Лукреція

Вільям Шекспір

Сторінка 6 з 7
щомить?
Хай юний рій у вулику дзвенить!
Устань, Лукреціє солодка й люба,
Хай не тебе — мене спіткає згуба!"

Немов прокинувсь Коллатін від сну,
Свій жаль з'єднав з Лукреція журбою;
Тоді в криваву річку впав жахну,
І страх блідий з обличчя змив росою
Червоною, і гине за жоною;
Ганьба пече, і, повен сили вщерть,
Він оживає мститися за смерть.

Страждання, що його не побороти,
Неначе відняло йому язик;
Нараз німим зробився від скорботи,
Лютиться: чи не онімів навік?
Нарешті мовить; слів пливе потік,
Змиває з серця те насилля враже,
Ніхто ж не розбере, що він їм каже.

Зронив "Тарквіній" ясно, хоч тихцем,
Немов зубами рве ім'я те з шалу.
Так буря схопиться перед дощем,
Зривається, вщухаючи помалу;
На зливу дощ зміняється тривалу:
Сперечку батько й муж ведуть таку, —
Хто більш оплаче — жінку чи дочку.

І той, і той назвав її своєю,
Та марно той і той своєю зве.
"Моя", — отець гука. — "Була моєю, —
Вторує муж, — це горе світове
Лишіть мені; хай сліз потік пливе, —
Її ж я мав, тому її, єдину,
Оплакувать мені лиш, Коллатіну".

Сказав Лукрецій: "Рано йде вона!
Я дав життя їй, а бере могила".
"О горе! — мовить Коллатін. — Жона,
Моя жона моє життя убила!"
"Дочка! Жона!" — ось так заголосили,
На їхній крик озвалася луна,
Дзвенить: "Моя дочка!" й "Моя жона!".

А Брут, який з грудей ножа їй витяг,
Помітивши суперництво в біді,
Зробився гордим поміж гордовитих,
Втопив у рані дурощі тоді.
Він дурнем був між римлян у житті,
Адже царі за дурнів мають блазнів,
Хоч в їхніх жартах глузд іще не згаснув.

Але тепер він машкару зірвав,
Якою хитро прикривався досі:
Прихований свій розум показав,
Аби спинити Коллатіна сльози:
"Зведись, володарю, в новій спромозі,
Дозволь мені, що дурнем був для вас,
До школи розум твій послать — в мій клас.

Чи, Коллатіне, можна горе горем,
А рану раною загоїть теж?
Чому за кров дружини в гніві скорім
Ти сам собі удару завдаєш?
Дитячі примхи! Ти ж за нею йдеш:
Твоя жона не знала, що робити, —
Себе убила — слід злочинця вбити!

Відважний римлянине, ти — не сам,
Не можна серцем від плачу м'якшиться;
Уклякнім, римським молячись богам, —
Хай гнівом запалають їхні лиця,
З небес їм видна ця нікчемність ница;
Хай дужий Рим змете всю гидь навкруг
Озброєним зусиллям наших рук.

Тож рідним Капітолієм величним
І кров'ю, що пролита ручаєм,
Землею теплою і сонцем вічним,
Правами римськими, що бережем,
Лукреції душею й цим ножем,
Клянімось мститися — хай кривда гине! —
За смерть цієї вірної дружини".

Змовка, себе рукою в груди б'є,
Цілує вбивчого ножа; по тому
Всіх спонука наслідувать своє
Те почуття, що в слові вогняному, —
І всі вклякають в запалі одному;
І клятву, складену з правдивих слів,
Знов каже Брут, щоб кожен повторив.

Коли дали всі клятву нещадиму,
Кривавий прах Лукреції вони
Всьому схвалили показати Риму,
Явити гріх Тарквінія брудний:
Достойні римляни в той день трудний
Тарквінія — злочинцям для повчання! —
На вічне згодились послать вигнання.

Післямова

"Лукреція" датується приблизно 1593 р. Ця поема, як "Венера і Адоніс", написана Шекспіром у той час, коли лондонські театри були зачинені у зв'язку з епідемією чуми. Надрукована "Лукреція" форматом Octavio 1594 р. за авторським рукописом. Книговидавцем поеми став Джон Харрісон. Обидві поеми присвячені графові Саутгемптону. "Лукреція" користувалась меншим успіхом, ніж "Венера і Адоніс" і до середини XVII ст. перевидавалась усього сім разів.
Давньоримська легенда про Лукрецію здавна привертала увагу письменників. Одну з перших її обробок бачимо у "Фастах" Овідія. В написаній елегійним дистихом поемі розповідається про походження окремих римських обрядів і свят. До числа відомих епізодів поеми належить сказання про Тарквінія і Лукрецію, пов'язане з одним із днів лютого. Син Тарквінія Гордого Секст збезчестив цнотливу дружину патриція Коллатіна Лукрецію. Горда римлянкаі, розповівши про все чоловікові, прохромила себе мечем. Обурені жорстокістю етруських царів римляни вигнали рід Тарквінія. Так, згідно з "Фастами", завершився стародавній період монархічного правління в Римі. Сказання про Лукрецію міститься і в книзі римського історика Тіта Лівія.
Сюжет зберігає свою популярність в епоху Відродження. До нього звертається Чосер у "Легендах про славних жінок" (XIV ст.), Лідгейт у поемі "Падіння монархів" (XV ст.). Прозовий варіант легенди є в збірнику новел У. Пейнтера "Палац утіх" (1567). На цю тему було складено чимало англійських балад, датованих 1568—1576 р. Історія цнотливої дружини Коллатіна надихнула і Шекспіра, який у своїй поемі цілком зберігає фабулу легенди, розказаної римським поетом у "Фастах".
У художньому плані "Лукреція" слабша за попередню поему Шекспіра. Її структура позначена фрагментарністю, вірш досить важкий, композиція позбавлена завершеності. "Лукреція" насамперед філософська поема, звідси й тезисність окремих її положень.
Поема патетична, позбавлена мальовничої живописності "Венери і Адоніса". Гармонійна картина світу, сповнена світла і життя, в "Лукреції" зникає. У кольоровій гамі поеми починають переважати сумовиті, похмурі тони. У нічній темряві — "Ніч, ця матір Страху та Жаху" — розігрується сцена зустрічі Лукреції і Тарквінія. Руйнівні пристрасті героя немовби ворожі денному світлу.
Образ Тарквінія в поемі розроблений з безперечною психологічною вірогідністю. В Овідія пристрасть Тарквінія спалахує після зустрічі з Лукрецією. Шекспір позбавляє свого героя виправдання раптовістю почуття. Про красу і цнотливість Лукреції Тарквіній довідується з розповіді необережного Коллатіна. До дії його спонукає, таким чином, навіть не тваринна хтивість, а заздрість до друга. Свавільний і жорстокий Тарквіній — попередник численних героїв-індивідуалістів, створених Шекспіром у подальших творах (Яґо, Едмунд та ін.). Слова Тарквінія — "Любов і Щастя — ви боги для мене!" — навіть схожі з реплікою Едмунда: "Природо, ти моя богиня". Тарквіній — своєрідний філософ зла.
Для Тарквінія не існує ніяких моральних понять. У його довгих роздумах слово "сумління" замінено словом "страх". Герой боїться наслідків свого вчинку, загального осуду. Тільки-но виникає надія зберегти таємницю (погроза обмовити Лукрецію), всі вагання зникають. Пристрасть патриція породжена егоїзмом і себелюбством. Любові, навіть у її суто чуттєвій формі, герой не знає. Надто помірковані його погрози Лукреції, надто софістичні переконання. Тарквіній хоче не тільки вдовольнити свою хтивість, але й підкорити своїй волі Лукрецію. Та ось мета, здавалося б, досягнута, а в душі героя виникає лише почуття огиди й порожнечі. Зло здатне тільки руйнувати, а не тішитись красою й гармонією. Антагоністом Тарквінія виступає Лукреція. На противагу патрицієві, героїня — саме втілення моральності, котру вона розуміє як обов'язок людини перед собою і перед іншими людьми. Лукреція зовсім не заперечує почуття, подібного до Адоніса. В її монолозі нема і протиставлення любові платонічної і тілесної. Для героїні неприйнятні насамперед неправда і безчестя. Цікавий епізод, у якому охоплена відчаєм легендарна римлянка розглядає фреску із зображенням загибелі Трої. На величезній живописній площині — троянські й грецькі герої, умудрені досвідом старі чоловіки й запальні юнаки. Однак увагу героїні привертають дві постаті: скорботна Гекуба і намальований прекрасним зрадник Сінон. Горе осиротілої Гекуби співзвучне настрою самої Лукреції. А вигляд Сінона викликає в неї гнівне неприйняття: зло не повинно бути прекрасним.
Побудова епізоду нагадує традиційний сценічний прийом "театру в театрі". Виникає ефект "об'ємного" бачення. Читач спостерігає за почуттями Лукреції, яка, в свою чергу, розглядає живописні образи. Оцінивши майстерність художника, римлянка не приймає картини. Для Лукреції етичне начало важливіше за естетичне. А картина не примушує глядача замислитися над тим, що в загибелі Іліона винні блуд Єлени і похіть Паріса.
Моральний максималізм героїні відображений у її міркуваннях про зло, пануюче в світі. Насичений трагізмом монолог Лукреції передвіщає твори Шекспіра пізнішого періоду, наприклад, 66-й сонет, "Тімона Афінського" та ін. Зло торжествує скрізь: "Честь і краса — то все-таки мала Заслона бойова від світу зла", його адептом стає Випадок, який вносить дисгармонію в життя світу. Навіть Час, який міг би стати доброю силою, покірний волі Зла. Незважаючи на всемогутність злого начала, Лукреція все-таки вступає з ним у боротьбу. Самовбивство героїні спонукає римлян повалити тиранію Тарквінія. Останні епізоди поеми — особливо промова Брута — сповнені громадянського пафосу.
Думки поеми глибокі й філософічні. Багато її образів принаджують своєю яскравістю. Та все ж відчуття єдності великої поетичної форми в поемі нема.
Шекспірові виявились ближчими малі жанри ліричної поезії. До створення поем автор "Лукреції" більше не звертається.
З "Лукрецїєю" пов'язана історія створення О.С. Пушкіним повісті "Граф Нулін", сюжетна канва якої є пародійним відтворенням фабули поеми Шекспіра.
Українською мовою поема перекладена вперше.

Примітки

Той пломінь, що в печінці палахтить — За давніми уявленнями, окремі органи людського тіла е носіями духовної діяльності людини. Так, наприклад, печінці ніби підпорядковані людські пристрасті.

Голуб'ята Венери — Два голуби везли колісницю Венери, римської богині кохання. Вважалися символом любострастя.

Більмом на золотім щиті лишиться — Анахронізм у тексті. Мається на увазі середньовічний звичай замальовувати червоним кольором девіз на шиті лицаря, який порушив кодекс лицарської честі.

Бо в смерті є життя, а смерть — в житті! — Стилістичний засіб, типовий для ренесансної поезії: поєднання протилежностей, які разом дають нове уявлення. Образ побудовано на філософській концепції круговороту вічного відновлення, яка була надзвичайно популярною в добу Відродження.

А трошки зла для блага, далебі, Не вадить праву і меті великій — Таке судження є типовим для шекспірівських героїв-макіавеллістів.

Адже й Плутон скоривсь Орфея співу — Плутон (ант. міф.) — володар підземного світу і царства померлих, брат Зевса. Орфей — легендарний фракійський музика, син Феба й Калліопи. Спів Орфея і його гра зачаровували не тільки людей, а й диких звірів, птахів, дерева і каміння.
1 2 3 4 5 6 7