нами, та чи будемо ми вільні?
2-а дама
Вона так поповнішала. Як кажуть,
У добрий час.
Герміона
Які премудрі речі
Хвилюють вас? Іди до мене, принце,
Сядь, розкажи мені гарненьку казку.
Мамілій
Веселу? Чи сумну?
Герміона
Найвеселішу.
Мамілій
Сумні казки найкращі для зими:
Я розповім про духів та про гномів.
Герміона
Послухаймо цю казку, юний принце.
Сідай-но тут і налякай мене
Своїми духами, як ти умієш.
Мамілій
Жив чоловік...
Герміона
Ні, сядь спочатку ближче.
Мамілій
Жив біля цвинтаря... Я розкажу
Тихенько все, аби оті цвіркунки
Нічого не почули.
Герміона
Добре, ти
Розповідай лише мені на вухо.
Входять Леонт з Антіґоном, вельможі та інші особи.
Леонт
Його із почтом бачили? З Камілло?
1-й вельможа
Я на узліссі стрів їх. Ще ніколи
Не бачив я, щоб хтось так озирався.
Простежив їх я аж до кораблів.
Леонт
Яке це щастя: мати певний доказ
Своєї думки, судження свого!
На жаль, я забагато знаю! Лихо
В такому щасті. Може зачаїтись
Павук у чаші, десь на дні, а ти
Той трунок вип'єш, і тебе трутизна
Не вразить, бо думки твої спокійні.
Але коли побачиш ти його, —
Оту мерзенну до вина приправу, —
То ти й вино зненавидиш, і горло
Твоє розколюватиметься з болю.
Я пив вино і павука побачив.
Камілло був поплічником його.
Обоє змовилися проти мене,
Проти держави. Тільки ти відчув
Підозру невиразну — і справдилось.
Брехун, слуга мій давній, — він служив
Давніш богемцю. Він розкрив мій задум,
І став я лялькою в чужих руках.
Чому так легко випустили їх?
1-й вельможа
Бо всі його у нас так поважали,
Що часто слухалися, ніби вас.
Леонт
Я знаю добре це.
(До Герміони)
Віддайте хлопця
Мені. Хоч як прегарно годували
Його ви груддю. Схожий він на мене,
Та крові вашої в нім забагато.
Герміона
Як зрозуміти це? Як жарт?
Леонт
Гей, сина
Візьміть, щоб він до неї не підходив!
Візьміть його! Хай тішиться вона
Із тим, від кого плід свій понесла.
Це ж Поліксен напхав тобі, живіт.
Мамілія виводять.
Герміона
Неправда це! Я ладна присягтися, —
І ви тоді повірите мені,
Хоч нині ви підвладні підозрінням.
Леонт
Панове, подивіться лиш на неї.
Вам хочеться сказать: "Вона прекрасна",
Та справедливість у глибинах серць
Підказує: "Шкода — така безчесна!"
Хваліть її за те, чим може здатись,
Я й сам за це хвали не пошкодую,
І тут-таки ви знижете плечима,
І гмукнете, й гигикнете, уживши
Всі тавра, що вживає наклеп, — ні,
Не наклеп, помилився я, — а милість,
Бо наклеп затаврує й добру честь.
Те знизування і оте "гиги!",
Коли ви вже казали "О, прекрасна!", —
Усе те вирокові передує:
"Вона ще й доброчесна!" Тож уважно
Послухайте того, хто натерпівся
Найбільш від неї: так, вона невірна!
Герміона
Якби слова оці сказав мерзотник,
Найдосконаліший мерзотник світу,
Він став би ще огидніший. Та ви,
Мій пане, просто помилились.
Леонт
Ні,
То помилились ви — вам Поліксен
Леонтом здався. О тварюко підла!
Твоїм ім'ям тебе я посоромлюсь
Назвати, щоб не дати приклад людям
Вживати назву ту, не розібравшись,
Що личить принцові, що — злидареві.
Лише сказав я, що вона — невірна,
Сказав, із ким злигалася. До того ж
Вона ще й зрадниця. Камілло з нею
Плів змову, він таке про неї знав,
Що змусило б її почервоніти
І спільника безчесного із нею:
Під нею так трясеться ложе блуду,
Як під найгіршими з дівок, що їм
Дає наш люд ганебні назви. Ще ж
Допомогла вона втекти обом.
Герміона
Життям заприсягнуся: я невинна.
Ох, буде вас палити ця неправда,
Коли ваш дух яснішим стане! Ви,
Мій благородний пане, помилились,
Тому до мене так несправедливі.
Леонт
О ні — якщо я й справді помилково
Звів побудову думки, то — їй-право! —
Не знайдеться на всій землі місцинки
Для дзиґи школяра. В тюрму її!
Того ж, хто ляпатиме язиком,
Що ось, мовляв, невинна жертва, ми
Пособником її вважати будем.
Герміона
Напевно, скоїлося щось у небі,
І панування лютої планети
Терпляче маю я перечекати.*
Панове, я не буду лити сліз,
Як у жінок заведено. Не маю
Роси тієї, що без неї, певно,
Враз висохне все ваше милосердя.
Але ось тут, у грудях, так пече
Мене страждання, що й потоки сліз
Його не затамують. О панове,
Благаю, зважте милостиво все, —
І хай здійсниться воля короля.
Леонт
Чи слухаються ще моїх наказів?
Герміона
Хто йде зі мною? Я благаю, пане,
Лишіть мені цих дам, їх потребує
Мій стан, а ви, дурненькі, не ридайте:
Як ви вважаєте, що ваша пані
В'язниці гідна, то ридати слід,
Коли вона на волю вийде. Честь
Моя від звинувачень марних стане
Іще світліша. Прощавайте, пане,
Ніколи вам я не бажала бути
В такій печалі — нині вам бажаю.
Ходімо, дами, він це вам дозволив.
Леонт
Виконуйте наказ: ведіть її!
Королева і дами виходять під вартою.
1-й вельможа
Величність вашу заклинаю я:
Нам королеву поверніть.
Антіґон
Королю,
Хіба не скривдить присуд ваш всіх трьох
Осіб достойних — вас, і королеву,
І принца, сина вашого?
1-й вельможа
За неї
Життям своїм ручуся я, мій пане,
Бо знаю, що не винна перед небом
І перед вами королева. Чув я
Всі ваші звинувачення.
Антіґон
Коли
Це все не так, я стайню заведу
Для жінки і стовбичитиму в ній:
Бо жінці вірить можна лиш тоді,
Коли її торкаєшся чи бачиш,
І кожен гран жіночого єства
Фальшивий, як дружина ваша винна.
Леонт
Мовчіть!
1-й вельможа
Мій пане...
Антіґон
Мовимо все те
Ми не для себе, а для вас, королю.
Вас обдурили підло, і мерзотник
Ще діждеться покари. Знав би я
його — він мав би пекло на землі.
Як є на честі королеви пляма —
То ось я маю три дочки. Одній,
Найстаршій, — одинадцять, другій — дев'ять,
А третій — п'ять. Коли усе те правда,
Моїх скараю дочок, хай не діждуть
Днів повноліття, щоб не розплодити
Фальшиве покоління. Бо натура
Однакова у всіх жінок. Тож краще
Я сам себе позбавлю чоловічих
Ознак, щоб не продовжувати роду
Потворного.
Леонт
Замовкніть, я сказав.
Ви нюхаєте сморід так спокійно,
Як мертвяки. Та я все чую, бачу,
Як ви тут пальці бачите мої,
Що ними вас торкаюся.
Антіґон
Якщо
Це так, то не шукаймо гробу ми
Для честі, — вже її нема ні крихти
На всій землі, проїденій гниттям.
Леонт
Це що? Мені не вірять?!
1-й вельможа
Я волів би,
Аби на цей раз вірили не вам, —
Мені хай вірять. Честь її нехай
Над вашим підозрінням торжествує
Ціною навіть вашої поразки.
Леонт
Навіщо обговорювати нам
Те, що для мене безперечно ясне?
Поради можновладцю ні до чого,
І тільки наша доброта природна
Вам дозволяла висловити їх.
Як ваша дурість так вас засліпила
(Чи, може, ви дурних удаєте),
Що нюх на правду вже вам відібрало,
То ваша думка не цікавить нас.
Все: суд, і втрата, й виграш — наше діло,
І раду ми самі собі дамо.
Антіґон
Владарю, краще б ви врядили суд —
Без розголосу, мовчазний, таємний —
Лише в душі своїй.
Леонт
Це неможливо.
Ти молодий, тому й не розумієш,
А може, ти такий вже народився.
Дивись: Камілло втік, а він же був
Обізнаний в усьому — це ж бо доказ,
Та ще й який! Бракує очевидця,
Ніхто не бачив, решта ж всіх обставин
Лиш викриває злочин. Попри те
Я не хотів жорстокість появити
В такій важливій справі і тому
Послав негайно у священні Дельфи*
До храму Аполлона двох вельмож —
Діона й Клеомена, бо вони
Взірці найвищі розуму й чеснот.
Усе, що їм оракул відповість,
Вони передадуть мені, й тоді
Скасую я або затверджу вирок.
Чи добре я вчинив?
1-й вельможа
Так, пане, добре.
Леонт
Я певний сам своєї правоти,
Але оракул зніме із сумління
Таких людей, як ви, тягар важкий.
Довірливими надто стали люди
І відкидають істину. Віддав
Наказ я посадити у в'язницю
Її, аби не спало їй на думку
Піти шляхами двох утікачів.
Ходімо. Я звернуся до народу,
Бо справа ця важлива і потрібно
Нам забезпечити підтримку.
Антіґон
(убік)
Радше
Ви забезпечите собі насмішку,
Коли усім відкриється вся правда.
Виходять.
Сцена 2
В'язниця.
Входять Поліна, вельможа й слуги.
Поліна
Тюремника мені покличте швидше;
Скажіть йому, хто я така.
Вельможа виходить.
Для неї
В усій Європі не знайшлось би двору
Достойного. Що ж їй робити тут?
Входять вельможа і тюремник.
Чи знаєте, добродію, мене?
Тюремник
Ви, пані, гідна шани, — це я знаю.
Поліна
Тоді прошу вас відвести мене
До королеви.
Тюремник
Я не можу, пані,
Мені це заборонено суворо.
Поліна
Оце так дивина! Заборонити
До честі й доброчесності пускати
Гостей шляхетних! Може, дам її
Дозволено побачити? Байдуже,
Яку із них.