Або мов отой кліщ на дереві, якому життя нічого іншого, крім постійного очікування, дати не може. Маленький бридкий кліщ, чиє сіре, наче свинець, тіло набирає форму кулі, щоб запропонувати зовнішньому світові щонайменшу площу, який робить свою шкіру гладенькою й міцною, щоб нічого з нього не витекло, не випарувалось. Кліщ, який зумисне стає маленьким і непомітним, щоб ніхто його не побачив і не розтоптав. Самотній кліщ, зосереджений у собі, сидить на дереві, сліпий, глухий і німий, і тільки принюхується, роками винюхує кров тварин, які блукають поблизу, але до яких він самотужки ніколи не дістанеться. Кліщ міг би впасти. Він міг би впасти на землю, проповзти своїми крихітними лапками кілька міліметрів туди-сюди, лягти собі під листя й померти, і його було б не шкода, далебі, не шкода. Але кліщ, лінивий, впертий і бридкий, сидить собі далі, живе і чекає. Чекає, доки найнеймовірніший випадок приведе йому просто під дерево кров в образі якоїсь тварини. І аж тоді він зрадить своїй непомітності, впаде, вчепиться, зануриться, вгризеться в чуже м'ясо…
Ось таким кліщем був малий Гренуй. Він жив у власній оболонці, дожидаючи кращих часів. Світові він не давав нічого, крім своїх екскрементів, — ні усмішки, ні крику, ні блиску очей, ані власного запаху. Будь-яка інша жінка прогнала б геть таке потворне дитя, тільки не мадам Гайяр. Адже вона не відчувала, що воно не має запаху, і не чекала від нього душевних поривів, бо її власна душа була на замку.
Інші діти, навпаки, одразу відчули, що з Гренуєм щось не так. З першого ж дня новенький почав наганяти на них жах. Вони уникали коробки, в якій він лежав, і тісніше притискалися одне до одного на лежаках, немовби в кімнаті похолоднішало. Менші уночі часом скрикували; їм ввижалося, що по кімнаті літає вихор. Іншим снилося, що вони задихаються без повітря. Одного разу старші змовилися задушити Гренуя. Вони наскидали йому на обличчя купу дрантя, простирадел і соломи, приклавши все це зверху цеглиною. Коли наступного ранку мадам Гайяр відкопала хлопчика, він був геть потовчений і синій, але не мертвий. Діти ще кілька разів робили такі марні спроби. А задушити його безпосередньо, власноруч, чи заткнути йому рота або носа, що було б набагато певніше, на це ніхто не зважувався. Діти не хотіли до нього доторкатись. Вони гидували ним, як гладким павуком, якого ніхто не хоче розчавити власними руками.
Коли він підріс, діти відмовилися від наміру заподіяти йому смерть. Вони, мабуть, зрозуміли, що знищити його неможливо. Натомість вони сходили йому з дороги, втікали від нього, щоразу уникаючи будь-якого зіткнення. Не можна сказати, що діти ненавиділи його. Вони не вміли ні ревнувати, ні заздрити йому. Для таких почуттів у домі мадам Гайяр місця не було. Дітям просто заважало те, що він був серед них. Вони не відчували його запаху. Вони його боялися.
5
І все ж, якщо дивитись об'єктивно, в ньому не було нічого такого, що викликало б страх. Підрісши, Гренуй був не дуже високий, не міцний, правда, гидкий, але не настільки, щоб його боятися. Він не був ні задерикуватий, ні незграбний, ні підступний і нікого не зачіпав. Він намагався триматися збоку. Та й розумові здібності його не можна було назвати надзвичайними. Аж у три роки він став на обидві ноги, перше слово промовив у чотири — це було слово "риба", яке у хвилину несподіваного збудження вихопилося в нього, наче луна, коли вулицею де Шаронн піднімався продавець риби, рекламуючи свій товар. Наступні слова, які він вимовив, були "пеларгонія", "стійбище", "савойська капуста" і "Жак Лорре" — останнє було ім'ям помічника садівника із сусіднього монастиря Філь де ля Круа, який час від часу виконував у мадам Гренуй найбруднішу роботу і прославився тим, що жодного разу в житті не мився. Дієслів, прикметників та вставних слів у його вжитку було ще менше. Окрім "так" та "ні", якими Гайяр, між іншим, уперше скористався дуже пізно, він вимовляв тільки іменники, власне, тільки назви конкретних речей, рослин, тварин і людей, та й то лише тоді, коли його раптом вражав запах цих речей, рослин, тварин чи людей.
Під березневим сонцем, сидячи на штабелі букових колод, які хлопець колов, він уперше промовив слово "дерево". Він і доти сотні разів бачив дерево, та й саме слово чув не менше. І розумів його, бо ж узимку частенько доводилося приносити оберемок дров. Але дерево, як предмет, його ніколи не цікавило аж так, щоб докладати зусиль вимовляти його назву. Це трапилося тільки того березневого дня, коли він сидів на дровітні. Колоди були складені у формі лавки з південного боку повітки мадам Гайяр, у піддашші. Ніжно-солодко пахли верхні колоди, мохом віяло з глибини штабеля, а від ялинової стіни повітки спадав ледве відчутний запах живиці.
Гренуй сидів на штабелі, випроставши ноги, спершись спиною на повітку й заплющивши очі. Він нічого не бачив, не чув і не відчував. Він тільки вдихав запах дерева, що підіймався довкола й зависав під дахом, як під ковпаком. Він пив цей запах, упивався ним, наситившись до останньої пори, він сам перетворився в дерево, у дерев'яну, як Піноккіо, ляльку, лежав мов мертвий на купі дров, доки кінець кінцем, може, через півгодини видавив із себе слово "дерево". Він виригнув це слово так, наче був набитий деревом по самісіньке горло, наче деревом були переповнені його живіт, і рот, і ніс. Та саме це повернуло хлопця до тями, врятувало його, перш ніж приголомшлива присутність дерева, цей дивовижний запах устиг його задушити. Гренуй випростався, зіскочив зі штабеля й почвалав, неначе на дерев'яних ногах, геть. Ще кілька днів він ходив у полоні цього міцного запаху. І, коли він нагадував про себе надто настирливо, хлопець бурмотів собі під ніс, немовби заклинання: "Дерево, дерево, дерево".
Так він навчався розмовляти. З назвами предметів, що не мали запаху, тобто з абстрактними поняттями, насамперед етичного та морального характеру, у нього було найбільше прикрощів. Він ніяк не міг їх запам'ятати, плутав і, вже навіть коли виріс, вживав неохоче й часто неправильно: право, совість, Бог, радість, відповідальність, покірність, вдячність і таке інше. Що це все означало, для нього завжди залишалося туманним.
З другого боку, йому вже майже не вистачало буденної мови, щоб називати всі ті предмети, які він нагромаджував у собі як нюхові поняття. З часом він став не просто впізнавати запах дерева, а й розрізняти різні його гатунки та види — кленове, дубове, соснове, в'язове, грушеве, старе, молоде, трухляве, гниле, моховите — і навіть окремі поліна, тріски, тирсу. Він нюхом відчував їх як зовсім різні предмети і то так, що інші люди не змогли б зробити цього навіть зором. Так само сприймав він і інші речі. Те, що отой білий напій, який мадам Гайяр щоранку давала своїм вихованцям, називаючи його молоком, і який щоразу виявлявся інакшим на запах і смак залежно від того, теплий був чи холодний і котра корова його дала, щo та корова їла, скільки вершків у ньому залишилося й таке інше… що дим, який був сповнений сотнею окремих запахів, щохвилини, навіть щосекунди перетворювався в нове своєрідне ціле… що земля, краєвид, повітря, які з кожним кроком і подихом дарували інші, нові запахи і водночас мали називатися трьома тими самими незграбними словами, — всі ці дивовижні невідповідності між багатством світу запахів і жалюгідністю мови змушували Гренуя взагалі сумніватися в призначенні мови. Тому він послуговувався нею тільки тоді, коли спілкування з людьми було неминуче.
У шість років він досконало вивчив нюхом своє оточення. В домі мадам Гайяр не було жодного предмета, а на вулиці де Шаронн жодного місця, жодної людини, жодного камінця, дерева, куща чи штахетника, жодної невеличкої плямки, запаху яких він не знав би, не впізнавав би чи не пам'ятав би. Десять, сто тисяч своєрідних окремих запахів назбирав і зберігав він і міг згадати їх не тільки тоді, коли відчував знову, — згадуючи ту чи іншу річ, він по-справжньому відчував її запах. Навіть більше того, він умів комбінувати їх у своїй уяві і в такий спосіб створювати запахи, яких насправді зовсім не існувало. Це було так, наче він мав величезний словник запахів власного винаходу, який давав йому змогу утворювати будь-яку кількість запашних речень — і це у віці, коли решта дітей, користуючись утовкмаченими їм словами, ледве могли пробелькотіти звичайнісінькі і геть недостатні для опису світу речення. Його хист можна було б порівняти хіба що із хистом музиканта-вундеркінда, який, виокремивши з мелодій та гармоній абетку звуків, компонує власні, цілком нові мелодії та гармонії — звичайно, з тією відмінністю, що абетка запахів була незрівнянно більша й різнобарвніша, ніж звукова, до того ж творча діяльність вундеркінда Гренуя тривала лише у ньому самому і нікому, крім нього, не дано було її відчути.
Він дедалі частіше уникав зовнішнього світу. Любив блукати в самоті Сент-Антуаном, а також у садах, виноградниках, на луках. Часом навіть не повертався ввечері додому, зникаючи на кілька днів. Заслужене покарання палицею переносив без будь-яких виявів болю. Домашній арешт, голод, штрафні роботи не могли змінити його поведінки. Півторарічне нерегулярне відвідання парафіяльної школи Нотр-Дам де Бон Секур не дало помітних наслідків. Він трохи вивчив літери, навчився писати своє прізвище, більше нічого. Вчитель ставився до нього, як до недоумкуватого.
Однак мадам Гайяр помітила, що він мав певні здібності й особливі риси, що були дуже незвичайні, щоб не сказати надприродні. Так, притаманний дітям страх перед темрявою й ніччю був йому, здавалося б, зовсім незнайомий. Його можна було будь-коли послати по щось до погреба, куди інші діти не наважувалися піти навіть із лампою, або ж пізно вночі до дровітні. І завжди він обходився без світла, негайно приносив те, що вимагали, жодного разу не схибивши, не спіткнувшись і нічого не перекинувши. Ще дивовижніше було те, що хлопець міг, як здавалося мадам Гайяр, бачити крізь папір, тканину, дерево, навіть крізь глуху стіну й зачинені двері. Він знав, скільки і які вихованці були в спальні, хоч і не заглядав туди. Ще не розламавши цвітну капусту, він знав, що в ній сидить гусінь.