Молодість

Айзек Азімов

Сторінка 4 з 5

Він прийшов сюди лише тому, що я чув уночі грім. До того ж, космічних кораблів не існує.

— Ні, існують. Дивись. Бачиш ті круглі штуки? Це дюзи. А то — ракетні двигуни.

— Звідки ти все це знаєш?

Щуплий спалахнув:

— Я про них читав. У мого батька є книжки. Старовинні. Довоєнні.

— Гм. Довоєнні! Дуриш ти все.

— Неправда! Батькові потрібні книжки. Він викладає в університеті. Це його робота.

Хлопчик майже кричав, і Рудому довелося його осмикнути.

— Хочеш, щоб вони нас почули? — обурено прошепотів він.

— Все-таки це космічний корабель.

— Слухай, Щуплий, ти кажеш, цей космічний корабель з іншого світу?

— Напевно. Дивись, як мій батько роздивляється його. Він би нічим більше так не зацікавився.

— Інші світи! Де вони, ті інші світи?

— Скрізь. От, наприклад, планети. Це такі самі світи, як і наш. Може, й інші зорі мають свої планети. Може, їх трильйони.

Рудий відчув себе знищеним, розчавленим.

— Здурів, чесне слово,— пробурмотів він.

— Гаразд, я тобі доведу.

— Стій, ти куди?

— До них. Скажу батькові, може, ти повіриш, що професор астрономії знає, що...

Він випростався на повен зріст.

— Стривай, хочеш, щоб нас помітили? Вони ж і не здогадуються, де ми. Хочеш, щоб загризли запитаннями й дізнались про звірят?

— А мені начхати! Ти сам сказав, що я здурів.

— Ябеда! Обіцяв мовчати.

— Не збираюсь я нічого казати, та коли вони дізнаються, сам будеш винний: перший почав сперечатись, сказав, що я здурів.

— Беру свої слова назад,— буркнув Рудий.

— Та нехай уже.

Щуплий трохи розчарувався. Йому кортіло побачити корабель зблизька, але зламати клятву він не міг.

— Щось він замаленький,— сказав Рудий.

— Звісно, мабуть розвідник.

— Б'юсь об заклад, тато в нього нізащо не залізе.

Щуплий думав так само. Тим більше, це було слабке місце в його власних міркуваннях, тому він промовчав.

Рудий підхопився, видно все це добряче йому набридло.

— Слухай, гайда звідси. Ще повно справ, не можна ж стирчати тут цілісінький день, витріщивши очі на якусь стару таратайку. Треба щось робити зі звірятами, якщо хочемо стати циркачами. Для циркачів це найголовніше. Вони мусять дбати про звірят. От чим я зараз і займуся,— сказав турботливо Рудий.

— Для чого, Рудий? У них там повно м'яса. Давай краще подивимося,— запропонував Щуплий.

— На що там дивитись? Он уже наші батьки збираються йти. Та й обідати вже час. І взагалі, Щуплий,— почав його переконувати Рудий,— ми не повинні викликати підозру, а то як почнуть допитувати. Ти що, не читав детективів? То затям: надумав іти на справжнє діло — тримайся так, щоб не викликати підозри, тоді тебе не викриють.

— Ну, гаразд.

Щуплий неохоче підвівся. Раптом кар'єра циркача видалась йому облудною, нікчемною в порівнянні зі славою великого астронома, і здивувався: як він міг пристати на безглузду пропозицію Рудого.

Вони пішли схилом униз. Щуплий, як і перше, позаду.

7

— Мене найбільше вразила ця висока кваліфікація роботи,— сказав Промисловець.

— Що нам від того? — гірко зауважив Астроном.— Вони всі загинули. Другого корабля не буде. Вони випадково помітили життя на нашій планеті. Іншим розвідувальним групам не доведеться наближатися, аби з'ясувати, що в нашій сонячній системі немає планет із надто малою масою.

— Отже, можна припустити лише одне: сталася аварія.

— Корабель майже не пошкоджений. Його можна було б полагодити, якби хоч один із них врятувався.

— Навіть якби хтось і врятувався, ні про які торговельні зносини не може бути мови: вони надто несхожі на нас. Це дуже незручно. Все кінчено, годі про це.

Вони зайшли до будинку, і Промисловець привітався з дружиною.

— Люба, обід готовий?

— Як тобі пояснити...— Вона завагалась і поглянула на Астронома.

— Що скоїлось? — спитав Промисловець.— Чому ти мовчиш? Гадаю, наш гість не зважатиме на сімейну перемовку.

— Благаю, не звертайте на мене ніякої уваги,— пробурмотів Астроном і непомітно відійшов у протилежний куток кімнати.

— Розумієш, любий,— поспішно зашепотіла дружина,— Куховарка розлютована. Я вже стільки часу заспокоюю її. Чесно кажучи, не уявляю, навіщо Рудий це зробив.

— Що саме?

Здавалось, Промисловець зовсім не збентежений, навпаки, потішений: стільки місяців він із сином переконували дружину називати хлопчика "Рудий", а не його справжнім, трохи кумедним ім'ям, яке скидалось на дитяче прізвисько.

— Він забрав майже весь фарш.

— І з'їв його?

— Сподіваюсь, ні. Адже фарш сирий.

— А навіщо він йому?

— Не уявляю. Я не бачила його від сніданку. Куховарка помітила, як він дременув з кухні. У мисці майже не залишилося фаршу, а вона збиралася приготувати з нього обід. Ти ж знаєш Куховарку, їй довелося готувати щось інше, а це означає: цілий тиждень нам не буде спокою. Поговори з Рудим, любий, нехай він навіть не потикається в кухню, до того ж, йому не завадить вибачитись перед нею.

— Облиш. Вона наша служниця. Якщо ми не нарікаємо на зміну в меню, яка для неї різниця?

— Лише подвійна робота. Вона вже натякала, що хоче йти від нас. Ти ж знаєш, як важко знайти гарну куховарку. Пригадай-но попередню.

Це був серйозний аргумент.

Промисловець неуважно глянув навколо.

— Напевно, твоя правда. Тільки-но він прийде, я поговорю з ним.

— Вже йде.

Рудий зайшов до кімнати й весело сказав:

— Здається, вже пора обідати.— Він підозріло перевів погляд з матері на батька.— Але треба спершу вмитися,— додав він і попрямував до інших дверей.

— Зачекай,— зупинив його Промисловець.

— Чого?

— Де твій маленький друг?

— Десь тут,— недбало відповів Рудий.— Ми спершу гуляли разом, потім я озирнувся, а його нема.— Це була правда, і Рудий відчув під собою твердий ґрунт.— Я сказав йому, що вже пора обідати. Кажу йому: треба вертатись додому, а він каже: так. Тоді я пішов, а потім, коли я був уже біля струмка, озирнувся, а...

Астроном урвав цей слововилив, відвівши погляд від журналу, який неуважно гортав.

— Я зовсім не хвилююсь за свого сина. Він цілком самостійний. Не треба його чекати.

— Однак, обід ще не готовий, докторе.— Промисловець знову звернувся до сина: — До речі, сину, Куховарка скаржиться, що не вистачає продуктів. Ти не хочеш нічого сказати?

— Не розумію.

— Жаль, але доведеться пояснити. Навіщо ти взяв фарш?

— Фарш?

— Так. Фарш.— Він терпляче чекав відповіді.

— Розумієш, я був трохи...— затнувся Рудий.

— Голодний? — підказав батько.— Що міг навіть їсти сире м'ясо?

— Ні. Воно було мені потрібне для однієї справи.

— Для чого саме?

У Рудого був жалюгідний вигляд.

Тут знову втрутився Астроном.

— Не заперечуєте, коли я скажу кілька слів? Пам'ятаєте, перед сніданком мій син заходив і питав, що їдять тварини?

— Так, справді. Як я міг забути, ох і дурень! Послухай, Рудий! Ти взяв м'ясо для свого ручного звіряти?

Рудий ледве стримав гнів.

— Ви хочете сказати, що Щуплий заходив сюди? Розказав, що в мене є звірятко? Отак зайшов і усе вибовкав? Сказав, що в мене є звірятко?

— Ні, він лише спитав, що вони їдять, і все. А коли він пообіцяв не казахи, то вже нікому не скаже, дотримає слова. Ти сам підвів себе: узяв фарш без дозволу. Та це ж просто крадіжка! Кажи чесно, у тебе є звірятко?

— Так, сер,— ледве чутно відповів Рудий.

— От бачиш. Доведеться тобі позбутись його. Зрозумів?

Тепер втрутилася мати Рудого:

— Ти Хочеш сказати, що тримаєш хижака? Він може тебе вкусити, у тебе буде зараження крові.

— Та вони ж зовсім крихітні,— голос Рудого затремтів.— Вони ледве ворушаться, коли їх торкнути.

— Вони? Скільки їх у тебе?

— Двоє.

— Де вони?

Промисловець узяв дружину за руку.

— Не катуй дитину,— стиха промовив він.— Якщо він сказав, що позбудеться їх, то так і зробить, цього покарання з нього досить.

І він одразу ж забув про все.

8

Вони вже закінчували обідати, коли в їдальню вдерся Щуплий. На якусь мить він зніяковів, потім вибухнув майже істерично:

— Мені треба поговорити з Рудим. Я мушу йому дещо сказати.

Рудий злякано подивився на нього. Астроном сказав:

— Гадаю, сину, це не дуже ввічливо. Ти примусив себе чекати.

— Вибач, тату.

— Не лайте хлопця,— обізвалася дружина Промисловця,— Нехай поговорить з Рудим, коли йому так хочеться. Нічого з обідом не трапиться.

— Мені треба поговорити з Рудим наодинці,— стояв на своєму Щуплий.

— Ну, досить,— з притиском сказав Астроном. За ввічливо-люб'язним тоном ховалося помітне роздратування.— Сідай.

Щуплий скорився, але їв без апетиту і лише тоді, коли хтось дивився на нього.

Рудий упіймав його погляд.

— Звірі втекли? — спитав він пошепки.

Щуплий ледь хитнув головою.

— Ні,— так само тихо проказав він,— це...

Астроном гостро зиркнув на нього, і Щуплий затнувся.

Після їжі Рудий вислизнув з кімнати, подавши другові непомітний знак іти за ним.

Вони мовчки дійшли до струмка. Згодом Рудий рвучко обернувся до Щуплого.

— Слухай, чого це ти надумав казати татові, чим ми годуємо звірят?

— Я такого не казав,— заперечив той,— лише спитав, що вони їдять. А це не те саме. Та й справа зовсім не в цьому.

Але Рудий мов і не чув.

— До того ж, куди тебе понесло? Я думав, ти йдеш додому. Вони всі накинулись на мене.

— Я зараз усе поясню, замовкни хоч на мить. Ти ж і слова не даєш сказати.

— Гаразд, говори, коли є що сказати.

— Я повернувся до корабля. Батьків там не було все одно, а мені страшно хотілося подивитись.

— Це — не корабель,— похмуро сказав Рудий. Йому нічого було втрачати.

— Корабель, кажу тобі. Туди можна зазирнути крізь ілюмінатори. Я зазирнув, а вони всі мертві.— Він говорив, ніби в гарячці.— Всі мертві.

— Хто мертві?

— Та звірята! — зірвався на крик хлопчик.— Такі самі, як наші! Тільки вони не звірята. Це мислячі істоти з інших планет.

Рудий на мить мов скам'янів. Він і в гадці не мав сумніватись у щирості друга, надто той був схвильований, щоб так жартувати.

— Оце-то так,— тільки й спромігся вимовити він.

— Що робити? Ох, буде ж нам, як вони дізнаються!

Щуплого лихоманило.

— Краще випустити їх,— сказав Рудий.

— Вони на нас донесуть.

— Вони ж не вміють по-нашому розмовляти. Вони ж з іншої планети.

— Вміють. Я раз чув, як батько говорив про це з мамою. Вони не знали, що я в кімнаті. Він казав, пришельці можуть посилати розумові сигнали. Телепатія, чи щось таке. Я думав, він фантазує.

— Он воно що. Оце-то так.— Рудий поглянув на Щуплого.

— Слухай! Татко звелів мені їх здихатись.

1 2 3 4 5