Запахи, або Історія одного вбивці (Парфуми)

Патрік Зюскінд

Сторінка 8 з 40

Аж коли лунали дзвоники й починали плюватися чаплі — а це траплялося не надто часто, — господар немовби оживав, перевтілювався, ставав маленьким і рухливим, вишмигував, раз у раз кланяючись, із-за конторки так швидко, що хмара "Франжіпані" ледве за ним устигала, і запрошував гостя сісти, щоб продемонструвати йому найвишуканіші запахи та косметику.

Їх у Бальдіні були тисячі. Вибір сягав від есенцій, квіткових олій, розчинів, нектарів, секретів, бальзамів, смол та інших речей у сухому, рідкому чи воскоподібному вигляді, від різноманітних помад, паст, пудри, мила, кремів, бандоліну, брильянтину, гуталіну, крапель від бородавок і косметичного пластиру до води для ванн, лосьйонів, духмяних солей, туалетного оцту та тьми-тьмущої справжніх парфумів. Але Бальдіні не задовольнявся цими виробами класичної косметики. Його шанолюбство полягало в тому, щоб зібрати в своїй крамниці все, що хоч якось пахло чи сприяло запахам. Так, поряд із курильними пастилками, курильними свічками та стрічками можна було знайти всілякі приправи — від анисового насіння до кориці, сиропів, лікерів і фруктових наливок, кипарисових вин, малаги й коринфських родзинок, медів, кави, чаю, сухих та в'ялених фруктів, інжиру, льодяників, шоколаду, їстівних каштанів; були навіть мариновані каперси, огірки, цибуля й консервований тунець. А ще духмяний сургуч, поштовий папір, чорнило кохання із запахом трояндової олії, канцелярські папки з іспанської шкіри, ручки з білого сандалового дерева, більші й менші скриньки з кедру, чаші для цвіту, латунні кадила, кришталеві флакони та слоїки з притертими бурштиновими затичками, духмяні рукавички, носовички, подушечки для голок, наповнені мускатовим цвітом, обкурені мускусом шпалери, що можуть понад сторіччя сповнювати кімнату пахощами.

Звичайно, всім цим товарам не вистачало місця в помпезній, з виходом на вулицю (чи то на міст) крамниці, і сховищем, позаяк підвалу не було, слугувала не тільки комора в будинку, а й увесь другий і третій поверх та ще й майже всі приміщення на першому поверсі, що виходили вікнами до річки. Наслідком цього було те, що в домі Бальдіні панував неймовірний хаос запахів. Наскільки вишуканою була якість окремих виробів — адже Бальдіні купував усе тільки найвищої якості, — настільки ж нестерпною була їхня ароматична дисгармонія; це нагадувало тисячоголовий оркестр, в якому кожен музикант грає фортіссімо іншу мелодію. Сам Бальдіні та його люди отупіли від цього хаосу, мов ото пристарілі диригенти, які майже всі глухуваті; майже не сприймала більшості з цих запахів і дружина Бальдіні, що жила на четвертому поверсі й запекло захищала його від проникнення сховища. Інша справа з покупцем, котрий уперше приходив до крамниці Бальдіні. Оця суміш запахів била йому, немов кулаком, в обличчя, хвилювала його чи дурманила, у всякому разі так пантеличила всі його почуття, що часто він уже й не знав, навіщо сюди прийшов. Посланці забували про свої замовлення. Непохитним чоловікам ставало млосно. А з багатьма жінками траплялися істеричні припади, вони непритомніли й поверталися до тями тільки за допомогою найрізкіших нюхальних солей із гвоздикової олії, амоніаку та камфорного спирту.

За таких обставин було не дивно, що перська мелодія дзвоників у дверях крамниці Джузеппе Бальдіні лунала дедалі рідше й дедалі рідше плювалися срібні чаплі.

10

— Шеньє! — покликав Бальдіні з-за конторки, де нерухомо простояв уже кілька годин, вирячившись на двері. — Надягніть свою перуку!

З-поза діжок з оливковою олією та байонської шинки, що висіла над ними, з'явився Шеньє, помічник Бальдіні, трохи молодший від нього, але теж уже старий чоловік, і вийшов наперед, туди, де був привабливіший відділ крамниці. Він дістав з кишені каптана свою перуку й натяг її на себе.

— Ви хочете вийти, пане Бальдіні?

— Ні, — відповів Бальдіні, — я хочу посидіти кілька годин у себе в кабінеті і не бажаю, щоб мені заважали.

— А-а, розумію! Ви створюєте нові парфуми.

БАЛЬДІНІ. Саме так. Щоб ароматизувати іспанську шкіру на замовлення графа Верамона. Він вимагає щось зовсім нове. Щось подібне до… до… Здається, вони називаються "Амур та Псіхея" — ті, що продаються у цього… цього халтурника з вулиці Сент-Андре дез'Арт, у цього… цього…

ШЕНЬЄ. Пелісьє.

БАЛЬДІНІ. Так, Пелісьє. Правильно. Так звати того халтурника. "Амур та Псіхея" Пелісьє… Ви знаєте ці парфуми?

ШЕНЬЄ. Так-так. Аякже. Вони пахнуть тепер повсюди. В кожному закутку можна їх почути. Та як на мене, то нічого особливого! Вони аж ніяк не можуть порівнятися з тими, які скомпонуєте ви, пане Бальдіні.

БАЛЬДІНІ. Звичайно, ні.

ШЕНЬЄ. Ці "Амур та Псіхея" пахнуть досить навіть тривіально. БАЛЬДІНІ. Вульгарно?

ШЕНЬЄ. Певно, що вульгарно, як і все у Пелісьє. Я думаю, він додає в них цитринову олію.

БАЛЬДІНІ. Справді? А що ще?

ШЕНЬЄ. Можливо, есенцію апельсинового цвіту. І, може, ще тинктуру розмарину. Та я в тому не певний. БАЛЬДІНІ. Мені байдуже. ШЕНЬЄ. Звичайно.

БАЛЬДІНІ. Мені немає ніякого діла до того, що цей халтурник Пелісьє набовтав у свої парфуми. Це мене зовсім не надихає! ШЕНЬЄ. Я знаю, мсьє.

БАЛЬДІНІ. Як вам відомо, я ніколи не дозволяю собі надихатися. Як вам відомо, я винаходжу власні парфуми. ШЕНЬЄ. Ваша правда. БАЛЬДІНІ. Я народжую їх сам! ШЕНЬЄ. Я знаю.

БАЛЬДІНІ. І маю намір створити для графа Верамона щось таке, що стане справжньою сенсацією.

ШЕНЬЄ. Я в цьому переконаний, пане Бальдіні.

БАЛЬДІНІ. Подбайте про крамницю. Мені потрібен спокій. Не підпускайте до мене нікого, Шеньє…

І з цими словами він почовгав геть, уже не статурно, а, відповідно своєму вікові, згорблений, немов побитий, повільно піднімаючись на другий поверх, де був його кабінет.

Шеньє зайняв місце за конторкою і став точнісінько так, як стояв доти його господар, — втупивши нерухомий погляд у бік дверей. Він знав, що мало статися найближчим часом, а саме: в крамниці — нічого, а нагорі, в кабінеті Бальдіні — звична катастрофа. Бальдіні скине свого синього, просякнутого водою "Франжіпані" каптана, сяде за письмовий стіл і чекатиме натхнення. Але натхнення не приходитиме. Тоді він хутенько підійде до шафи із сотнями пробних пляшечок і навмання змішає щось докупи. Суміш вийде невдалою. Бальдіні лаятиметься, відчинить вікно й пожбурить її в річку. Він зробить ще одну спробу, але й вона буде невдала, і він верещатиме, скаженітиме, судомно голоситиме в кімнаті, переповненій дурманними запахами. Близько сьомої вечора він, нещасний, зійде вниз і, тремтячи та схлипуючи, скаже: "Шеньє, у мене немає більше нюху, я не можу народити парфумів, не можу виконати графове замовлення, все втрачено, всередині я мертвий, я хочу померти, Шеньє, зробіть ласку, допоможіть мені померти!" І Шеньє запропонує послати когось до Пелісьє по пляшечку "Амура та Псіхеї", і Бальдіні погодиться за умови, що жодна душа не дізнається про таку ганьбу, Шеньє заприсягнеться, і вночі вони таємно напахтять шкіру для графа Верамона чужими парфумами. Все буде саме так і не інакше, і Шеньє бажав тільки, щоб увесь цей театр якнайшвидше скінчився. Бальдіні не був більше великим парфюмером. Так, колись, замолоду, тридцять чи сорок років тому, він винайшов "Троянду Півдня" і "Любовний букет Бальдіні". То були справді великі парфуми, яким він завдячував увесь свій достаток. Але тепер він був старий і виснажений, не розумів нової моди й нових смаків і коли взагалі й скапарював якийсь власний аромат, то це було щось зовсім застаріле, таке, що його ніхто не купляв і що вони через рік, розбавивши вдесятеро, збували як додаток до води для фонтанчиків. Шкода діда, міркував Шеньє, перевіряючи в дзеркалі, як сидить його перука, шкода цього Бальдіні; шкода його гарної крамниці, бо ж він її розорить; і мене шкода, бо, поки він її розорятиме, я стану надто старим, щоб її перейняти…

11

Джузеппе Бальдіні й справді скинув свого запашного каптана, та це була просто давня звичка. Запах води "Франжіпані" вже давно не заважав його нюхові, він десятиліттями носив його з собою і вже зовсім не сприймав. Бальдіні зачинив двері кабінету, але, здобувши жаданий спокій, не сів за письмовий стіл, щоб чекати натхнення — адже він не гірше за Шеньє знав, що ніяке натхнення до нього не прийде; воно, між іншим, ніколи до нього й не приходило. Це правда, що він старий та виснажений і вже аж ніяк не великий парфюмер; але Бальдіні знав також, що ніколи в житті ним і не був. "Троянду Півдня" він успадкував від свого батька, а рецепт "Любовного букета Бальдіні" відкупив у одного генуезького торговця прянощами. Решта його парфумів — то давно відомі суміші. Він ніколи нічого не винаходив. Він не був винахідником. Він був старанний виробник випробуваних запахів — мов ото кухар, який, маючи добрі рецепти та досвід, робить чудову кухню, але який так ніколи й не приготував власної страви. А весь цей фокус-покус із лабораторією, експериментами, натхненням та таємничістю він демонстрував тільки тому, що такий мав бути професійний портрет метра парфюмерії. Парфюмер — це пів-алхіміка, що творить дива. Так вважають люди, ну й нехай собі! Те, що його мистецтво було ремеслом, як і решта ремесел, знав тільки він, Бальдіні, і він пишався цим. Він зовсім не хотів бути винахідником. Винахід здавався йому надто підозрілим, бо завжди означав порушення правила. Він навіть не думав створювати нові парфуми для графа Верамона. Але він і не збирався ввечері давати згоду Шеньє на придбання у Пелісьє "Амура та Псіхеї". Він ці парфуми вже мав. Вони стояли ось тут, на письмовому столі біля вікна, в маленькому скляному флакончику з притертою затичкою. Бальдіні купив їх ще кілька днів тому. Звичайно, не сам. Не міг же він піти до Пелісьє й купити у нього парфуми! Ні, через посередника, а той ще через посередника… Головне — обачність. Адже Бальдіні не просто хотів скористатися парфумами, щоб напахтити іспанську шкіру, та для цього тієї мізерної кількості й не вистачило б. Він задумав щось ганебніше: скопіювати їх.

А втім, робити це не заборонено. Просто це надзвичайно нечесно. Таємно виробити парфуми конкурента і продати їх під власним іменем — страшенно нечесно. Але ще нечесніше було б дати впіймати себе на цьому, і тому Шеньє не повинен був про те нічого знати, адже в нього довгий язик.

Ох, це недобре, коли такий порядний чоловік, як він, Бальдіні, змушений вдаватися до цих брудних справ! Недобре, коли доводиться так підло забруднювати найцінніше з того, що мав, — власну честь! Та що вдієш? Граф Верамон усе-таки його клієнт, якого він ні в якому разі не повинен втратити.

5 6 7 8 9 10 11