Тільки під Новий рік в готелі, мабуть, повно туристів. А поїзди не зупиняються через снігові завали?
— Видно, живете в розкошах...— Комако уважно— глянула на Сімамуру.— Чому б вам вусів не відпустити?
— Так-так... Я оце думаю відпустити...
Погладивши синювате після гоління підборіддя, Сімамура подумав: "У кутиках рота в мене ефектні зморшки, вони виразно відтінюють ніжність щік... Мабуть, Комако тому мене переоцінює..."
— Знаєш що... Коли пудра стирається, то; в тебе таке обличчя, мовби ти щойно поголилась.
— Чуєте, зловісно ворон кряче! Хотіла б я знати, де він кряче?.. Як холодно! — Комако глянула на небо й притиснула до тіла лікті.
— Може, погріємось коло печі в залі чекання?
Саме цієї миті вони побачили, як дорогою до станції чимдуж біжить у своїх гірських хакама Йоко.
— Ой Кома-тян!.. Кома-тян!.. З Юкіо-сан...— Засапа— на, вона вчепилася в плече Комако, як дитина, що втекла від чогось страшного.— Іди мерщій!.. Йому погано! Мерщій!..
Комако заплющила очі, ніби для того, щоб витримати біль у плечі. її обличчя зблідло. Та раптом вона заперечливо похитала головою.
— Я не можу зараз піти додому. Я проводжаю гостя.
Сімамура був приголомшений.
— Нічого, йди. Не треба мене проводжати.
— Ні, не можу! Я ж не знаю, приїдете ви ще чи ні.
. — Приїду, приїду!
Йоко ніби й не чула цієї розмови. Вона схвильовано пояснювала:
— Я щойно подзвонила в готель... Мені сказали, що ти на станції. От я й примчала... Тебе кличе Юкіо-сан.
Йоко тягла Комако за рукав, але та мовчки опиралась. Якусь мить Комако роздумувала, та нараз висмикнула рукав і випалила:
— Дай мені спокій!
Потім ступила кілька кроків і заточилась. Її занудило, очі засльозилися, за шкіру проник холод.
Розгублена Йоко невидющими очима дивилася на Комако. її обличчя, дуже серйозне, нічого не виражало — ні гніву, ні подиву, ні страждання — і скоріше скидалося на якусь примітивну маску.
Ие змінивши виразу обличчя, вона обернулась і схопила Сімамуру за руку.
— Пробачте, будь ласка! Відпустіть її! Відпустіть! — з благанням у голосі наполягала Йоко.
— Я ж не тримаю...— Сімамура підвищив голос.— Не роби дурниць, вертайся швидко додому!
— А яке ваше діло? — відповіла Комако й відштовхнула руку Йоко від Сімамури.
Сімамура хотів покликати таксі, але Йоко з такою силою стискала його руку, що та затерпла.
— Я відправлю її на таксі. А ви тим часом ідіть додому. Ідіть, а то люди на нас дивляться. —
Йоко кивнула.
— Тільки швидше! — Вона обернулась і зникла. Проводжаючи її очима, Сімамура зовсім недоречно подумав: "І чого ця дівчина завжди така серйозна?"
В його вухах усе ще дзвенів до болю прекрасний голос Йоко, що от-от мав відбитися луною від засніжених гір.
— Куди це ви? — Комако затримала Сімамуру, що зібрався шукати таксі,— Я не поїду додому, не поїду!
Сімамура зненацька відчув до неї ненависть.
— Я не знаю, які стосунки між вами трьома. Але ж син учительки, можливо, зараз умирає. Мабуть, тому покликав, що хоче востаннє тебе побачити. Послухай і йди додому. А то все життя каятимешся. Поки ми тут сперечаємося, він може віддати богові душу. Що тоді? Не будь упертою, прости йому й забудь.
— Ні, ви мене не так розумієте.
— Хіба не він проводжав тебе на станцію, коли тебе продали в Токіо? Про це написано на самому початку твого найдавнішого щоденника. Тож і ти мусиш провести його в останню путь. Хай на останній сторінці його життя буде вписане твоє ім'я.
— Ні! Я не можу дивитися, як помирає людина! ‘
Сімамура розгубився, бо в тих словах вчувалася і холодна безсердечність, і палка любов.
— Тепер я вже не зможу вести щоденник. Я його спалю...— бурмотіла Комако, а щоки її заливав рум'янець.— Ви, здається, щира людина. А коли так, то я вам вишлю свої щоденники. Ви з мене не сміятиметеся. Ви ж щира людина...
Зворушеному Сімамурі здалося, що він і справді — найщиріша людина в світі. Він більше не наполягав, щоб Комако ішла додому. Вона теж замовкла.
З'явився готельний агент і повідомив, що вже пускають на перон.
Зійшли з поїзда, а також сіли в нього мовчки тільки тутешні жителі, похмурі, одягнуті по-зимовому.
— Я не піду на платформу. До побачення!
Комако стояла у вікні залу чекання. Вікно було зачинене. З поїзда здавалося, ніби в закіптюженому скляному ящику фруктової крамнички в глухому злиденному селі забули чарівний плід.
Коли поїзд рушив, шибка в залі раптом засяяла. Сімамура подумав: "Ось зараз у цьому світлі запалає обличчя Комако..." Але воно спалахнуло тільки на мить і погасло. Спалахнуло яскравим рум'янцем, як того ранку в дзеркалі на сніговому тлі. І знову для Сімамури той колір був межею, за якою починався інший, нереальний світ.
Поїзд виповз на північний схил гір, що відділяли країну снігу від зовнішнього світу, й пірнув у довгий тунель. Бліде проміння зимового надвечір'я, здавалось, погли— нуля підземна темрява, а старенький поїзд скинув у тунелі свою яскраву шкаралупу. Після тунелю поїзд почав спускатися в долину серед звивин гір, повитих вечірніми сутінками. На південному схилі снігу ще не було.
Залізниця тяглася вздовж річки й вибігала на рівнину. Над краєм гори з чудернацько пощербленою вершиною і плавною лінією підніжжя висів місяць. Та темно-пурпурова гора чітко вимальовувалася на блідому тлі вечірньої заграви. Місяць не білий, а блідо-жовтий, без того холодного блиску, як то буває зимовими ночами. В небі жодної пташини. Там, де підніжжя гори, широко простелившись ліворуч і праворуч, збігало до річки, видніла біла-білісінька споруда, схожа на гідроелектростанцію. Тільки її можна було розрізнити на тлі сумного зимового вечора за вікном вагона.
Шибка запітніла. Рівнина, що пливла за вікном, темнішала, і в шибках з'явилося напівпрозоре відображення пасажирів. Повторилася та сама гра дзеркала й вечірнього краєвиду. Поїзд на цій лінії відрізнявся від поїздів на магістралі Токайдо — обшарпані, збляклі вагони старого зразка, тьмяне світло. Та й вагонів усього три чи чотири. —
Сімамура віддався своїм химерним роздумам. Відчуття часу й простору зникло. Коли його охопив той блаженний стан, одноманітний стукіт коліс видався йому голосом жінки.
її слова, короткі й уривчасті, наче свідчили про те, як невгамовно пульсує в ній життя, і Сімамура не міг про неї забути саме тому, що слухати їх було для нього мукою. Сімамура щораз далі віддалявся від жінки, і той далекий голос лише посилював дорожній смуток.
Мабуть, Юкіо вже помер. Чому Комако так не хотіла повернутися додому? Чи встигла вона попрощатися з Юкіо перед смертю?
Пасажирів було навдивовижу мало.
Лише двоє — чоловік років п'ятдесяти і рум'яна дівчина — сиділи одне навпроти одного й про щось говорили. Дівчина, в чорному шарфі на повних плечах, вражала своїми щоками, що наче пломеніли яскравим вогнем. Ледь нахилившись уперед, вона уважно слухала свого супутника й радо відповідала йому. Вони скидалися на близьких людей, що пустилися в далеку дорогу.
Та коли поїзд зупинився на станції, за якою височів димар шовкопрядильної фабрики, чоловік швидко зняв з полиці вербовий кошик й спустив через вікно на платформу
— Бувайте здорові! Може, ще'зустрінемось при нагоді,— сказав він і зійшов з поїзда.
Сімамура мало не пустив сльозу. Він сам аж здивувався, що ця сцена так розчулила його. Він чомусь подумав, що чоловік повертається додому після зустрічі з жінкою.
Йому й на думку не спало, що вони у вагоні опинилися випадково. Чоловік, певно, був мандрівним торговцем.
Коли Сімамура від'їжджав з Токіо, дружина нагадала йому, щоб не залишав одежу абиде — не клав у кошик, не вішав на стіну,— бо саме тепер міль відкладає яєчка. І справді, в готелі, куди він знову приїхав, було багато молі. Шість чи сім великих кукурудзяного кольору метеликів прилипли до декоративного ліхтаря, що звисав з піддашшя веранди. В сусідній кімнатці невеличка, але товста міль сиділа на вербовому кошику.
Вікна ще з літа були запнуті дротяними сітками від комах. На сітці знадвору теж умостився метеличок з блідо-зеленими, майже прозорими крильцями й тонкими, як пух, вусиками кольору кипарисової кори. Ті крильця були завдовжки з палець Комако. Пасмо гір у світлі надвечірнього сонця вже забарвилося в осінні тони, і блідо— зелена цятка метелика на цьому тлі здавалась безживною. Лише там, де верхні й нижні крильця склалися одне на одне, зелений колір густішав. Коли повівав осінній вітерець, крильця метелика тремтіли, як цигарковий папір.
"Живий чи ні?"—зацікавився Сімамура й стукнув пальцем по сітці. Метеличок не ворухнувся. Тоді Сімамура вдарив по сітці кулаком. Метелик відірвався, як листок з дерева, й легко запурхав у повітрі.
Сімамура уважно придивився — на тлі криптомеріє— вого гаю пролітали хмарки незліченних бабок. Здавалось, то носиться в повітрі кульбабин пух.
Річка біля підніжжя гори наче витікала з верхівок криптомерій.
Сімамуру зачарував сріблястий блиск буйного цвіту леспедеці, що вкривала схили невисокого пагорба.
Повертаючись з готельної купальні, Сімамура помітив біля входу мандрівну крамарку, росіянку. "Ти диви, забрела в таку глушину!" — подумав Сімамура й підійшов ближче поглянути, чим вона торгує. Нічого особливо— го — звичайна японська косметика й прикраси для волосся.
Жінці, мабуть, було 'за сорок. її обличчя, вкрите неглибокими зморшками, здавалося немитим, зате повна шия була біла-білісінька.
— Звідки ви? — поцікавився Сімамура.
— Звідки? Я? — не знаючи, іцо відповісти, жінка почала складати свій крам.
Її спідниця, схожа на шмат брудної тканини, обмотаної навколо стану, мало скидалася на європейську одежу. Зате товар у барвистій хустині жінка понесла на плечах чисто по-японському. На ногах у неї були європейські черевики.
Господиня, що разом з Сімамурою дивилася вслід мандрівній крамарці, запросила його в контору. Там біля вогнища спиною до дверей сиділа огрядна жінка. Коли вони зайшли, жінка підвелася, поправила поділ святкового чорного кімоно з родинним гербом.
Сімамура впізнав цю гейшу. Він бачив її на рекламній фотографії лижної станції поряд з Комако. Обоє були на лижах, у вечірніх кімоно поверх гірських бавовняних хакама. То була вже немолода жінка з вишуканою зовнішністю.
Власник готелю підсмажував на залізних щипцях булочки овальної форми з квасолевою начинкою.
— Будь ласка, пригощайтесь.