Це була ще дитина, але дитина, що ставала вже жінкою. Для неї наступила та чарівна доба, коли дівчина робиться сміливою та свавільною. У цю пору з’являється ніжність квітки, що починає розпускатися: незакінченість форм сповнена невимовного чару, округлі і сласні лінії ледве тільки визначаються в невинній дитячій худорлявості — в ній зроджується жінка з її першою непорочною сором’язливістю, вона ще вагається розлучитися з дитячим тілом, але вже кожна її риса має на собі ознаку статі.
Для деяких дівчат це найкритичніший час: вони швидко ростуть, марніють, робляться жовтими, кволими, як скороспілі рослини. Але для Мієти, як для всіх дівчат з гарячою кров’ю, що живуть на чистому повітрі, це був час чарівної, неповторної грації.
Мієті минуло тринадцять років. Хоча вона була рослява і дужа як на свій вік, їй не можна було дати більше — такою простодушною та ясною усмішкою світилось її обличчя. Але вона вже досягла зрілості, завдяки підсонню та через те суворе життя в ній швидко розквітала жінка. Вона була майже такого зросту, як і Сільвер, міцна, бадьора і вся дихала життям. Як і в її друга, краса її не була звичайною. Ніхто не сказав би, що вона невродлива, але більшість юнаків вважали її за якусь чудну. Вона мала пишне волосся, чорне, як атрамент, шорстке і пряме над чолом, воно піднімалося кучерявими хвилями, падало назад, завивалось пухолями на голові й потилиці, як те море, що хвилюється, бурхливе та химерне. Волосся було таке густе, що вона не знала, що з ним робити, воно їй докучало. Вона якнайміцніше сплітала його в декілька кіс з дитячий кулак завтовшки, щоб коси забирали найменше місця на голові, потім скручувала їх на потилиці. Не було в неї часу турбуватися своєю зачіскою, але цей скрут, укладений нашвидку і без дзеркала, з-під її пальців виходив якийсь вишуканий. Маючи такий шишак, цю купу кучерявого волосся, що вибилося на скронях і закривало шию, мов звіряча шкура, вона, певно, могла ходити простоволоса, не звертаючи уваги ні на дощі, ні на морози. Під темною дугою волосся її низьке чоло мало форму й золотистий колір півмісяця. Великі чорні очі, короткий з широкими ніздрями ніс, трохи кирпатий, дуже червоні й дуже повні губи — всі ці риси окремо були б негарні, але в цілому, на чарівному округлому і рухливому обличчі, справляли враження жагучої й захоплюючої краси.
Коли Мієта засміялася, відкинувши голову назад і ніжно схилившись на плече Сільверові, вона здавалась античною вакханкою, своїми грудьми, трепетливими від дзвінкої веселості, кругленькими, як у дитини, щічками, широкими білими зубами та кучерявим волоссям, що вилося круг її голови, ніби той вінок з гроневої лози. А щоб побачити в ній незайману тринадцятирічну дівчину, треба було запримітити, який невинний цей щирий лагідний сміх, а головне — розглянути, які по-дитячому ніжні лінії підборіддя, яке чисте і ясне її чоло. Засмалене обличчя Мієти інколи мінилося бурштином. Тонкий чорний пушок накладав уже легку тінь над її верхньою губою. Груба робота починала вже псувати її маленькі короткі руки, які б неробство могло б перетворити в чарівні, пухкенькі рученята буржуйки.
Мієта та Сільвер довго мовчали. Вони вгадували турботні думки один в другого. Разом вони поринали в страшну невідомість майбутнього і все тісніше пригортались одне до одного. Кожний з них розумів, що діялося в серці другого, й обоє почували некорисність і жорстокість всякої скарги, вголос висловленої. Молода дівчина не могла, проте, стримуватися більше; вона задихалась і все, що пригнічувало їх обох, висловила в кількох словах.
— Ти повернешся, правда? — прошепотіла вона, кидаючись на шию Сільверові.
Сільвер не озивався, до горла йому підкотився клубок, він боявся заплакати і, не знаходячи іншої втіхи, поцілував її в щоку, як брат. Вони відсунулись одне від одного й знову замовкли.
Раптом Мієта здригнулася. Вона більше вже не злягала на плече Сільверові й почувала, що її тіло стигне з холоду. Ще вчора б вона не тремтіла в цьому глухому кутку, на цій могильній плиті, де, вічним покоєм оточені, під захистом мерців, вони стільки місяців були щасливі своїм коханням.
— Мені дуже холодно, — сказала вона, надіваючи на голову відлогу своєї кереї.
— Хочеш походимо? — запитав юнак. — Ще нема дев’яти, походимо дорогою.
Мієта подумала, що тепер вона надовго буде позбавлена радості побачень і тих вечірніх розмов, яких вона чекала цілісінькі дні.
— Так, походимо, — відповіла вона жваво, — підемо аж до млина… Коли хочеш, я залишуся на всю ніч.
Вони встали й зникли в тіні за дошками. Мієта скинула свою керею, підшиту червоною підбивкою — дрібними ромбиками, — й накинула теплу та широку полу на плечі Сільверові, обгорнувши всього його. Вони так міцно притулились одне до одного під кереєю, що ніби становили одне ціле і, обнявшись за стан, ніби злилися в одну істоту, заховані в складках кереї до того, що загубили всяку людську форму. Поволі, малими кроками рушили вони до дороги й без остраху перейшли плац, освітлений промінням місяця. Мієта обгорнула Сільвера, і він згодився на це як на щось цілком природне, ніби щовечора керея ставала їм до цих послуг.
Обабіч дороги на Ніццу, що перерізувала передмістя, 1851 року росли вікові старі велетні в’язи, повні колишнього величчя; недавно міська рада, ревнителька ладу, вирубала їх і насадила маленькі платани. Коли Сільвер та Мієта проходили під деревами, величезне гілля яких місяць різьбив на землі, вони зустріли дві або три пари, що мовчазно рухалися вздовж дороги. Це були також закохані, як і вони, що, обгорнувшись кереєю, так само обмінювались ласками в затінку.
У південних містах закохані здавна уподобали собі такі гулянки. Хлопці й дівчата з народу, молоді пари, що мали одружитися й були не від того, щоб трохи раніш поцілуватися, не знають, де б їм побути на самоті, не викликаючи людського осуду й поговору. Правда, батьки дають дітям повну волю, але коли б закохані надумали найняти собі кімнату в місті та зустрічатися там, то наробили б собі сорому на всю округу. 3 другого боку, вони не можуть щовечора ходити далеко за місто, в поля і луки. От тому-то їм доводиться вибирати щось середнє: вони блукають передмістям, пустирями, алеями, скрізь, де мало перехожих і багато темних притулків. Всі мешканці міста знають одне одного в обличчя, і тому з обережності, щоб стати невпізнанними, закохані закутуються широкою кереєю — під такою кереєю могла б знайти собі притулок ціла сім’я. Батьки дивились крізь пальці на ці гулянки в темряві, і їм здавалося, ніби це не ображало суворої провінційної моралі.
Береться на увагу, що закохані ніколи не зупиняються по кутках і не сідають на землю, і цього досить, щоб заспокоїти цнотливих. Можна тільки цілуватись ходячи. Буває, проте, що дівка кінчає погано, — значить, закохані десь присіли.
Як би то там не було, немає нічого чарівнішого, як ці гулянки. Тут цілком дається взнаки південна хитра та винахідлива уява. Це справжня машкара, приступна для бідноти, що дає багато маленьких утіх. Закоханій дівчині досить розкрити свою керею — й ось уже і притулок для коханого; вона ховає його біля свого серця, у своєму теплому одязі, як міщаночки ховають любків під ліжком або в шафі. Заказаний овоч стає особливо солодкий: його куштують на волі, серед байдужих перехожих, на ході, вздовж дороги. Але найбільшої втіхи надає, що можна безкарно цілуватися перед людьми, збавити цілий вечір, обіймаючи один одного, й не боятися, що вас пізнають, укажуть на вас пальцем. Як добре обернутися в темну безформну фігуру; вона така ж, як і всяка інша пара. Пізній подорожній бачить, як повз нього сновигають якісь силуети, — це майнуло кохання, і тільки, кохання безіменне, кохання вгадане, але невідоме. Закохані знають, що вони добре заховані, перемовляються тихим голосом, вони в себе; а найчастіше вони зовсім не розмовляють, ходять цілими годинами, щасливі тим, що припадають одне до одного, обгорнуті однією й тією ж полою. Тут багато змислового й багато цнотливого. Винне в цьому найбільше підсоння; воно й привчило закоханців ховатися по кутках передмістя. В гарні літні ночі, гуляючи Пласаном, зустрічаєш щокрок, у тіні кожної стіни, загорнуту однією кереєю пару; по деяких місцях, наприклад, на плаці св. Мітра, багато таких темних доміно; теплої ясної ночі вони сновигають собі повільно, без гомону, ніби запрошені на таємничий бал, що дають його зорі коханню бідних людей. Коли настає спека й молоді дівчата не одягають більше своїх керей вони прикривають милованця широким подолом спідниці. Взимку навіть морозів не жахаються ті, що закохані найбільше.
Коли Сільвер та Мієта йшли вниз по дорозі до Ніцци, їм на думку не спадало скаржитись на холод грудневої ночі.
Молоді люди пройшли сонне передмістя, не обмінявшись ні одним словом. Вони почували невимовну радість від теплих чарівних обіймів, але все ж на серці їм було сумно. Щастя, що вони зазнавали, пригортаючись тісно одне до одного, змішувалось з сумним почуттям, що це в останній раз; їм здавалося, що вони не вичерпають насолоди й гіркості цієї тиші, яку порушували їхні кроки. Незабаром будинки порідшали, вони дісталися до краю передмістя, до брами Жа-Мефрену — двох великих стовпів, з’єднаних гратами, через які видно було довгу алею шовковиць. Проходячи повз браму, Сільвер та Мієта несамохіть озирнулись на цей маєток. Поза Жа-Мефреном шлях поступово спускається до долини, де тече мала річка Віорна, — влітку вона схожа на струмок, взимку ж буває бурхливим потоком. Два ряди в’язів ще існували тоді й утворювали з дороги пишну алею, прорізуючи широкою смужкою гігантських дерев лани та нужденний виноград, що вкривали схил. Цієї грудневої ночі, під промінням світлого та холодного місяця, недавно зорані ниви здавались обабіч дороги шарами сіруватої вати, що заглушила всякий гомін, несений вітром. Здалеку глухий голос Віорни тільки один порушував велику тишу в полі.
Коли молоді люди почали спускатися по цій алеї, думки Мієти звернулись до Жа-Мефрену, який вони тільки що залишили за собою.
— Сьогодні мені було дуже важко вирватися, — сказала вона. — Дядько не відпускав. Але, на моє щастя, він зачинився в підвалі — мабуть, закопував там свої гроші, бо вранці налякався, коли почув про те, що готується.
Сільвер ще ніжніше стиснув їй руку.
— Нічого, — відповів він, — не бійся.