Але я знаю, що ні до чого не здатний, крім військової служби; я не дипломат, не чиновник, не вмію приховувати того, що почуваю,— казав він, усе поглядаючи з кокетством красивої молодості на Соню та на гостю-панночку.
1 двоюрідного брата.
Кішечка, впиваючись у нього очима, здавалася готовою кожної секунди почати гру і виявити всю свою кішачу натуру.
— Ну, ну, добре! — сказав старий граф,— усе гарячиться... Все Бонапарте всім голови запаморочив; усі думають, як це він з поручиків потрапив у імператори. Що ж, дай боже,— додав він, не помічаючи глузливої усмішки гості.
Дорослі заговорили про Бонапарте. Жюлі, дочка Карагіної, звернулася до молодого Ростова:
— Який жаль, що вас не було в четвер у Архарових. Мені нудно було без вас,— сказала вона, ніжно усміхаючись до нього.
Потішений молодик з кокетливою усмішкою молодості ближче присів до неї і зайшов з усміхненою Жюлі в окрему розмову, зовсім не помічаючи того, що ця його мимовільна усмішка ножем ревнощів різала серце Соні, яка червоніла і вдавано усміхалася. В середині розмови він оглянувся на неї. Соня з пристрасною злістю глянула на нього і, ледве стримуючи на очах сльози, а на губах вдавану усмішку, встала і вийшла з кімнати. Вся Мико-лова жвавість зникла. Він дочекався першої паузи в розмові і з розстроєним обличчям вийшов з кімнати розшукувати Соню.
— Як вони білими нитками шиті, секрети всієї цієї молоді! — сказала Анна Михайлівна, показуючи на Миколу, який виходив.— Cousinage dangereux voisinage1,— додала вона.
— Отак-то,— сказала графиня, коли зник той промінь сонця, що пробився у вітальню разом з цим молодим поколінням, і неначе відповідаючи на запитання, якого ніхто їй не ставив, але яке повсякчас непокоїло її.— Скільки страждань, скільки турбот перенесено за те, щоб тепер ними тішитися! А й тепер, далебі, більше страху, ніж радості. Все боїшся, все боїшся! Саме той вік, у якому так багато небезпек і для дівчаток і для хлопчиків.
— Усе від виховання залежить,— сказала гостя.
— Так, ваша правда,— говорила далі графиня.— Досі я була, хвалити бога, другом своїх дітей, і користуюся цілковитою їх довірою,—казала графиня, повторюючи помилку багатьох батьків, які гадають, що в дітей їхніх нема таємниць від них.— Я знаю, що я завжди буду першою confidente2 моїх дочок і що Миколенька, зі своєю палкою вдачею, коли й буде пустувати (хлопцеві не можна без цього), то все ж не так, як ці петербурзькі панове.
— Егеж, славні, славні діти,— потвердив граф, який завжди розв'язував заплутані для нього питання тим, що все вважав славним.— Ось бачите! Захотів у гусари! Та от, чого йам більше, ma chère!
— Яка мила істота ваша менша!—сказала гостя.— Порохі
1 — Біда — двоюрідні братіки й сестриці,
2 порадницею
— Так, порох,— сказав граф.— У мене вдалася! І який голос: хоч і моя дочка, а я правду кажу, співачка буде, Саломоні друга. Ми взяли італійця вчити її.
— Чи не рано? Кажуть, шкідливо для голосу вчити в цю пору.
— О, ні, де там рано! — сказав граф.— Як же наші матері виходили в дванадцять-тринадцять років заміж?
— Вона вже й тепер закохана в Бориса! Ач яка! — сказала графиня, тихо усміхаючись, дивлячись на Борисову матір і, видно, відповідаючи на думку, що завжди її цікавила, говорила далі: — Ну, от бачите, якби я тримала її суворо, якби забороняла їй... бог знає, що вони робили б нишком (графиня розуміла— вони цілувалися б), а тепер я знаю кожне її слово. Вона сама увечері прибіжить f все мені розкаже. Можливо, я балую її, але, далебі, це, здається, краще. Я старшу тримала суворо.
— Так, мене зовсім інакше виховували,— сказала старша, вродлива графиня Віра, усміхаючись.
Та усмішка не прикрасила Віриного обличчя, як це звичайно буває; навпаки, обличчя її стало неприродним і тому неприємним. Старша, Віра, була гарна, була не дурна, вчилася прекрасно, була добре вихована, голос у неї був приємний, те, що вона сказала, було справедливим і доречним; але, дивна річ, усі, і гостя і графиня, оглянулись на неї, неначе здивувалися, нащо вона це сказала, й відчули ніяковість.
— Завжди із старшими дітьми мудрують, хочуть зробити щось незвичайне,— сказала гостя.
— Ніде правди діти, ma chère! Графинечка мудрувала з Вірою,— сказав граф.— Ну, та що ж! проте хороша вийшла,— додав він, приязно підморгуючи Вірі.
Гості встали й поїхали, обіцяючи приїхати на обід.
— Що за манера! Сидять та й сидять! — сказала графиня, провівши гостей.
X
Коли Наташа вийшла з вітальні й побігла, вона добігла лише до квіткової. У цій кімнаті вона зупинилася, прислухаючись до гомону у вітальні й чекаючи, коли вийде Борис. її вже брала нетерплячка, і, тупнувши ніжкою, Наташа збиралась була заплакати від того, що він не відразу йшов, коли стало чутно не повільні, не швидкі, пристойні кроки молодика. Наташа швидко кинулась між кадки з квітами і сховалася.
Борис зупинився серед кімнати, оглянувся, змахнув рукою смітинки з рукава мундира і підійшов до дзеркала, розглядаючи своє гарне обличчя. Наташа принишкла, виглядаючи з своєї засідки й чекаючи, що він буде робити. Борис постояв якийсь час перед дзеркалом, усміхнувся й пішов до вихідних дверей. Наташа хотіла його гукнути, але передумала/
— Хай шукає,— сказала вона собі. Тільки-но Борис вийшов, як з других дверей вийшла розшаріла Соня, крізь сльози щось сердито шепчучи. Наташа стримала свій перший порух — вибігти назустріч їй і залишилась у своїй засідці, як під шапкою-неви-димкою, розглядаючи, що робиться на світі. Вона почувала особливу нову насолоду. Соня шепотіла щось і оглядалася на двері вітальні. З дверей вийшов Микола.
— Соню! що з тобою? хіба це можна? — сказав Микола, підбігаючи до неї.
— Нічого, нічого, облиште мене! — Соня заридала.
— Ні, я знаю що.
— Ну знаєте, і чудово, і йдіть до неї.
— Соооню! одно слово! Хіба можна" так мучити себе й мене через фантазію? — казав Микола, взявши її за руку.
Соня не випручувала в нього руки й перестала плакати. Наташа, не ворушачись і не дихаючи, блискучими очима дивилася з своєї засідки. "Що тепер буде?" — думала вона.
— Соню! мені цілий світ не потрібен! Ти одна для мене все,— казав Микола.— Я доведу тобі.
— Я не люблю, коли ти так говориш.
— Ну, не буду, ну, пробач, Соню! — Він притягнув її до себе й поцілував.
"Ой, як гарно!"—подумала Наташа і, коли Соня з Миколою вийшли з кімнати, вона пішла за ними й викликала до себе Бориса.
— Борисе, йдіть сюди,— сказала вона із значущим і хитрим виглядом.— Мені треба сказати вам одну річ. Сюди, сюди,— сказала вона і провела його в квіткову на те місце між кадками, де вона сховалася. Борис, усміхаючись, ішов за нею.
— Яка ж це одна річ? — спитав він.
Вона збентежилася, озирнулася круг себе і, побачивши кинуту на кадці свою ляльку, взяла її в руки.
— Поцілуйте ляльку,— сказала вона.
Борис уважним, приязним поглядом дивився на її збуджене обличчя і нічого не відповідав.
— Не хочете? Ну, то йдіть сюди,— сказала вона і глибше зайшла в квітки й кинула ляльку.— Ближче, ближче! — шептала вона. Вона піймала руками офіцера за обшлаги, і в зашарілому обличчі її видно було урочистість і страх.
— А мене хочете поцілувати? — прошепотіла вона ледве чутно, спідлоба дивлячись на нього, усміхаючись і мало не плачучи від хвилювання.
Борис почервонів.
— Яка ви смішна! — промовив він і нагнувся до неї, ще більш червоніючи, але нічого не розпочинав, вичікував.
Вона раптом вискочила на кадку, від цього стала вищою за нього, обійняла його обома руками, так що тонкі голі ручки зігнулися вище його шиї, і, відкинувши порухом голови волосся назад, поцілувала його в самі губи.
Вона прошмигнула між вазонами на другий бік квітів і, опустивши голову, зупинилася.
— Наташо,— сказав він,— ви знаєте, що я вас люблю, але...
— Ви закохані в мене? — перебила його Наташа.
— Так, закоханий, але, будь ласка, надалі не робімо того, що зараз... Ще чотири роки... Тоді я буду просити вашої руки.
Наташа подумала.
— Тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять...— сказала вона, лічачи по тоненьких пальчиках.— Добре! Отже, кінець?
І усмішка радості й заспокоєння осяяла її жваве обличчя.
— Кінець! — сказав Борис.
— Назавжди? — сказала дівчинка.— До самої смерті?
І взявши його під руку, вона зі щасливим обличчям повільно пішла з ним поруч до диванної.
XI
Графиня так втомилась од візитів, що звеліла не приймати більш нікого, і швейцарові наказано було лише неодмінно запрошувати на обід усіх, хто буде ще приїжджати з поздоровленням. Графині хотілося віч-на-віч поговорити з другом свого дитинства, княгинею Анною Михайлівною, якої вона не бачила як слід, відколи та приїхала з Петербурга. Анна Михайлівна із своїм сплаканим і приємним обличчям підсунулась ближче до графининого крісла.
— З тобою я буду цілком одверта,— сказала Анна Михайлівна.— Вже мало залишилось нас, старих друзів! Тим-то я так і дорожу твоєю дружбою.
Анна Михайлівна подивилася на Віру і зупинилася. Графиня потиснула руку своєму другові.
— Віро,— сказала графиня, обертаючись до старшої дочки, очевидно нелюбої.— Як ви ні в чому не тямите! Хіба ти не почуваєш, що ти тут зайва? Піди до сестер, чи...
Вродлива Віра презирливо усміхнулася, видно, не почуваючи ні найменшої образи.
— Якби ви сказали мені давно, матусю, я б відразу пішла,— промовила вона й подалася до своєї кімнати.
Але, проходячи повз диванну, вона помітила, що в ній біля двох віконець симетрично сиділи дві пари. Вона зупинилась і презирливо усміхнулася. Соня сиділа близько біля Миколи, а він переписував їй вірша, якого він сам вперше склав. Борис із Наташею сиділи біля другого вікна і замовкли, коли ввійшла Віра. Соня й Наташа з винуватими і щасливими обличчями глянули на Віру.
4 Війна І мир
49
Весело і зворушливо було дивитися на цих закоханих дівчаток, але J3ipa, побачивши їх, очевидно, не пройнялася приємним почуттям.
— Скільки разів я вас просила,— сказала вона,— не брати моїх речей, у вас є своя кімната.— Вона взяла від Миколи чорнильницю.
— Зараз, зараз,— сказав він, вмочуючи перо.
— Ви все вмієте робити невчасно,— сказала Віра.— То прибігли до вітальні, так що всім совісно стало за вас.
Незважаючи на те, чи саме тому, що слова її були цілком справедливі, ніхто їй не відповів, і всі четверо лише переглядались між собою.