Кенау

Тойн Фріс де

Сторінка 3 з 13

Хіба ж вона єдина сестра, єдина мати в цьому місті? Таж у всіх оцих чоловіків є дружини, дочки, матері. Вони спокійно виконують накази, укріплюють вали, підносять ядра в кошелях, роблять смолоскипи, припасовують мушкети на залізні підставки. Сором… І, напруживши всю свою волю й самовладання, Кенау вперше змусила себе прислухатися до тих звуків, що долинали з табору ворога. Спинившись, вона намагалась пройнятися тим, що є неминуче, усвідомити, що ніякий відступ більше неможливий і що, в ім'я бога і принца, треба ждати й бити ворога, допоки є руки, здатні тримати зброю.

IV

Того ж вечора Пітер Хасселар і його небіж зажурені прийшли додому і Кенау на якусь мить знову охопив страх: невже сталося щось серйозне?

Цього разу Ніколас мовчав, хоча досі він завжди висловлювався перший. Говорив Пітер, а Ніколас тим часом бавився шкіряною китицею своєї короткої шаблі.

— Знову зрада, — мовив Пітер. — Мабуть, тут ховається ще чимало королівських посіпак… Іспанці захопили конвой, що його вислали Лазарус Мюллер і Люмей з Лейдена… Вони підстерегли наших поблизу Хеймстеде. Чи довідалися б вони, що до нас іде підмога, якби тут не швендяли шпигуни?

Кенау поставила на стіл хліб, масло й сир; її руки вже не тремтіли.

— їх було багато, Пітере?

— Кажуть, наче тринадцять штандартів і, опріч того, двісті вершників. З ними було сто возів з провіантом… Усе в руках іспанців.

Відрізавши хліба, Кенау намазала його маслом.

— Їж, — сказала вона.

Пітер мовчки взяв хліб, Ніколас одвернувся. На очах у нього заблищали сльози.

— Я не можу їсти, — кинув він.

Кенау знизала плечима. Владним голосом, сливе наказуючи, вона вимовила:

— Солдати мусять їсти.

Помовчавши якусь мить, вона вела далі, вже лагідніше:

— Може, завтра почнеться. Хіба ж ти зможеш битися проти отих тварюк голодний?

Пітер повагом жував. Ніколас сидів і ніяково тримав скибку хліба, що її Кенау всунула йому в руку. Кутики його губ опустилися, надавши обличчю сумовитого, збентеженого вигляду.

— Битися… Хтозна, коли це буде.

Довгим ножем для різання хліба Кенау постукувала об стіл.

— І чого б ото журитися наперед, ще ж облога не почалася, — зауважила вона. — Не думаю, щоб принц віддав Гарлем. Прийдуть тези та й проженуть іспанців. Не треба тужити через одну невдачу. Ти ж бо фенрих ополчення!..

Пітер перестав жувати і здивовано глянув на Кенау. Відвернувшись, вона дістала з буфета дзбан з пивом і кухлі. Чи сама вона вірила тому, що допіру сказала? Хтозна. Тільки поклала собі, що відтепер вона повинна таїти від сина свої вагання і свою слабкість.

V

Туман розвіявся, і стало видно рівнину, де від Спарни до Оверфейна розташувались іспанці, німці й валлонці. На міських дозорних пунктах зібралися капітани ополчення та офіцери найманців, мовчки стежачи за ворогом. Під тьмяним небом широко простяглася вкрита снігом рівнина, на якій копошилося, мов той розворушений мурашник, військо іспанців. Його важко було розгледіти на тлі верболозу й комишів, що надавали ландшафту якогось похмурого й химерного вигляду.

Навколо будинку Тер Клев густо скупчилися рухомі темні маси; інколи щось спалахувало; там, мабуть, навчали піхотинців. Од будинку прокажених, який стояв поблизу міста, до валів Круглої вежі простягалися ворожі укріплення, що формою нагадували півмісяць; низькі насипи давали змогу обложникам підходити під прикриттям аж до больверків. Окрім іспанців, не було видно ні людей, ні звірів. Кудись поспішали маленькі вершники на баских конячках. Селянські обійстя здавалися безлюдними. Лише долинав ледь чутний гавкіт собак. Понад Спарною просувалися вози: ворог споруджував там міст, щоб можна було дістатися до річки Лі та до лугу по той бік.

Серед багатьох людей, котрі вилізли на мури, була і Кенау, дочка Сімона. Вона вперше бачила загарбників. Прихована сірим туманом, їхня невгавуща діяльність не здавалася такою грізною, як оцей відкритий табір, осяяний блідим зимовим сонцем. А втім, усе, що зараз постало перед нею, не лякало її так, як близькість невидимого ворога, що таїла в собі невідомі небезпеки.

Саме тоді, коли Кенау стояла на брамі Святого Яна і, притуливши долоню до лоба, дивилася, як на засніженому полі пересувається чорне військо, відбулася перша атака— раптово, так, що ніхто не міг збагнути, що насправді коїться тут зараз.

Сигнал було дано з найближчого й найміцнішого укріплення навпроти Круглої вежі. Воно було взірцем іспанської фортифікації, і капітани гарлемського гарнізону та офіцери принца занепокоєно дивилися на це укріплення.

Наглий шалений вибух звуків і вогню. Стріляло щонайменше чотирнадцять важких гармат, бо чотирнадцять розжарених п'ятдесятифунтових ядер просвистіли в хмарі чорного порохового диму і розкидали біля брами складені в козла рушниці оборонців. Кенау, боячись навіть поворухнутись, інстинктивно затулила руками голову й вуха.

Ще не вщух гуркіт, ще десь тріскалися шибки, аж злякано й голосно задзвеніла фанфара: юний сурмач грав сигнал-відповідь.

Коли змовкли розкоти іспанської артилерійської канонади, Кенау швидко спустилася з валу. Скрізь бігли жінки; у декотрих на руках були діти. Зупинившись унизу коло вкритого брудним снігом бастіону, Кенау озирнулася. На мури враз висипали гарлемські солдати, неначе їх вихлюпнуло із сторожових приміщень. Якийсь час вони безладно метушилися. Та ось пролунали слова команди, і не минуло й п'яти хвилин після залпу, як усі були на своїх місцях. Кенау ще не отямилася після перших пострілів, аж знов ударили важкі мортири. Мимо вух просвистіло каміння й тріски, коло плеча пролетів великий уламок муру і впав у траву на кілька футів далі. Накинувши фартух на голову, Кенау заспішила через вузенький місточок до внутрішньої частини міста. Не пробігши й двох кварталів, вона почула ступу піхоти — то поспішав полковник Штейнбах з трьома німецькими штандартами.

Як важко було Кенау змусити себе вийти на вулицю! І ось вона знову сидить край вікна й дивиться на тьмяне небо і на канал, де лежить розталий сніг з брунатними слідами від возів. Кенау не знала, чи багато часу минуло — мабуть, кілька годин — перш ніж замовкли гармати іспанців. Тривожно бемкало на дзвіницях; вона й не чула дзвону, а чула тільки страшний гуркіт замаскованих ворожих гармат. Кенау думала про сина, про брата. Чи живі вони, а може, вже лежать десь під бантинами й камінням, убиті уламками больверків? Вона стискала коліньми руки, підводилася, бігала по кімнаті, поверталася до вікна, що виходило на вулицю, наче крізь нього могла долинути якась звістка із зовні… Опівдні вже не могла більше витримати.

Наближаючись до валів, Кенау чула, як ще двічі вдарили іспанські гармати. Гучні залпи порушили тишу, і знову хаос безладних звуків; чути було далекі голоси, глухі удари підтягуваних колод, постріли мушкетів… Коло всіх вікон і дверей стояли люди, а коли вона підійшла до Круглої вежі, там уже знову зібрався цілий натовп.

Ополченці підкотили віз з колодами й дошками. Солдати завзято засипали виломи на валах, де наче прошуміла пожежа — тут і там здіймалися чорні клуби диму і в повітрі пахло пилюкою й щебенем. Ядра влучили в два дерева на фортечному мурі; звисали надламані голі крони. Городяни швидко обрубували сокирами гілля, а солдати тягли його до зяючого отвору в мурі. З якоїсь вулиці під'їхали, гуркочучи, два вози, навантажені мішками, камінням, дошками та якимись чудними уламками, в яких Кенау пізнала, на свій великий подив, церковні статуї. Підводи ще не встигли зупинитися коло укріплення, аж з бастіону вже побігли ополченці, поспішаючи все вивантажити й винести нагору.

З грудей Кенау мимоволі вирвався крик полегкості; серед ополченців був і Ніколас!

Вона підбігла до нього, і він, не зупиняючись, привітався з нею. Його обпалене лице засипане порохом, куртка розірвана. Зроду вона не бачила його таким: впевненість, зосередженість і вогонь. Нараз їй стало тепло на серці.

— Почалося, мамо! — сказав він, несучи далі свою ношу. — Вони хочуть зробити пролом. Штейнбах каже, що сьогодні або завтра вони зважаться на штурм. Але ми наполовину усунули пошкодження.

Він скинув мішок. Його підхопив на плече інший, щоб віднести на укріплення. Разом з Ніколасом Кенау пішла вниз по новий вантаж.

— Де Пітер? — спитала вона.

Ніколас показав у бік Хрестової брами.

— Востаннє я бачив його там.

Якусь мить Кенау мовчала. Ніколас різко стягнув з воза одну із статуй з важким оштукатуреним п'єдесталом.

— І святі можуть стати в пригоді, — осміхнувся Ніколас, витираючи рукавом піт з обличчя, і знову поліз нагору.

Кенау не відповіла. Вона йшла поруч з ним, підтримуючи статую святого.

— Є… вбиті? — спитала вона, і знов її пройняв дрож.

Ніколас заперечливо похитав головою.

— Кілька поранених, — відповів він.

Вони були нагорі. Небезпека, така велика в місті, тут здавалася набагато меншою. Обсипані порохом солдати збирали уламки, котили грабарки й засипали виломи.

Кенау вийшла на випнуту дугою частину муру, щоб ще раз глянути на обложників; що воно за люди, котрі з таким шаленством стріляли по Гарлему? Її охопив якийсь дивний спокій.

Під сірим полудневим небом табір іспанців вирував дужче, ніж досі. Скрізь розгорявся перший бойовий вогонь, химерно-червоний серед сірих і чорних плям на бляклому снігу — скупчень солдатів. Приклавши до лоба долоню, Кенау побачила, як з-за укріплень, наче велика змія, виповзли іспанці, недосяжні навіть для далекобійних мушкетів гарлемців чи для їхніх найкращих гармат, і посунули до брами та Круглої вежі, що так потерпіли від обстрілу.

Недалеко від Кенау на бруствер зійшли троє. Вони її не помітили, бо вона стояла за больверком. Кенау впізнала Ріпперду і Штейнбаха. Третій, мабуть, капітан Пройс. Штейнбах примружив очі. Своїм округлим видом і яструбиним носом він нагадував сову, що полюс на мишей. Ріпперда підніс до очей далекоглядну трубу — незграбну річ, скріплену мідними кільцями, — затим передав її німецькому полковникові.

— Ріпперда має рацію, — мовив німець на своєму розкотистому діалекті, подивившись у трубу. — Вони хочуть атакувати.

Саме тоді третій з воєначальників побачив Кенау, яка, залишивши свою позицію, підійшла до Ріпперди. Кенау помітила, як у нього з подиву піднялися брови і в очах з'явився вираз недовір'я.

1 2 3 4 5 6 7