Микола не міг відмовити Іогелю і запросив Соню. Денисов підсів до стареньких жінок і, спершись на шаблю, притупуючи в такт, щось весело розповідав і смішив старих дам, поглядаючи на молодь, що танцювала. Іогель у першій парі танцював з Наташею, своєю гордістю і кращою ученицею. М'яко, ніжно перебираючи своїми ніжками в черевичках, Іогель першим полетів по залі з Наташею, яка торопіла, але старанно виробляла па. Денисов не зводив з неї очей і вистукував шаблею такт з таким виглядом, який ясно говорив, що він сам не танцює лише тому, що не хоче, а не через те, що не може. В середині фігури він покликав до себе Ростова, який проходив повз нього.
— Це зовсім не те,— сказав він.— Хіба це польська мазурка? А танцює прекрасно.
Знаючи, що Денисов навіть у Польщі славився своїм майстерним умінням танцювати польську мазурку, Микола підбіг до Наташі:
— Піди вибери Денисова. От танцює! Чудесно! — сказав він. Коли підійшла знову Наташина черга, вона встала і, швидко
перебираючи своїми черевичками з бантиками, торопіючи, сама пробігла через залу в куток, де сидів Денисов. Вона бачила, що всі дивляться на неї і чекають. Микола бачив, що Денисов
1 — Дорогий графе, ви один з кращих моїх учнів. Ви повинні танцювати. Подивіться, скільки гарненьких дівчаток.
2 — Ні, дорогий мій, я краще посиджу яро людське око,
і Наташа, усміхаючись, сперечалися ї що Денисов відмовлявся, але радісно усміхався. Він підбіг.
— Будь ласка, Василю Дмитровичу,— казала Наташа,— ходім, будь ласка.
— Та що ви, звільніть мене від цього, графине,— казав Денисов.
— Ну, годі-бо, Васю,— промовив Микола.
— Наче кота Ваську вмовляють,— жартома сказав Денисов.
— Цілий вечір співатиму вам,— сказала Наташа.
— Чарівниця все зі мною зробить! — сказав Денисов і відстебнув шаблю. Він вийшов з-за стільців, міцно взяв за руку свою даму, трошки підняв голову і відставив ногу, чекаючи такту. Лише на коні та в мазурці не видно було, що Денисов маленький на зріст, і він здавався таким самим бравим хлопцем, яким він сам себе почував. Виждавши такт, він збоку, звитяжно й жартівливо, глянув на свою даму, несподівано притупнув однією ногою і, як м'ячик, пружно відскочив від підлоги й полетів вздовж по колу, ведучи за собою свою даму. Він нечутно летів половину зали на одній нозі і, здавалося, не бачив стільців, що стояли перед ним, і просто мчав на них; але раптом, приклацнувши острогами і розставивши ноги, зупинявся на підборах, стояв так секунду, з брязкотом острог тупав на одному місці ногами, швидко крутився і, лівою ногою підцокуючи праву, знову летів по колу. Наташа вгадувала те, що він мав намір зробити, і, сама не знаючи як, стежила за ним, віддаючись йому. То він крутив її, то на правій, то на лівій руці, то, падаючи навколішки, обводив її круг себе і знову схоплювався й пускався вперед з такою рвучкістю, неначе він мав намір, не переводячи духу, пробігти всі кімнати; то раптом знову зупинявся і робив,нове несподіване коліно. Коли він, моторно закрутивши даму перед її місцем, цокнув острогою, вклоняючись їй, Наташа навіть не зробила йому реверансу. Вона з подивом втупила в нього очі, усміхаючись, ніби не впізнаючи його.
— Що ж це таке? — промовила вона.
Незважаючи на те, що Іогель не визнавав мазурку за справжню, всі були захоплені майстерністю Денисова, раз у раз стали вибирати його, і старики, усміхаючись, почали розмовляти про Польщу та про старі добрі часи. Денисов, розчервонівшись од мазурки і обтираючись хусточкою, підсів до Наташі і протягом цілого балу не відходив від неї.
XIII
Два дні по цьому Ростов не бачив Долохова у своїх і не заставав його вдома; на третій день він одержав від нього записку.
"Бувати в домі у вас я більш не маю наміру з відомих тобі причин і їду в армію, тому сьогодні ввечері я влаштовую для
Ж
моїх приятелів прощальну вечірку — приїжджай до Англійського готелю". Ростов о десятій годині, з театру, де він був разом зі своїми і з Денисовим, призначеного дня приїхав до Англійського готелю. Його зараз же провели в найкраще приміщення готелю, яке зайняв на цю ніч Долохов.
Чоловік зо двадцять юрмилися біля стола, перед яким між двома свічками сидів Долохов. На столі лежало золото та асигнації, і Долохов банкував. Після освідчення і Сониної відмови Микола ще не бачився з ним і почував ніяковість, думаючи про те, як вони побачаться.
Ясний холодний погляд Долохова зустрів Ростова ще в дверях, наче він давно чекав його.
— Давно не бачилися,— сказав він,— спасибі, що приїхав. Ось тільки добанкую, і прибуде Ілюшка з хором.
— Я до тебе заїжджав,— сказав Ростов, червоніючи. Долохов не відповів йому.
— Можеш поставити,— сказав він.
Ростов згадав у цю хвилину чудну розмову, що одного разу була в нього з Долоховим. "Грати на щастя можуть тільки дурні",— сказав тоді Долохов.
— Чи ти боїшся зі мною грати? — сказав тепер Долохов, наче вгадавши думку Ростова, і усміхнувся. З-за цієї усмішки його Ростов побачив той настрій, що був у нього під час обіду в клубі і взагалі в ті часи, коли, ніби знудьгувавшись у повсякденному житті, Долохов почував необхідність яким-небудь чудним, здебільшого жорстоким, вчинком виходити з нього.
Ростову стало ніяково; він шукав і не знаходив у своїй голові жарту, що був би відповіддю на слова Долохова. Та перш ніж він встиг це зробити, Долохов, дивлячись просто в обличчя Ростову, повільно і виразно, так, що всі могли чути, сказав до нього:
— А пам'ятаєш, ми розмовляли з тобою про гру... дурень, хто на щастя хоче грати; грати треба напевно; а я хочу спробувати.
"Спробувати на шастя чи напевно?" — подумав Ростов.
— Та й краще не грай,—— додав Долохов і, тріснувши розірваною колодою, сказав: — Банк, панове!
Присунувши спершу гроші, Долохов зібрався банкувати. Ростов сів біля нього і спочатку не грав. Долохов позирав на нього.
— Чого ж не граєш? — сказав Долохов. І чудно, Микола відчув потребу взяти карту, поставити на неї незначну ставку і почати гру.
— При мені грошей нема,— сказав Ростов.
— Повірюі
Ростов поставив п'ять карбованців на карту і програв, поставив ще і знову програв. Долохов убив, тобто виграв у Ростова десять карт підряд.
— Панове,— сказав він, пробанкувавши якийсь час,— прошу класти гроші на карти, а то я можу заплутатись у рахунках.
Один з картярів сказав, що, він сподівається, йому можна повірити.
— Повірити можна, але боюсь заплутатись; прошу класти гроші на карти,— відповів Долохов.— Ти не турбуйся, ми з тобою поквитаємось,— додав він, звертаючись до Ростова.
Гра тривала; лакей, не перестаючи, розносив шампанське.
Усі карти Ростова було бито і запис його боргу зріс до восьмисот карбованців. Він надписав був над однією картою вісімсот карбованців, але в той час, як йому подавали шампанське передумав і написав знову звичайну ставку, двадцять карбованців.
— Залиши,— сказав Долохов, хоч він, здавалось, і не дивився на Ростова,— скоріше відіграєшся. Іншим даю, а тобі б'ю. Чи ти мене боїшся? — повторив він.
Ростов послухався, залишив написані вісімсот і поставив чирвову сімку з одірваним ріжком, яку він підняв з землі. Він добре її потім пам'ятав. Він поставив чирвову сімку, надписавши над нею уламком крейдяної палички вісімсот, круглими, рівними цифрами; випив подану склянку потеплілого шампанського, усміхнувся на слова Долохова і, з завмиранням серця чекаючи сімки, став дивитися на руки Долохова, який тримав колоду. Виграш чи програш цієї чирвової сімки багато важив для Ростова. В неділю минулого тижня граф Ілля Андрійович дав своєму синові дві тисячі карбованців і, хоч ліколи не любив говорити про грошову скруту, сказав йому, що гроші ці останні до травня і що тому він просить сина бути цього разу ощадливішим. Микола сказав, що йому й цього занадто багато і що він дає слово честі не брати більш грошей до весни. Тепер з цих грошей залишалося тисяча двісті карбованців. Отже чирвова сімка означала не тільки програш тисячі шестисот карбованців, але й необхідність зрадити своє слово. Він з завмиранням серця дивився на руки Долохова і думав: "Ну, швидше дай мені цю карту, і я беру кашкета, їду додому вечеряти з Денисовим, Наташею та Сонею, і вже напевно ніколи в руках моїх не буде карти". В цю хвилину домашнє життя його — жартики з Петею, розмови з Сонею, дуети з Наташею, пікет з батьком і навіть спокійна постіль у Поварському домі — так відчутно, ясно і принадно уявилось йому, наче все це було давно минуле, втрачене і знехтуване щастя. Він не міг припустити, щоб дурна випадковість,' змусивши сімку лягти раніше праворуч, ніж ліворуч, могла позбавити його всього цього наново відчутого, наново освітленого щастя і кинути його в безодню ще непережи-того і невизначеного нещастя. Цього не могло бути, але він проте чекав, завмираючи, поруху рук Долохова. Ширококості, червонуваті руки ці з волоссям, що виднілося з-під сорочки, поклали колоду карт, узялися за подану склянку і люльку.
— То ти не боїшся зі мною грати? — повторив Долохов і, наче для того, щоб розповісти веселу історію, поклав карти, відкинувся на спинку стільця й повільно з усмішкою почав розповідати:
— До речі, панове, мені казали, що в Москві пущено ч>тку? ніби я шулер, тому раджу вам бути зі мною обережнішими.
— Ну, банкуй же! — сказав Ростов.
— Ох, московські тіточки! — сказав Долохов і з усмішкою взявся до карт.
— Ааах! — мало не крикнув Ростов, піднімаючи обидві руки до волосся. Сімка, що була потрібна йому, вже лежала зверху, першою картою в колоді. Він програв більше, ніж міг заплатити.
— Однак, ти не заривайся,— сказав Долохов, мигцем зиркнувши на Ростова і продовжуючи банкувати.
XIV х
Через півтори години більшість картярів уже як на жарт дивилися на свою власну гру.
Уся гра зосередилася на самому Ростові. Замість тисячі шестисот карбованців за ним було записано довгу колону цифр, яку він рахував до десятої тисячі, але яка тепер, як він гадав, підвищилася вже до п'ятнадцяти тисяч. Насправді запис уже перевищував двадцять тисяч карбованців. Долохов уже не слухав і не розповідав історій; він стежив за кожним порухом рук Ростова і бистрим поглядом зрідка оглядав свій запис його боргу. Він вирішив продовжувати гру доти, поки запис цей не виросте до сорока трьох тисяч.