Ми дуже бідні, але, я принаймні за себе кажу: саме тому, що батько ваш багатий, я не вважаю себе його родичем, і ні я, ні мати ніколи нічого не будемо просити і не приймемо від нього.
П'єр довго не міг зрозуміти, а коли зрозумів, зірвався з дивана, схопив Бориса за руку знизу з властивою йому швидкістю й незграбністю і, ^ашарівшись значно дужче, ніж Борис, почав говорити із змішаним почуттям сорому й досади:
— Оце чудно! Я хіба... та й хто ж міг думати... Я добре знаю...
Але Борис знову перебив його:
— Я радий, що висловив усе. Може, вам неприємно, ви мені пробачте,— сказав він, заспокоюючи П'ера, замість того, щоб П'єр заспокоював його,— але я сподіваюся, що не образив вас. Я маю правило говорити все прямо... Як же мені переказати? Ви приїдете обідати до Ростових?
І Борис, видимо скинувши з себе важкий обов'язок, сам вийшовши з незручного становища й поставивши в нього іншого, зробився знову дуже приємним.
— Ні, слухайте,— сказав П'єр, заспокоюючись.— Ви дивна людина. Те, що ви щойно сказали, дуже добре, дуже добре. Певна річ, ви мене не знаєте. Ми так давно не бачилися... дітьми ще... Ви можете вбачати в мені... Я вас розумію, дуже розумію. Я б цього не зробив, у мене невистачило б духу, але це чудово. Я дуже радий, що познайомився з вами. Чудно,— додав він, помовчавши і усміхаючись,— що ви в мені вбачали! — Він засміявся.— Ну, та що ж? Ми познайомимося з вами краще. Будь ласка.— Він потиснув руку Борисові.— А знаєте ви, я ні разу не був у графа. Він мене не кликав... Мені його жаль, як людину... Та що ж робити?
— І ви гадаєте, що Наполеон встигне переправити армію?— спитав Борис, усміхаючись.
П'єр зрозумів, що Борис хотів змінити розмову, і, погоджуючись із ним, почав викладати вигоди й невигоди Булонської справи.
Лакей прийшов викликати Бориса до княгині. Княгиня збиралася їхати. П'єр обіцяв приїхати на обід, щоб ближче зійтися з Борисом, міцно стискав його руку, привітно дивлячись йому в очі крізь окуляри... Після того, як він пішов, П'єр довго ще ходив по кімнаті, уже не простромлюючи невидимого ворога шпагою, а усміхаючись на згадку про цього милого, розумного і твердого молодика.
Як це буває в першій молодості, особливо на самоті, він відчув безпричинну ніжність до цього хлопця і поставив собі неодмінно подружитися з ним.
Князь Василь проводив княгиню. Княгиня тримала хусточку біля очей, і її обличчя було в сльозах.
— Це жахі жах! — казала вона,— але хоч би як мені було це важко, я виконаю свій обов'язок. Я приїду ночувати. Його не можна так покинути. Кожна хвилина дорога. Я не розумію, чого баряться княжни. Може, бог допоможе мені знайти спосіб приготувати його... Adieu, mon prince, que le bon dieu vous soutienne... K
— Adieu, ma bonne2,— відповів князь Василь, одвертаючись від неї.
— Ах, він у Жахливому стані,— сказала мати синові, коли вони знову сідали в карету.— Він майже нікого не впізнає.
— Я не розумію, матусю, які його взаємини з П'єром? — спитав син.
— Усе скаже духівниця, мій друже; від неї й наша доля залежить...
— Але чому ви думаєте, що він залишить що-небудь нам?
— Ах, друже мій! Він такий багатий, а ми такі біднії
— Ну, це ще не достатня причина, матусю.
— Ах, боже мій! боже мій! який він слабий! — вигукувала мати.
XIV
Коли Анна Михайлівна поїхала з сином до графа Кирила Володимировича Безухова, графиня Ростова довго сиділа сама, прикладаючи хусточку до очей. Нарешті, вона подзвонила.
— Що це ви, дорога моя,— сказала вона сердито до дівчини, яка примусила чекати себе кілька хвилин.— Не хочете служити, чи що? То я вам знайду місце.
Графиня була розстроєна горем і принизливою бідністю своєї подруги, і тому була в поганому настрої, а це завжди виявлялося в неї найменуванням покоївки "дорога моя" і "ви".
— Пробачте,— сказала покоївка.
— Попросіть до мене графа.
Граф, перевалюючись, підійшов до дружини з трохи винуватим виглядом, як і завжди.
— Ну, графинечко! Яке sauté au madère3 з рябчиків буде,
1 — Прощавайте, князю, хай підтримає вас бог...
2 — Прощавайте, дорога моя,
3 соте з мадерою
ma chère. Я 'покуштував; недарма я за Тараску тисячу карбованців дав. Вартий!
Він сів біля дружини, браво спершись ліктями в коліна і кошлаючи сиве волосся.
— Що накажете, графинечко?
— Ось що, мій друже,— чого це в тебе забруднено тут? — сказала вона, показуючи на жилет.— Це соте, мабуть,— додала вона, усміхаючись.— Ось що, графе, мені грошей треба.
Обличчя її посмутніло.
— Ой, графинечко!..— і граф заметушився, витягаючи бумажника.
— Мені багато треба, графе, мені п'ятсот карбованців треба.— І вона, вийнявши батистову хусточку, витирала нею чоловіків жилет.
— Зараз, зараз. Гей, хто там? — вигукнув він таким голосом, яким вигукують лише люди, впевнені, що ті, кого вони кличуть, прожогом кисуться на їх поклик.— Послати до мене Митеньку!
Митенька, той дворянський син, вихований у графа, який тепер відав усіма його справами, тихими кроками увійшов до кімнати.
— Ось що, дорогий мій,— звернувся граф до цього поважливого молодого чоловіка.—Принеси ти мені...—він задумався.— Так, сімсот карбованців, так. Та дивись, таких драних і брудних, як того разу, не принось, а хороших, для графині.
— Справді, Митенька, будь ласка, щоб чистенькі,— сказала графиня, сумно зітхаючи.
— Ваіне сіятельство, коли накажете доставити? — спитав Митенька.— Зволите знати, що... А втім, будь ласка, не турбуйтеся,— додав він, помітивши, як граф— уже почав важко й прискорено дихати, а це завжди було ознакою того, що починається гнів.— Я забув... Цю ж хвилину накажете доставити?
— Так, так, то ж то, принеси. Ось графині віддай.
— Яке золото в мене цей Митенька,— додав граф, усміхаючись, коли молодий чоловік вийшов.— Нема того, щоб не можна. А я цього терпіти не можу. Усе можна.
— Ах, гроші, графе, гроші, скільки від них горя на світі! — сказала графиня.— А ці гроші мені дуже потрібні.
— Ви, графинечко, марнотратка відома,— промовив граф і, поцілувавши дружину в руку, пішов знову до кабінету.
Коли Анна Михайлівна повернулася від Безухова, у графині лежали вже гроші, все новенькими папірцями, під хустиною на столику, і Анна Михайлівна помітила, що графиня чимсь стурбована.
— Ну, що, мій друже? — спитала графиня.
— Ах, у якому він жахливому стані! Його впізнати неможна, він такий слабий, такий слабий; я хвилинку побула і двох слів не сказала.
— Annette, ради бога, не відмов мені,— сказала раптом графиня, червоніючи, що так дивно було при її немолодому, худому й поважному обличчі, беручи з-під хустини гроші.
Анна Михайлівна вмить зрозуміла, в чому річ, і вже нагнулася, щоб у належну хвилину спритно обняти графиню.
— Ось від мене Борисові, на пошиття мундира...
Анна Михайлівна вже обнімала її і плакала. Графиня плакала теж. Плакали вони того, що вони дружні; і того, що вони добрі; і того, що подруги молодості заклопотані такою низькою річчю — грішми; і того,", що молодість їх минула... Але сльози обох були приємні...
XV
Графиня Ростова з дочками і вже з багатьма гостями сиділа у вітальні. Граф провів гостей-чоловіків до. кабінету, пропонуючи їм свою мисливську колекцію турецьких люльок. Зрідка він виходив і питав: чи не приїхала? Чекали Марію Дмитрівну Ахро-симову, прозвану в громадянстві le terrible dragon l, даму славнозвісну не багатством, не почестями, а прямотою розуму й од-вертою простотою обходження. Марію Дмитрівну знала царська родина, знала вся Москва і весь Петербург, і обидва міста, дивуючись із неї, нишком посміювалися з її грубості, розповідали про неї анекдоти; проте всі без винятку поважали й боялись її.
В кабінеті, повному диму, точилася розмова про війну, яку було оголошено маніфестом про набір. Маніфесту ще ніхто не читав, але всі знали, що він з'явився. Граф сидів на отоманці між двома сусідами, які курили й розмовляли. Граф сам не курив і не говорив, а, нахиляючи голову то на один бік, то на другий, з явним задоволенням дивився на курців і слухав розмову двох сусідів своїх, яких він нацькував одного на одного.
Один із співрозмовників був цивільний, з жовчним, зморшкуватим і голеним обличчям, чоловік уже підстаркуватий, хоч і одягнений, як наймодніший молодик; він сидів з ногами на отоманці з виглядом своєї людини і, збоку увіткнувши собі далеко в рот янтар, поривчасто втягав дим і мружився. Це був старий холостяк Шиншин, двоюрідний графинин брат, злий язик, як про нього. казали в московських вітальнях. Він, здавалося, примушував себе говорити із співбесідником. Другий, свіжий, рожевий гвардійський офіцер, бездоганно вимитий, позастібуваний І причесаний, тримав янтар посередині рота і рожевими губами злегка витягав димок, випускаючи його кільцями з красивого рота. Це був той поручик Берг, офіцер Семеновського полку, з яким Борис їхав разом у полк і яким Наташа дражнила Віру,
і драгуном,
старшу графиню, називаючи Берга її нареченим. Граф сидів між ними й уважно слухав. Найприємніше для графа заняття, за винятком гри в бостон, яку він дуже любив, було становище слухача, особливо коли йому вдавалося нацькувати одного на одного двох балакучих співрозмовників.
— Ну, як же, батечку, mon très honorable 1 Альфонс Кар-лич,— казав Шиншин, посміюючись і з'єднуючи (в цьому й полягала особливість його мови) найпростіші народні російські вислови з вишуканими французькими фразами.— Vous comptez vous faire des rentes sur l'état2, з роти прибуточок одержати хочете?
— Ні, Петре Миколайовичу, я лише бажаю показати, що в кавалерії вигід значно менше проти піхоти. Ось тепер зрозумійте, Петре Миколайовичу, моє становище.
Берг говорив завжди дуже точно, спокійно і чемно. Мова його завжди стосувалася лище його самого; він завжди спокійно мовчав, поки розмовляли про що-небудь, що не мало до нього прямого відношення. І мовчати таким чином він міг кілька годин, не відчуваючи й не викликаючи в інших ні найменшої ніяковості. Але тільки-но розмова зачіпала його особисто, він починав говорити дуже докладно і з явним задоволенням.
— Зрозумійте моє становище, Петре Миколайовичу: якби я був у кавалерії, я одержував би не більше як двісті карбованців на третину, навіть і в чині поручика; а тепер я одержую двісті тридцять,— казав він з радісною, приємною усмішкою, оглядаючи Шиншина і графа, наче для нього було очевидно, що його успіх завжди становитиме головну мету бажань усієї решти людей.
— Крім того, Петре Миколайовичу, перейшовши до гвардії, я на видноті,— говорив далі Берг,— і вакансії у гвардійській піхоті значно частіші.