Я запрошений сюди, до карної колонії, на суддю. Не зважаючи на мою молодість. Бо я й при попередньому коменданті у всіх карних справах невідступно був з ним і найкраще знаю апарат. Принцип, на підставі якого я вирішую, такий. Провина завжди безсумнівна. Інші суди не можуть дотримуватися цього принципу, бо вони багатоголові і мають ще вищі суди над собою. Тут цього немає — або принаймні не було за попереднього коменданта. Правда, новий комендант уже виявив охоту втручатися в мій суд, але досі мені вдавалося боронитися від нього та вдаватиметься й далі. — Ви хотіли б пояснення цього випадку; він так само простий, як і інші. Один капітан заклав сьогодні вранці скаргу, що цей чоловік, що приставлений до нього слугою і спить під його дверима, проспав службу. Він мав обов'язок при кожному ударі годинника вставати й салютувати перед дверима капітана. Звичайно, обов'язок неважкий і потрібний, бо він як для охорони, так і для прислуги повинен бути бадьорим. Минулої ночі капітан хотів поглянути, чи виконує слуга свій обов'язок. При ударі двох годин він відкрив двері і побачив, що той, скорчившись, спав. Він узяв нагая і вдарив його в обличчя. Замість схопитися й попросити пробачення, цей чоловік схопив свого пана за ноги, струснув його й вигукнув: "Кинь геть нагая, або я тебе з'їм". Такий хід справи. Капітан годину тому прийшов до мене, я записав його свідчення — і відразу ж вирок. Потім я наказав закувати цього чоловіка в кайдани. Якби я спочатку його викликав і допитував, вийшла б лише плутанина. Він брехав би, якби вдалося викрити його брехню, він вигадав би нову брехню і т. д. А тепер я вже тримаю його й не випущу. — Чи тепер усе ясно? Але час минає, екзекуція мусіла вже початися, а я ще не скінчив пояснювати апарат.
Він змусив подорожника сісти, приступив знову до апарату й почав:
— Як бачите, борона відповідає формі людини, ось борона для верхньої частини тулуба, тут борона для ніг. Для голови призначений тільки оцей маленький різець. Ясно вам? — він схилився дружньо до подорожника, готовий до найдокладніших пояснень.
Зморщивши чоло, подорожник дивився на борону. Розповіді про судовий процес його не вдовольняли. Одначе він мусів погодитися, що йшлося тут про карну колонію, що тут потрібні особливі заходи і все без винятку мусіло відбуватися за військовими приписами. А крім того, він покладав ще якісь надії на нового коменданта, який, очевидно, хоч і повільно, мав намір увести новий судовий порядок, що не лишилося непомітним навіть для обмеженої голови цього офіцера. Перебираючи ці думки, подорожник запитав:
— Комендант буде присутній при екзекуції?
— Невідомо, — відповів офіцер, неприємно вражений несподіваним питанням, і його дружня міна пересмикнулась:
— Саме тому мусимо поспішати. Я навіть змушений буду, хоч і прикро мені, скоротити свої пояснення. Але я міг би завтра, коли апарат буде знову вичищений, — він дуже забруднюється, це його єдина хиба, — подати докладніші пояснення. Отже зараз лише найконечніше. — Коли людина лежить на ліжку і воно починає здригатися, борона опускається на тіло. Вона сама наставляється так, що ледве доторкається гостряками до тіла; коли вона наставиться, оця сталева линва натягається, як штанга. І тоді починається гра. Непосвячений не помітить зовні ніякої різниці в карі. Борона, здається, працює однаково. Дрижачи, вона вколюється своїми гостряками в тіло, яке поза тим ще дрижить від ліжка. Щоб дати змогу кожному перевірити виконання вироку, борону зроблено зі скла. Певні технічні труднощі викликало закріплення голок у склі, але по багатьох спробах це вдалося. Ми не боялися ніяких труднощів. І тепер кожен через скло може бачити, як відбувається запис на тілі. Може, хочете підійти ближче і поглянути на голки?
Подорожник підвівся повільно, підійшов і нахилився над бороною.
— Ви бачите, — мовив офіцер, — два роди голок у різноманітному розташуванні. Кожна довга має при собі коротку. Пише сама довга, а коротка випорскує воду, щоб змивати кров і завжди зберігати ясність напису. Кривава вода відводиться потім сюди, до малої ринви, і спливає нарешті в цю головну ринву, вивідна рура якої виходить у яму.
Офіцер точно показував пальцем шлях, яким мусіла відходити кривава вода. Коли він, якомога більше унаочнюючи, рухом обох рук показав, куди входить вивідна рура, подорожник підвів голову й хотів, мацаючи назад руками, повернутися до свого стільця. Тоді він з жахом побачив, що й приречений, за його прикладом підійшов на запрошення офіцера оглянути зблизька устаткування борони. Він трохи натягнув ланцюгом заспаного солдата і схилився над склом. Подорожник хотів його прогнати, бо те, що він робив, мабуть, каралося. Але офіцер стримав однією рукою подорожника, другою взяв брилу землі і кинув її на солдата. Той рвучко підвів очі, побачив, на що зважився приречений, впустив рушницю, впер ноги закаблуками в землю, рвонув приреченого так, що той відразу впав, і потім дивився на нього, як той перевертався й бряжчав ланцюгами.
— Підведи його! — закричав офіцер, зауваживши, що подорожник надто вдивився у приреченого. Подорожник навіть перехилився через борону, не помічаючи її, і хотів лише побачити, що сталося з приреченим.
— Поводься з ним уважно! — знову крикнув офіцер. Він оббіг апарат, сам схопив приреченого за плечі і поставив його, що ще довго ковзався на ногах, з допомогою солдата.
— Тепер я вже знаю все, — сказав подорожник, коли офіцер повернувся до нього.
— Крім найголовнішого, — відповів той, схопив подорожника за руку й показав угору:
— Там у креслярі міститься зубчатий механізм, який визначає рух борони, а той зубчатий механізм пристосований до креслення, на якому записаний вирок. Я маю ще креслення попереднього коменданта. Ось вони, — він витягнув з кишені кілька аркушів у шкіряній течці, — але, на жаль, я не можу дати їх вам до рук, бо це найдорожче з усього, що я маю. Сядьте, будь ласка, я покажу їх вам з отакої віддалі, тоді ви все добре бачитимете.
Він показав перший аркуш. Подорожник радо сказав би щось схвальне, але він бачив лише лабіринтоподібні, багатократно перехрещені лінії, які так густо вкривали папір, що ледве можна було розпізнати білі поля між ними.
— Читайте, — сказав офіцер,
— Я не можу, — відповів подорожник.
— Одначе тут дуже виразно, — сказав офіцер.
— Дуже майстерно, — ухильно відповів подорожник, — але я не можу розшифрувати.
— Так, — сказав офіцер, засміявся й знову сховав течку, — це не каліграфічне письмо для школярів. Його треба довго читати. Звичайно, ви теж нарешті розібрали б його. Природно, тут не може бути простий напис; він не повинен вбивати відразу, а лише пересічно за дванадцять годин; по шостій годині настає поворотний пункт. Отже, багато, багато прикрас мусить оточувати напис як такий; справжній напис обтягає тіло лише вузьким пасом, решта тулуба призначається для прикрас. Чи можете ви тепер оцінити працю борони і всього апарату? — Тож дивіться!
Він зіскочив на драбину, повернув колесо, гукнув униз: "Увага, відступіться вбік!" — і все пішло в рух. Якби колесо не скреготало, було б розкішно. Наче спантеличений цим колесом, що заважало, офіцер погрозив йому кулаком, потім винувато розвів руками до подорожника і з поспіхом зліз униз, щоб звідси спостерігати хід апарату. Щось було ще не в порядку, що помічав лише він, тому поліз знову вгору, поринув обома руками в нутро кресляра, потім, щоб скоріше спуститися вниз, замість скористатися драбиною, зсунувся по штанзі і закричав, щоб його було чути в шумі, подорожникові в вухо:
— Ви розумієте процес? Борона починає писати; коли вона скінчить писати перший шар напису на спині людини, повернеться шар вати і повільно переверне тулуб боком, щоб підставити бороні нову площу. Тим часом обписані ранами місця ляжуть на вату, яка внаслідок особливого препарування відразу зупиняє кров і підготовляє напис до наступного поглиблення. Оці зубці по краях борони при дальшому обертанні відривають вату від ран, кидають її в яму, і борона знову має працю. Перші шість годин приречений живе майже як звичайно, лише терпить великий біль. По двох годинах повсть викидається, бо людина вже не має сили кричати. До цієї огріваної електрикою миски в головах кладеться рижова каша, яку людина може споживати, якщо має охоту, скільки досягне язиком. Жоден не пропускає цієї нагоди. Я не знаю винятків, а мій досвід великий. Лише біля шостої години тратиться охота до їжі. Тоді я звичайно схиляюсь отут на коліна і спостерігаю це явище. Людина рідко ковтає останній раз. Вона лише обертає жоване в роті і випльовує його До ями. Я не можу тоді нахилятися, бо все полетіло б мені в обличчя. Але як стишується людина коло шостої години! Навіть найбожевільнішому повертається розум. Це починається з очей. А потім поширюється далі. Видовище, що може спокусити кожного лягти й собі під борону. Далі відбувається звичайно, лише людина починає розшифровувати напис, вона стягує уста наче вслухаючись. Ви бачили, що нелегко розшифрувати напис очима; але наш чоловік шифрує його своїми ранами. Звісно, це довготривала праця. Для довершення її потрібно йому шість годин. Аж тоді борона простромлює його наскрізь і викидає в яму, де він розпластується в сукровиці й ваті. Так кінчається суд, і ми, я і солдат, закопуємо його.
Подорожник схилив вухо до офіцера і, заклавши руки в кишені, приглядався до праці машини. Приречений теж придивлявся до неї. Він трохи схилився і стежив за рухами голок, коли солдат, на знак офіцера, розрізав йому ззаду ножем сорочку й штани так, що вони зсунулися з приреченого; він хотів схопити падаючий одяг, щоб прикрити свою наготу, але солдат підвів його і стряс з нього останнє лахміття. Офіцер зупинив машину, і в тиші, що тепер запала, приреченого поклали під борону. Розв'язали ланцюги і натомість затягнули ремені; у першу мить приречений відчув полегшення. А потім борона осіла ще трохи нижче, бо це була досить худа людина. Коли гостряки доторкнулися до нього, мороз пішов йому по шкірі; тим часом, як солдат порався коло його правої руки, він, не знаючи сам куди, простягнув ліву, але це був напрям, де стояв подорожник. Офіцер безупинно дивився збоку на подорожника, наче намагаючися вичитати з його обличчя враження, яке справляла на нього екзекуція, що її він бодай поверхово вже пояснив.
Ремінь, призначений для руки, урвався; мабуть, солдат натягнув його занадто сильно.