Сон літньої ночі

Вільям Шекспір

Сторінка 4 з 10
Адже лютішої дичини, як той лев, і на світі нема, і цього нам не слід забувати.

Носик

А тому потрібен ще один пролог, де сказано буде, що це не лев.

Навій

Ні, треба оголосити, як його звуть насправді,* і щоб половину його обличчя було видно з-під левової шкури, і хай він сам промовить до них отак якось: "Вельможні дами", — або: "Ласкаві дами", — або: "Я хотів би...", — або: "Я просив би вас...", — або: "Я уклінно благав би вас не боятись і не труситись. Я вам своїм життям ручуся: коли ви подумаєте, ніби я справді лев, то прощай моя голівонько. Ні, який там я лев! Я така сама людина, як і всі". А тоді хай назве себе, хай так навпростець і скаже, що він, мовляв, столяр Гембель.

Клинець

Ну, гаразд, так і зробимо. Та ось іще дві заковики. Як нам улаштувати на кону місячне світло? Адже, щоб ви знали, Пірам і Тізба зустрічаються при місяці.

Гембель

А яка буде ніч, коли ми ставитимем свою виставу? Чи місяч-на?*

Навій

Подивіться в календарі. Пошукайте календаря! Треба подивитися, чи ніч буде місячна!

Клинець

Так, ніч буде місячна.

Навій

Ну, тоді попросімо, щоб у великій залі, де ми гратимем, відчинили одне вікно, і хай крізь те вікно світить місяць.

Клинець

Еге ж. І хай котрийсь із вас вийде на сцену з в'язкою хмизу та ліхтарем і скаже, що він прийшов ображати — чи то пак зобража-ти — роль Місячного сяйва. І ще одне. Треба, щоб у великій залі був мур, бо, за п'єсою, Пірам і Тізба розмовляють крізь шпарину в мурі.

Носик

Як же ти внесеш до зали мур? Що ти порадиш, Навою?

Навій

Нехай хтось зображує мур, і треба трохи обмазати його тиньком, чи глиною, чи вапном, щоб він був схожий на мур. Нехай держить руку отак, розчепіривши пальці, а крізь оцю нібито шпаринку між пальцями й шепотітимуться Пірам із Тізбою.

Клинець

Ну, коли так, то все гаразд. А тепер посідаймо гарненько та й розучуймо свої ролі. Піраме, тобі починати. А коли відтарабаниш свої слова, відійди в кущі. І так хай кожен робить згідно зі своєю роллю.

Входить Пак.

Пак

Це що за мужлаї тут галасують
Так близько біля ложа королеви?
А, п'єса? Буду їм за глядача,
А може, при потребі, й за актора.

Клинець

Починай, Піраме! Тізбо, вийди наперед!

Навій у ролі Пірама

О Тізбо! Дух від квітки замашної...

Клинець

Запашної! Запашної!

Навій у ролі Пірама

... квітки запашної —
Це віддих ніжний твій, моя кохана.
Та що це? Голос? Хвильку під стіною
Пожди: я зараз коло тебе стану.

Пак

Чуднішого Пірама я не бачив!
(Зникає)

Дудка

Тепер мені говорити?

Клинець

Та вже ж не кому. Але не забувай, що він тільки пішов глянути, що там за шелест, і зараз повернеться.

Дудка в ролі Тізби

Піраме осяйний, біліший від лілеї,
Рожевіший від рож на пагоні стрункому,
У цвіті юності розкішної твоєї,
Ти вірний, наче кінь, який не знає втоми.
Зустрінемося ми біля гробниці нині...

Клинець

Гробниці Ніна!* Та це тобі казати ще не зараз. Це ти вже на Пірамову репліку відповідатимеш. Ти хочеш усю свою роль підряд відтарабанити. Піраме, твоя черга, ти вже проґавив свою репліку. Після слів "не знає втоми".

Дудка

А!..
(Повторює слова Тізби)
Ти вірний, наче кінь, який не знає втоми.

Входить Навій з ослячою головою, за ним Пак.

Навій у ролі Пірама

Чи красень я, чи ні, о Тізбо, весь я твій!

Клинець

Що за страхіття! Що за чортівня! Тут нечиста сила! Людоньки, що це? Людоньки, тікаймо! Рятуйте!

Клинець, Гембель, Носик, Дудка й Замірок вибігають.

Пак

Ну, зараз вас кругом поводить Пак!
Оббігаєте хащі всі вдогонь!
Я буду й кінь баский, і пес-гончак,
Кабан, ведмідь або сяйний вогонь.
Заржу, загавкаю, і рохкну, і ревну,
Мов кінь, пес, вепр, ведмідь, — і, як вогонь, сяйну.
( Вибігає)

Навій

Чого це вони повтікали? Якусь капость придумали, аби мене налякати.

Входить Носик.

Носик

Навій, що це з тобою зробилося? Що я бачу в тебе на в'язах?

Навій

Що ти бачиш у мене на в'язах? Що ж, як не свою ослячу голо-ву!*

Носик вибігає.
Входить Клинець.

Клинець

Господи боже! Навою, що це з тобою скоїлося? Ти перемінив-ся.
(Вибігає)

Навій

От збиточники! Це вони хочуть мене в дурні пошити й налякати. Та шкода! Я й з місця не зрушу — хай роблять, що хочуть. Буду отут ходити туди й сюди, буду співати — хай бачать, що я не злякався.
(Співає)
І жовтодзьобий чорний дрізд,
І промітна синичка,
І трясогузка — довгий хвіст,
І славка невеличка...

Тітанія

(прокидається)
Який це ангел розбудив мене?

Навій

Вівсянка, щиглик і кулик
І ти, зозуле сива,
Що нам віщуєш довгий вік, —
Лиш вірити несила...
Бо й правда, хто б це повірив такій дурній птасі? Вона собі "ку-ку" та й "ку-ку", накує бозна-скільки, а ти вір?

Тітанія

О милий смертний, заспівай іще!
Такий солодкий голос твій для слуху,
Твоя подоба так чарує зір,
Твої чесноти так мене хвилюють,
Що я тебе відразу покохала.

Навій

Не скажу, ласкава пані, що це ви зробили дуже розважно. А втім, як по правді сказати, ниньки кохання й розважність не часто у згоді бувають. І тим більше шкода, що ніхто з путящих людей не береться їх помирити. А що, зугарні й ми при нагоді пожартувати, правда ж?

Тітанія

Ти й мудрий, і прекрасний водночас.

Навій

Ні те, ні те. Та якби мені стало кебети якось вибратися з цього лісу, з мене б вистачило.

Тітанія

Що? Вийти з лісу? І не сподівайся!
Чи хочеш, чи не хочеш — тут лишайся.
Я — королева ельфів знаменита,
В моїм краю панує вічне літо,
Люблю тебе. Іди зі мною, милий.
Призначу слуг я, щоб тобі служили,
З морського дна дістали самоцвітів,
Приспали співом на постелі з квітів,
А смертну плоть твою я так очищу,
Що злинеш ти, як дух, від хмари вище.
Летіть мерщій до мене, Павутинко,
Метелику, Горошку і Гірчичко!

З'являються Павутинка, Метелик, Горошок і Гірчичка.

Павутинка

Я тут!

Метелик

І я!

Горошок

І я!

Гірчичка

І я!

Всі разом

Що нам зробити?

Тітанія

3 цим паном будьте чемні і ласкаві,
Круг нього і стрибайте, і танцюйте,
Малиною й ожиною годуйте,
І сливи, й смокви, й виноград несіть,
І мед із нірок у джмелів крадіть,
А віск із лапок — замість нічників.
Засвічуйте ви їх від світлячків
І на спочинок милого вкладайте.
В метелика барвисті взявши крила,
Ви місячне проміння відганяйте,
Щоб сонному ув очі не світило.
Тепер його чемненько привітайте.

Павутинка

Привіт, о смертний!

Метелик

Слава!

Горошок

Слава!

Гірчичка

Слава!

Навій

Даруйте, ваша милосте, що я посмію спитати. Як звати вашу вельможність?

Павутинка

Павутинкою.

Навій

Дуже радий буду спізнатися з вами ближче, любий мій паничу Павутинко. Коли вріжу палець, то звернуся до-вас: адже павутиння кров спиняє. А вас як звати, вельмишановний?

Горошок

Горошком.

Навій

Будьте ласкаві, кланяйтесь від мене пані Горошинці, вашій матусі, і панові Стручкові, вашому татові. І з вами, любий паничу Горошку, радий буду познайомитися ближче. Перепрошую, а вас як звати, ласкавий добродію?

Гірчичка

Гірчичкою.

Навій

Любий мій паничу Гірчичко, я добре знаю, який ви терплячий. Отой мерзенний велетень Ростбіф зжер уже не одного з ваших родичів. Повірте, через вашу рідню мені вже не раз сльози на очах виступали. Дуже радий буду познайомитися з вами ближче, любий паничу Гірчичко.

Тітанія

Тепер ведіть його в мої чертоги.
Он гляньте, місяць наче засльозивсь,
І кожна квітка плаче до знемоги
За цнотою, утраченою кимсь.
Уста йому закрийте — і в дорогу.

Виходять.

Сцена 2

Входить Оберон, король фей і ельфів.

Оберон

Цікаво, чи Тітанія збудилась,
І що вона побачила найперше,
Що їй навіяло жагу нестямну.
Ось мій гонець.

Входить Пак.

Ну що, шалений духу?
Які у цім гаю пригоди стались?

Пак

В потвору королева закохалась!
Біля її таємної місцини,
Коли вона заснула на часину,
Зібрався гурт афінських тупаків —
Поденників, простих майстровиків, —
Щоб там якусь виставу розучити
І нею шлюб Тезеїв відзначити.
З них найтупіший, той, що грав Пірама,
Сказав свої слова — й подався прямо
В кущі. А там його я перестрів
І голову безмозку підмінив
Ослячою. Ось він виходить знову
На Тізбину відповідати мову —
І решта зразу врозтіч всі порснули,
Мов дикі гуси, що мисливця вчули,
Чи галич, що злітає аж під хмари,
Як постріл недалеко десь ударить.
Отак, його уздрівши, небораки
Пустилися тікати з переляку.
Той, спотикнувшись, падає, мов труп,
А той кричить: "Рятуйте!" — як на пуп.
Зі страху розум геть вони стеряли,
І речі неживі на них напали:
Терни їм рвуть і поли, й рукави,
Гілки збивають шапку з голови.
Так я прогнав їх, і зостався там
Лише ослоголовий той Пірам.
В ту мить якраз Тітанія збудилась
І в нього до нестями залюбилась.

Оберон

Ще краще вийшло, ніж я сам хотів.
Але чи ти й афінцеві скропив,
Як я велів, любовним соком очі?

Пак

Так, сонного знайшов я серед ночі,
Й лежала поряд дівчина з Афін.
Прокинувшись, її побачить він.

Входять Деметрій і Гермія.

Оберон

Сховайся. Це та сама пара, так?

Пак

Та сама діва, та не той юнак.

Деметрій

Люблю тебе, а ти мене хулиш.
Докори ці для ворога залиш.

Гермія

Мої докори — це ще не хула.
Гляди, щоб я тебе не прокляла!
Якщо Лізандра справді ти убив
І по коліна в кров уже забрів,
Забродь ще глибше і мене убий!
Як сонце дню, мені він вірний був,
То щоб отут мене саму забув?
Утік від сонної? Повірить годі!
Скоріш повірю, що до антиподів
Крізь землю можна продовбать віконце *
І місяць прошмигне туди — до сонця.
Ні, ти його зарізав, далебі!
Що ти убивця — видно по тобі.

Деметрій

Ні, я убитий — ти мене убила!
Твоя жорстокість серце простромила.
Та ти, убивце, чиста й осяйна,
Немов зоря Венерина ясна.

Гермія

Де ж мій Лізандр? Чи він живий, чи ні?
Прошу тебе, верни його мені!

Деметрій

Волів би труп його віддати псам.

Гермія

Геть! Геть з очей! Скажений пес ти сам!
То справді ти його замордував?
О, щоб тебе ніхто вже не назвав
Людиною! Признайся: ти не смів
Йому і в очі глянути? Убив
Його ти сонним? Ох, який-бо подвиг!
Достойний гадів, плазунів холодних!
Та ні — такого, як твоє, жала
Таїть гадюка жодна б не змогла.

Деметрій

Не в той бік лють спрямована твоя:
В Лізандра смерті неповинний я,
І він живий, наскільки можу знати.

Гермія

То, може, скажеш, де його шукати?

Деметрій

А нагороду матиму велику?

Гермія

Так: більш не бачити мене довіку.
Однаково, живий Лізандр чи ні.
Самий твій вид ненависний мені.
(Виходить)

Деметрій

Не варто бігти за такою злою,
Побуду тут на самоті з собою.
Печалі нашій додають ваги
Банкрута-сну несплачені борги.
Ану ж, підстережу я боржника,
Хоча давно від мене сон тіка.
(Лягає й засинає)

Оберон

Що ти накоїв! Схибив ненароком
І не тому помазав очі соком.
Ти відданих коханців посварив,
Зате порізнених не помирив.

Пак

Такий у долі владної закон:
На вірного — зрадливих є мільйон.

Оберон

Прудкіше вітру облети весь гай,
Афінянку Гелену розшукай.
Вона бліда від марного кохання:
Спивають кров зі щік гіркі зітхання.*
Йому пущу я в очі сік, а ти
Її на той час мусиш привести.

Пак

Лечу, лечу! Й татарина стріла *
Прудкіше полетіти б не змогла.
(Зникає)

Оберон

Ти, мій квіте, став багряним,
Бо Ерот тебе поранив.
Сік пролий на ці зіниці.
(Вичавлює сік із квітки Деметрієві на повіки)
Хай-но вгледить білолицю,
І вона йому засяє,
Ніби зірка з небокраю.
Від недуги від своєї
Хай благає ліку в неї.

Входить Пак.

Пак

Мій владарю, я привів
Діву ту, як ти велів.
А за нею ув'язався
Той, що в неї закохався.
Подивімося на них,
На людей оцих дурних.

Оберон

Зараз гамір тут почнеться,
І Деметрій враз проснеться.

Пак

І тоді вже будуть двоє
Упадати за одною.
Від такої ось мороки
Справді можна рвати боки.

Входять Лізандр і Гелена.

Лізандр

Яка ж у цьому насмішка? Не знаю,
Чи глум коли родився у сльозах!
Ти ж бачиш — слізно я тебе благаю,
Брехні немає у моїх словах.
Як можна насмішку в тому вбачать,
Що носить правди чистої печать?

Гелена

Дияволе, ти мною так не бався.
Щоб правда правду вбила? І не жди!
Ти ж Гермії у вірності поклявся:
Обидві клятви на вагу клади —
Не перетягне, певно, жодна шалька,
Бо й там, і там — пуста, брехлива байка.

Лізандр

Я клявся їй, бо розуму позбувся!

Гелена

Він і тепер до тебе не вернувся.

Лізандр

Деметрій не тебе — її кохає.

Деметрій

(прокинувшись)
Гелено, німфо, осяйна богине!
З очей твоїх небесне світло плине!
Що проти них кришталь? А губи пишні
Червоні та звабливі, наче вишні!
А білі руки! В горах Тавра * сніг,
Неначе сажа, чорний проти них!
О, дай же, дай поцілувати руку,
Цю квітку білу, щастя запоруку!

Гелена

О лихо! О ганьба! Чи вам не гріх
Так піднімати дівчину на сміх?
Якби пристойність ви хоч трохи знали,
Ніколи б так мене не ображали!
Чи вам не досить мною гидувати,
Що треба ще мене на кпини брати?
Якби не тільки з вигляду були
Чоловіками, ви б не завдали
Такої кривди жінці: не впадали
Й не присягались би, не заклинали,
Красу мою не вихваляли дружно,
Бо знаю: я обом вам осоружна!
За Гермію змагаєтесь шалено,
Та разом ви кепкуєте з Гелени.
Оце геройство, нічого й казати:
У сльози бідну дівчину ввігнати
Жорстоким глумом.
1 2 3 4 5 6 7