Проте антропологи, гадаю, будуть вельми зацікавлені, а також і фізіологи. Тут у нас, як-не-як, перебуває істота на межі становлення людини. Від неї можна багато дечого довідатися про нас самих і про наше походження.
— Скільки ви його триматимете?
— Доки потреба у площі не перевищить потреби в ньому. Напевно, довгенько.
Пан із "Ньюс" попросив:
— А ви не винесли б його сюди, щоб ми встановили субефірні камери і організували репортаж як годиться?
— Даруйте, але дитину не вільно пересувати поза межі "Стасіса".
— Власне, що таке "Стасіс"?
— А-а, — Госкінз дозволив собі одну зі своїх скупих посмішок. — Пояснення, панове, забрало б забагато часу. В межах "Стасіса" не існує часу в нашому розумінні. Оці приміщення лежать усередині невидимої бульбашки, яка, властиво, не належить до нашого Всесвіту. Саме тому стало можливим вилучити дитину з часу, як ми це й зробили.
— Стривайте! Хвилиночку! — невдоволено урвав добродій з "Ньюс". — Що ви нам очі замилюєте? Нянька ж ходить у приміщення й назад!
— Те саме зможе кожен із вас, — діловим тоном відповів Госкінз. — В цьому разі переміщення відбувається паралельно до часового силового поля, а це не викликає значного приросту або витрати енергії. Дитину, одначе, взяли з далекого минулого. Вона переміщувалася, перетинаючи часове силове поле, і одержала часовий потенціал. Переміщення її у Всесвіт і в сучасність вимагало б енергії, достатньої, щоб спалити всі лінії електропередач у регіоні, і, напевно, щоб цілком позбавити енергії місто Вашінгтон. Сміття, внесене з ним у приміщення, ми мусимо тримати всередині і будемо виносити жменьками.
Кореспонденти діловито нотували слова Госкінза. Розуміти вони не розуміли і були певні, що й читачі не багато втнуть, але звучало все по-науковому й тому цінувалося.
— Ви зможете, — запитав добродій з "Таймс Геральд", — сьогодні ввечері взяти участь у інтерв'ю, що передаватиметься по всіх каналах?
— Гадаю, що так, — одразу ж погодився Госкінз, і всі вони подалися геть.
Міс Феллоуз дивилася їм услід. Про "Стасіс" та часове силове поле вона втямила стільки ж, скільки й журналісти, але добре, що спромоглась і на стільки. Ув'язнення Тіммі (вона спіймала себе на тому, що думає про хлопчика як про Тіммі) було реальне, а не з примхи Госкінза. Певно, він взагалі вже не покине "Стасіса", ніколи.
Бідолашне дитинча. Бідолашна дитина.
Вона раптом згадала, що він плаче, і поспішила заспокоїти його.
Міс Феллоуз не мала змоги побачити Госкінза по телебаченню, і хоча інтерв'ю передавалося у всі закутки світу, навіть на Місячну станцію, воно не проникло в помешкання, де перебували міс Феллоуз та потворний хлопчик.
Але Госкінз, розпромінений і радісний, завітав наступного ранку.
— Як інтерв'ю, успішно? — запитала міс Феллоуз.
— Надзвичайно успішно. А як... Тіммі?
Міс Феллоуз стало приємно, що він скористався цим іменем.
— Цілком добре. Вийди-но сюди, Тіммі, цей добрий джентльмен тебе не скривдить.
Одначе Тіммі ховався в іншій кімнаті, лише з-за одвірка з'являвся його скуйовджений чубчик, а часом і краєчок ока.
— Далебі, — сказала міс Феллоуз, — він дивовижно до всього звикає. Розумненький хлопчик.
— Вас це дивує?
Вона якусь мить вагалася, а потім сказала:
— Так, дивує. Мабуть, я вважала його за людиноподібну мавпу.
— Гаразд, мавпа чи ні, але він зробив для нас вельми багато. Він висунув "Стасіс Інкорпорейтід" у знаменитості. Ми вийшли в світ, міс Феллоуз! — Було помітно, що Госкінз відчував потребу з кимось поділитися своїм тріумфом, нехай навіть із міс Феллоуз.
— Он як! — підтримала вона розмову.
— Десять років, — сказав він, встромляючи руки в кишені, — ми обходилися мізерними коштами, вижебруючи фонди по одному пенні звідки лише могли. Нам довелося все підприємство поставити на карту заради ефектного виходу на сцену. Пан або пропав! І коли я кажу "все підприємство", то не жартую. У спробу перенести неандертальця ми вклали останній цент, який змогли позичити чи вкрасти, а деякі з них були таки вкрадені — з фондів на інші проекти, використані тут без дозволу. Якби нам з цим проектом не поталанило, то був би мені кінець.
— Тому тут немає стелі? — раптом запитала міс Феллоуз.
— Як? — Госкінз глянув догори.
— Бракувало грошей на стелю?
— А! Ну, то була не єдина причина. Ми не могли наперед точно знати вік неандертальця. Розвідка крізь час не дуже виразна, і він міг виявитись дужим і диким. Могло статися так, що нам довелося б спілкуватися з ним на відстані, як із звіром у клітці.
— А оскільки так не сталося, то, гадаю, тепер можна зробити стелю.
— Тепер так. Тепер у нас доволі грошей. Фонди обіцяли з різних джерел. Все це чудово, міс Феллоуз. — Його широке обличчя не переставало сяяти усміхом, а коли він виходив, то, здавалося, навіть його спина всміхалася.
Міс Феллоуз подумала: "Він досить мила людина, коли стає сам собою й забуває напускати на себе вчений вигляд". Якусь хвилину порозмірковувала, чи він одружений, але потім збентежено відкинула ті роздуми.
— Тіммі, — покликала вона, — ходи сюди, Тіммі.
За минулі місяці міс Феллоуз відчула, що стала невід'ємною частиною "Стасіс Інкорпорейтід". Їй дали окремий кабінетик з іменною табличкою на дверях, кабінетик зовсім близько від лялькового будиночка (як вона не переставала називати "Стасіс" —бульбашку Тіммі). Її платню істотно підвищили. В ляльковому будиночку зробили стелю, умеблювання детально продумали і поліпшили, додали ще одну туалетну кімнату, — ще й виділили їй помешкання на території закладу, і в разі потреби вона не залишалася на ніч з Тіммі. Між ляльковим будиночком та її квартирою проклади прямий відеозв'язок, і Тіммі навчився ним користуватися.
Міс Феллоуз звикла до Тіммі. Вона навіть менше зважала на його потворність. Одного разу спіймала себе на тому, що дивилася надворі на звичайного хлопчика і виявила щось гулясте й непривабливе в його високому чолі та випнутому підборідді. Їй довелося навіть докласти зусилля, щоб розвіяти ману.
Набагато приємніше було звикнути до принагідних візитів Госкінза. Скидалося на те, що він деколи шукав утечі від своєї дедалі морочливішої ролі керівника "Стасіс Інк." і що в нього з'явилася сентиментальна зацікавленість дитиною, з якої все почалося, проте міс Феллоуз здавалося, що йому подобалося ще й спілкуватися з нею.
(Дещо вона довідалася і про Госкінза. Він винайшов метод аналізу відбитого минулопроникного мезонного променя, він винайшов спосіб, як нарощувати "Стасіс"; його стриманість була лише намаганням приховати лагідну вдачу, і, о так, він був одружений).
До чого міс Феллоуз не могла звикнути, то це до своєї участі в наукових експериментах. Попри всі її зусилля доходило до сварок з фізіологами.
Одного разу зайшов Госкінз і застав її охопленою нестримною жадобою вбивства. Вони не мали права, вони не мали права... Якщо навіть неандерталець, то він усе ж таки не тварина.
Засліплена люттю, вона дивилася вслід фізіологам, дивилася крізь відчинені двері і прислухалася до схлипувань Тіммі, коли це зауважила, що перед нею стоїть Госкінз. Він так стояв уже, мабуть, кілька хвилин.
— Можна зайти? — запитав він.
Вона рвучко кивнула головою й заквапилася до Тіммі, який одразу притулився до неї, обхопивши її своїми все ще худенькими, такими худенькими кривими ноженятами.
Глянувши на дитинча, Госкінз похмуро зауважив:
— У нього дуже нещасний вигляд.
— Це не від нього залежить, — сказала міс Феллоуз. — У хлопця тепер щоднини беруть кров на аналіз і проводять зондування. Його тримають на штучній дієті, якої я не давала б свиням.
— Таке заборонено випробовувати на людині, розумієте?
— І вони не сміють випробовувати на Тіммі. Докторе Госкінз, я наполягаю! Ви казали мені, що саме прихід Тіммі спричинився до розквіту "Стасіс Інкорпорейтід". Якщо у вас є хоч краплина вдячності, то ви повинні відігнати їх від бідолашки, принаймні до того часу, поки він не підросте, щоб розуміти хоч трішечки більше. Після їхніх злощасних відвідин йому сняться кошмари, він не може спати. Отже, я попереджую вас, — раптом у ній знову закипіла лють, — я не пущу їх більше на поріг!
(Вона усвідомлювала, що переходить на крик, але не могла стриматися).
— Я знаю, що він неандерталець, — провадила вона спокійніше, — але ми багато дечого в неандертальцях недооцінюємо. Я читала про них. У них була власна культура. Деякі великі винаходи цивілізації з'явилися за неандертальців. Приручення тварин, наприклад, колесо, різні способи обробки каменю. У них були навіть духовні потреби. Своїх мертвих вони ховали, і разом з небіжчиком клали його майно, показуючи тим, що вірять у потойбічне життя. А це вже розглядається як винахід релігії. Чи цього не досить, щоб Тіммі мав право на людське ставлення?
Вона лагідно поплескала хлопчика по задку й послала в кімнату гратися. Коли двері відчинилися, Госкінз стримано усміхнувся: у кімнаті були іграшки.
— Бідна дитина заслужила на іграшки, — сказала міс Феллоуз, виправдовуючись. — Це все, що в нього є, і він заробив їх тим, чого він зазнав.
— Ні-ні! Я не маю нічого проти, запевняю вас. Я просто подумав, як ви змінилися від того першого дня, коли ви на мене розгнівалися за те, що я вам підсунув неандертальця.
— Сподіваюся, що я не... — тихо проказала міс Феллоуз і знічено замовкла.
— Як ви гадаєте, міс Феллоуз, — змінив тему Госкінз, — скільки йому років?
— Не можу сказати, бо нам невідомо, як неандертальці розвиваються, — відповіла вона. — Судячи з росту, йому мало б бути лише три роки, але неандертальці взагалі низькорослі, а через усі ті тортури, яким його піддають, він, можливо, зовсім не росте. Однак з того, як він опановує мову, я сказала б, що йому далеко за чотири.
— Справді? У звітах я нічого не зауважив про мову.
— Крім мене, він ні з ким не буде розмовляти. Принаймні тепер. Він жахливо боїться чужих, і не дивно. Але він може попросити щось попоїсти, може пояснити все, що він хоче, і розуміє майже все, що я кажу. Звичайно, — вона пильно глянула на Госкінза, намагаючись угадати, чи слушно вибрала хвилинку, — його розвиток може спинитися.
— Чому?
— Бо кожній дитині потрібне стимулювання, а ця живе в самотньому ув'язненні. Я роблю що можу, але я з ним не повсякчас, і я не заміняю всього, що йому потрібно.