І, прибравши цілком світську позу (бог знає, де й коли вона цього навчилася), вона, обмахуючись віялом і усміхаючись через віяло, розмовляла із своїм кавалером.
— Яка? яка? Дивіться, дивіться,— сказала стара графиня, проходячи через залу й показуючи на Наташу.
Наташа почервоніла й засміялася.
— Ну, що ви, мамо? Ну, що вам за охота? Що ж тут дивного?
В середині третього екосезу у вітальні, де грали граф і Марія Дмитрівна, заворушилися стільці, й більша частина почесних гостей і дідусів, потягаючись після довгого сидіння і ховаючи до кишень бумажники та гаманці, виходили в двері зали. Попереду йшла Марія Дмитрівна з графом — обоє з веселими обличчями. Граф з жартівливою чемністю, якось по-балетному подав округлену руку Марії Дмитрівні. Він вирівнявся, і його обличчя засяяло особливою браво-хитрою усмішкою, і тільки-но дотанцювали останню фігуру екосезу, він плеснув у долоні музикантам і крикнув на хори, звертаючись до першсц скрипки:
— Семене! Данила Купора знаєш?
Це був улюблений графів танець, якого він танцював ще замолоду. (Данило Купор — це була, власне, одна фігура англезу.)
— Дивіться на папа! — вигукнула на цілу залу Наташа (зовсім, забувши, що вона танцює з великим), пригинаючи до колін 'свою кучеряву голізку і заливаючись своїм дзвінким сміхом на 'Цілу залу.
Справді, все, що тільки було в залі, з усмішкою радості дивилося на веселого старенького, який поруч із своєю сановитою дамою, Марією Дмитрівною, вищою за нього на зріст, округляв руки, в такт потрушуючи ними, розпростував плечі, вивертав ноги, злегка притупуючи, і усмішкою, що дедалі більше розпускалася на його круглому обличчі, підготовляв глядачів до того, що буде; тільки-но залунали веселі, задьористі звуки Данила Купора, схожі на превеселого тропака, всі двері раптом заступилися з одного боку чоловічими, з другого — жіночими усміхненими обличчями двірських, що ввійшли подивитись, як пан веселиться.
—— Батечко ж то наші Орелі — голосно промовила няня з одних дверей.
Граф танцював добре і знав це, але його дама зовсім не вміла й не хотіла добре танцювати. її величезне тіло стояло рівно, з опущеними донизу могучими руками (вона передала ридикюля графині); тільки саме суворе, але гарне обличчя її танцювало. Те, що граф виявляв усією своєю круглою постаттю, Марія Дмитрівна виявляла обличчям, що чимраз більше розпливалося в усмішці, і задерикувато піднімаючи носа. А зате, коли граф, дедалі більш розходячись, полонив глядачів несподіваністю спритних вивертів та легких стрибків своїх м'яких ніг, Марія Дмитрівна щонайменшою старанністю при порухові пліч чи округлюванні рук у поворотах та притупуваннях справляла не менше враження по заслузі, яку цінив кожен, при її огрядності і повсякчасній суворості. Танець жвавішав усе більше й більше. Візаві не могли ні на хвилину привернути до себе увагу і навіть не дбали про те. Все було захоплене графом та Марією Дмитрівною. Наташа смикала за рукави й за вбрання всіх присутніх, які й так не зводили очей з танцюристів, і вимагала, щоб дивилися на татуся. Граф у паузах танцю важко переводив дух, махав і кричав до музикантів, щоб вони грали швидше. Швидше, швидше і швидше, бравіше, бравіше і бравіше розходився граф, то навшпиньках, то на підборах літаючи круг Марії Дмитрівни, і, нарешті, підвівши свою даму до її місця, зробив останнє па, піднявши ззаду вгору свою м'яку ногу, схиливши спітнілу голову з усміхненим обличчям і округло розмахнувши правою рукою серед грому оплесків та сміху, в якому виділявся фегіт На-таші. Обоє танцюристи зупинилися, важко дихаючи і втираючись батистовими хусточками.
— Ось як за наших часів танцювали, ma chère1,— сказав граф.
— ОТ так Данило Купор! — важко і тривало переводячи дух І закачуючи рукави, сказала Марія Дмитрівна.
XVIII
В той час, як у Ростових танцювали в залі шостий англез під фальшиву музику втомленого оркестру і втомлені офіціанти й куховари готували вечерю, з графом Безуховим стався шостий удар. Лікарі заявили, що надії на одужання нема; хворому дано було глуху сповідь і причастя; підготовляли маслосвяття, і в домі була метушня та тривога чекання, звичайні в такі хвилини. Поза будинком, за ворітьми юрмилися, ховаючись від екіпажів,
1 матінко,
що під'їжджали, трунарі, чекаючи багатого замовлення на похорон графа. Головнокомандуючий Москви, який раз у раз присилав ад'ютантів довідуватись про графів стан, цього вечора сам приїжджав попрощатися із знаменитом катерининським вельможею, графом Безуховим.
Розкішна приймальня була мовна. Усі шанобливо встали, коли головнокомандуючий, пробувши з півгодини сам-на-сам із хворим, вийшов звідти, злегка відповідаючи на поклони і намагаючись якомога швидше пройти повз спрямовані на нього погляди лікарів, духовних осіб та родичів. Князь Василь, змарнілий і зблідлий за ці дні, проводив головнокомандуючого і щось кілька разів тихо повторив йому.
Провівши головнокомандуючого, князь Василь сів сам один у залі на стілець, закинув високо ногу на ногу, на коліно спер лікоть і рукою закрив очі. Посидівши так якийсь час, він встав і незвично-квапливими кроками, озираючись навколо зляканими очима, пішов довгим коридором на задню половину дому, до старшої княжни.
В малоосвітленій кімнаті люди нерівним шепотом розмовляли між собою і щоразу замовкали й запитливими, повними чекання очима оглядалися на двері, що вели до покоїв умираючого і тихо рипіли, коли хто-небудь виходив з них чи входив у них.
— Межа людська,— казав старенький, духовна особа, дамі, йка підсіла до нього й наївно слухала його,— межу покладено, її же не прейдеші.
— Я думаю, чи не пізно робити маслосвяття? — додаючи духовний титул, питала дама, мовби не маючи щодо цього ніякої своєї думки.
— Таїнство, матінко, велике,— відповідала духовна особа, проводячи рукою по лисині, по якій пролягало кілька пасом зачесаного напівсивого волосся.
— Це ж хто такий? сам головнокомандуючий був? — питали в другому кінці кімнати.— Який моложавий!..
— А сьомий десяток! Що, граф не впізнає вже, кажуть? Хотіли робити маслосвяття?
— Я одного знав: йому сім разів маслосвяття робили. Друга княжна вийшла з кімнати хворого з заплаканими
очима й сіла біля лікаря Лоррена, який у граціозній позі сидів під портретом Катерини, спершись ліктями на стіл.
— Très beau,— казав лікар, відповідаючи на запитання про погоду,— très beau, princesse, et puis, à Moscou on se croit à la campagne1.'
— N'est-ce-pas? 2 — сказала княжна, зітхаючи.— То можна йому пити?
і — Чудова, чудова погода, княжно, і потім Москва така схожа на село, * — Справді? '
Лоррен замислився.
— Він прийняв ліки? Так.
Лікар подивився на брегет.
— Візьміть склянку— перевареної води і покладіть une pincée (віи своїми тонкими пальцями показав, що означає une pincée) de cremortartari...1.
— Не пуло випаток,— казав німець-лікар до ад'ютанта,— щоп з третій удар шивий салишався.
— А який бадьорий був мужчина! — казав ад'ютант.— І кому піде це, багатство? — додав він пошепки.
— Окочий знайдуться,— усміхаючись, відповів німець.
Усі знову оглянулися на двері: вони скрипнули, і друга княжна, зробивши питво, за приписом Лоррена, понесла його хворому. Німець-лікар підійшов до Лоррена.
— Ще, може, дотягне до завтрашнього ранку? — спитав німець, погано вимовляючи по-французькому.
Лоррен, підібравши губи, строго й заперечливо помахав пальцем перед своїм носом.
— Сьогодні вночі, не пізніш,— сказав він тихо, з пристойною усмішкою задоволення своїм умінням розуміти й передавати стан хворого, і відійшов.
Тимчасом князь Василь відчинив двері до кімнати княжни.
В кімнаті було напівтемно; лише дві лампадки горіли перед образами і приємно пахло кадінням і квітами. Вся кімната була заставлена дрібними меблями — шифоньєрками, шафками, столиками. З-за ширм виднілися білі покривала високого пухового ліжка. Песик загавкав. — Ах, це ви, mon cousin?
Вона встала й поправила волосся, яке в неї завжди, навіть і тепер, було таке незвичайно гладеньке, наче воно було зроблене з одного шматка з головою і вкрите лаком.
— Що, сталося що-небудь? — спитала вона.— Я вже так налякалася.
— Нічого, все те ж саме; я тільки прийшов поговорити з тобою, Катіш, у справі,— промовив князь, втомлено сідаючи в крісло, з якого вона встала.— Як ти нагріла, одначе,— сказав він,— ну, сідай сюди, causons2.
— Я думала, чи не сталося що? — сказала княжна і зі своїм незмінним, кам'яно-суворим виразом обличчя сіла, навпроти князя, готуючись слухати.
— Хотіла заснути, mon cousin, і не можу.
1 пучку кремортартара...
2 договоримо.
— Ну, що, моя люба? — сказав князь, Василь, взявши за руку княжну і пригинаючи її за своєю звичкою донизу.
Видно було, що це "ну, що" стосувалось багато чого такого, що, не називаючи, вони розуміли обоє.
Княжна, із своєю невідповідно довгою, як на її ноги, сухою і рівною талією, просто й безстрасно дивилася на князя опуклими сірими очима. Вона похитала головою і, зітхнувши, подивилась на образи. Жест її можна було зрозуміти і як вираз суму та відданості, і як вираз утоми та надії на скорий відпочинок. Князь Василь зрозумів цей жест як вираз утоми. > — А мені ж то,— сказав він,— ти думаєш, легше? Je suis éreinté, comme un cheval de poste a все ж мені треба поговорити з тобою, Катіш, і дуже серйозно.
Князь Василь замовк, і щоки його почали нервово сіпатися то на один, то на другий бік, надаючи його обличчю неприємного виразу, якого ніколи не бувало на обличчі князя Василя, коли він бував у вітальнях. Очі в нього теж були не такі, як завжди: то вони дивилися нахабно-жартівливо, то злякано озиралися.
Княжна, своїми сухими, худими руками притримуючи на колінах песика, уважно дивилася в очі князеві Василю; але видно було, що вона не порушить мовчанки запитанням, хоча б їй довелось мовчати до ранку.
— От бачите, люба моя княжно й кузино, Катерино Семе-нівно,— говорив далі князь Василь, видно, не без внутрішньої боротьби продовжуючи свою промову,— в такі хвилини, як тепер, про все треба подумати. Треба подумати про майбутнє, про вас... Я вас усіх люблю, як своїх дітей, ти це знаєш.
Княжна так само тьмяно дивилась на нього застиглим поглядом.
— Нарешті, треба подумати і про мою родину,— сердито відштовхуючи від себе столика і не дивлячись на неї, продовжував князь Василь,— ти знаєш, Катіш, що ви, три сестри Мамон-тови, та ще моя дружина, лише ми прямі спадкоємці графа.